намагався адаптуватися, прилаштуватися до обставин, принаймні заробити якусь копійку. Неможливість реалізуватися — і кому? — йому, відомому режисерові! — принижувала його, як і злидні. Мирон ніколи не був люмпеном. Він завжди був при грошах і при самоповазі, бо, не лукавлячи, не продаючись, вмів зорієнтуватися, добре зробити і добре заробити. Москва на ура брала його добротну і зворушливо людяну документалістику. В Москві сміялися, що він своїми сюжетами українізував всесоюзну хроніку. А він лиш гірко всміхався, задихаючись від студійного і державного задушшя, й далі гарував «на свій авторитет», в надії, що колись йому вдасться зняти таки свій великий і правдивий ігровий фільм про долю України.
Тому-то з такою щенячою радістю кинувся у вир горбачовської перестройки, а згодом і на барикади за вільну і самостійну соборну неньку Україну.
І от — що з цього усього вийшло… З нього, з усього народу, зробили марґінала! Викинули за борт «незалежного» корабля, як непотріб разом з його Україною. А скоро викинуть і з квартири… як злісного боржника. Кому — боржника? Тим, що приватизували країну разом з нашими душами?! А що вже робиться з тими душами — не приведи Господи! Ще на цьому світі корчиться кожна, як на пекельній пательні…
Останнім часом після кожної невдалої спроби «пробити фільм» Мирона проймало палке бажання послати все до біса, забитись в якесь глухе степове село, або лісовий хутір, і дожити на лоні природи ще відведені йому дні. Або піти попаски Україною, як безсмертний Сковорода, граючи на сопілці та рубаючи сільським молодицям дрова за миску гарячого борщу… Або ще краще, напроситись до якоїсь бабки сільської в комірне із садочком і городиком, який би родив йому барабульку та інший овощ, і зілля цілюще на кшталт зеленої цибулі. Жалів, що не придбав, доки гроші водилися, дачі десь під Києвом…
Борги, хронічне безгрошів'я довершили диявольські метаморфози, перетворивши його, веселого і товариського, в похмурого відлюдька, нудного анахорета.
Зате, як кажуть, не було б щастя, так нещастя підсобило. Схоже, тепер він починає розуміти психологію великих самітників… Але от ще не готовий до життя в затворі…
На нього напав ще один маніакальний страх: почав боятися, що вмре і не побачить Добронігу. Водночас лякався зустрічі. Звичайно, як кожен мужчина, волів, аби… була ідеальна. Вслухаючись в її м'який оксамитовий голос, малював її чомусь світлоокою, світлокосою, зі світлим тихим усміхом на повних блідих вустах. Невеличкою, зграбненькою, як мама в молодості. Йому подобалися жінки, яких хотілося б взяти на руки і нести, нести… Але, Господи, яке має значення її зовнішність?! Головне, що вона є! Що їй можна подзвонити і говорити самому до запаморочення, до відчуття звільнення від гори, що тисне на горб, притискає до землі, розчавлює…
Слово горб викликало неприємні спогади з його козацького житія. Після першого ігрового фільму «про любов», поклонниці буквально засипали його листами. Переважно це були одноразові, як він казав, сплески емоцій. І тільки одна, Зоя, продовжувала писати такі щирі і мудрі листи, що він мимоволі включився в листування, яке скоро перейшло майже в любовний діалог. Зрозуміло, розпалений уявою, забажав зустрічі. Зоя віднікувалась, але він наполягав, погрожуючи, що сам нагряне до неї, у спекотне містечко десь у Херсонській області. І вона згодилась. Чекаючи на пероні з трояндами в руках, він згадував пристрасні, мудрі і ніжні її листи, які могла написати тільки прекрасна дама, добра фея, жінка пречистої душі й неземної краси…
Виглядаючи красуню, не помітив, як підійшла до нього… Ніде правди діти, тоді він пережив шок. Не міг повірити, що в такому немічному, покрученому недугою, деформованому жахливим горбом, тілі може жити така висока, прекрасна жіноча душа.
Він так розгубився, що навіть не спромігся приховати свого… навіть не розчарування, ні, а радше — потрясіння. Правда, через силу схаменувся, взяв її валізу, підкликав таксі, повозив по Києву, нагодував в якомусь затрапезному ресторані, пошкодував, що не може її запросити на студію, показати, як обіцяв, весь кінопроцес, бо несподівано виїздить на термінові зйомки, відвіз на вокзал, і всю ніч прокатувався в муках совісті та сорому за власну слабкодухість і боягузтво. Зоя більше не написала йому ні рядка. І він поволі вилікувався від потрясіння.
Тоді він був молодий, розбещений увагою вродливих, яскравих, знаменитих жінок. Однак тепер бажав тільки доброї, співчутливої жіночої душі, все-таки сподіваючись, що соціально активна, відома жінка не може бути фізично ущемною. Тай краса жіноча — поняття відносне…
Та десь в глибині душі Мирон усвідомлював, що телефонний роман із таємничою боркинею за людські права йому потрібний не стільки для романтичного стресу, як для осмислення любовної лінії фільму — Антоній і Доброніга.
… Тепер Миронові здавалося, що зустрілися вони не в молодості і не на невольничім ринку, і не на горі Афонській. Що доля їх довго водила світами, довго терзала сирітством і гріла надією, довго випробовувала, доки не звела на дніпрових пагорбах в часи, коли «Бог прославив Антонія так, що він засіяв у Руській землі різними чудесами, надто ж даром зцілення і пророцтва… Коли преподобний старець зцілював київський люд не лиш молитвами, а й зіллям, яке сам споживав, благословляв і подавав як лік, і хворі, прийнявши його, якою б недугою не були одержимі, ставали здоровими».
Отже, Доброніга таки прийшла до Антонія. Можливо, за зіллям для сина від того варязького татя, або для внука… А може, зійшла до печерки його черницею одного із монастирів, яких на той час чимало набудували греки, в лиху годину, коли Київ стольний безбожно косила чорна чума, сама — хвора і немічна, не відаючи, що святий старець — це її коханий Мирко?..
Мирон знав: сцена їх зустрічі має бути правдоподібною, реалістичною як сцена зустрічі літніх, побитих життям людей… Словом, буденною. Хоча — ні і ні! Не буденною. Тільки не буденною. Радше зустріч брата і сестри, душі яких переповнені святою любов'ю до Бога… Тільки — любов'ю до Бога — благодаттю, яку вони вистраждали довгими роками покаяння, боротьби з гріховним світом і власною плоттю… І раптом — спалах і сполох! Потрясіння! Сліпуча блискавка прошиває печерну благодать святого анахорета: він впізнав її! Душа його мертвіє — від жаху чи жалю, що могло бути все по-іншому, і він міг бути — іншим: воєводою, боярином, купцем, утішатися доблестями, багатством, розпустою?.. Чи златоустом-бояном, що, медів обпившись, співає п'яну хвалу сильним світу сього… Або тліти в сирій землі поганином, убитим завиграшки розбишакою варягом… Господи, скільки шляхів спокушало його у світ заколотний, скільки широких шляхів вело в тартарари! Якби… не заступила Будимиру світ Доброніга, юна і чиста, як роса на рясті, дівчинка, що, не відаючи, не бажаючи того, навернула буйного отрока на вузьку крем'янисту стезю до Бога… Тож хіба він яко християнин не мав бути вдячним їй? Не мусив би любити братньою любов'ю?.. Міг! Міг… коли б не той спогад незнищенний плоті, що жив у його умерщвленнім покаянням і аскезою тілі, в його монашестующому єстві такою торжествуючою радістю, такою солодкою знемогою, що він часом не відав чи то була кара Божа, чи благодать. І часто йому здавалось, що через це страшне незнання, цю лиху невідомість всім своїм трудолюбним покаянним життям так і не сягнув він благодаті житія рівноангельського, не осінив його Господь небесним благословенням. Та водночас і сльози радості зрошували його лице, що милостивий Бог ще дарує йому час покаяння.
«…надибав я річ гіршу від смерті — то жінку, бо пастка вона, її ж серце — тенета, а руки її — то кайдани!..»
Бо що відав він у дні свого отроцтва і юності, перебуваючи в темені світу цього і не пізнавши Господа свого? Жив, як звіря лісове, і світлом йому була біла дівчинка, тоненька, мов заблуканий у лісі сонячний промінчик. Дівчинка пахла зозулиними слізками, і шкіра її була ніжна і прохолодна, наче пелюстка сон-трави. Він пестив її круглі і тверді, як лісові яблучка, груди, цілував білу лебедину шийку, спивав меди вишневих вуст, безуміючи від спраги випити її всю, до краплі, мов джерелицю, шаліючи від пожадання злитися з її запахущим тілом, спалахнути зойком щастя, наче цвіт таємничої папороті. І це сталося. На одну коротку мить, що стала для нього вічністю.
«…хто добрий у Бога — врятований буде від неї, а грішного зловить вона…»
«Господи, волала душа Антонія, прости мене, многогрішного, але не я сотворив жінку жінкою, а чоловіка чоловіком, не я придумав жагу життя і продовження в іншій істоті, не я виліпив плоть свою грішну і вдихнув у неї буремний дух… Якби моя воля, то поселив би душу свою у дупло всохлого дерева, в розколину каменя, безплідну землю пустелі. І знав би твою благодать. Господи, Царю небесний, Утішителю, Душе правди! Зглянься на мене і помилуй мене, грішного раба Твого, і відпусти мені, недостойному і прости все, чим нагрішив, як людина і не як людина, а гірше скотини, вільні мої гріхи й невільні, відомі й невідомі, що
