йому, нібито нормальному чоловікові, боротьби?! І то ким? Безталанними гендлярами святинь! Вони ж уже продали все, і маму рідну, а він, дурень наївний, оббиває пороги та агітує любити Україну. Яку? Де вона, та Україна? Та її вже й по селах сплюндрованих не видно!.. Одна територія — рай земний! Приходьте, правте й володійте нами, рабами!.. Бо ми такі всі до одного — лакеї, чорнороби і гробокопи! А коли й трапиться серед нас, покірних та безталанних, якийсь Антоній невгамовний, так ми його скоро… того… щоб ні слуху ні духу… нині, прісно і во віки віків. Нема чого ганьбити поважний народ, чесну націю! Нема чого вдавати із себе бозна-що, коли всім давно ясно, що на наших чорноземах нічого порядного не вродиться, крім бараболі і бураків… На те й ми патріоти, аби край боронити від всіляких… хворих на Антонів вогонь…
Мирон роззирнувся: праворуч, унизу, вирував Хрещатик, ліворуч, угорі, в голубуватому смозі баввоніли Золоті ворота, зведені Ярославом Мудрим на місті переможної битви русичів над печенігами — водночас із церквою Благовіщення, Софійською кафедрою, монастирями Юрія та Ірини.
Страшно подумати, скільки таємниць ховає в собі ця закута в бетон земля… Скільки болю і крові… Скільки радості від перемог… Бо ж не без того було в житті попередників…
Біль поволі минав. І Мирон повернув ліворуч — сюдою було ближче до станції метро. Піднявся Прорізною до Золотих воріт, довго стояв, задерши голову, перед головним входом, вкотре вражений величчю фортифікаційного зодчества предків.
«Боже мій, — питав себе, — хто нам сказав, що ми в масі своїй стали кращими й мудрішими за цю тисячу років? Так само «земля наша велика й багата, але ладу в ній нема», те ж засилля варягів і хозарів, ті самі обри, орки, печеніги й половці чигають на душі наші з дикого степу брудної політики, та ж гризня і брань між православними, в церквах, і тих немає миру… а ми кудись біжимо все та біжимо, котячи очима по землі та зло штовхаємо диваків, що зупинилися на дорозі, щоб глянути на небо».
Мирона кілька разів таки добряче штурхнули попід боки, мовляв, чого, ґаволове, стоїш на дорозі, вирячившись на якусь руїну? А скільки їх, життям затюканих — заматюканих, пробігає вгору-вниз попри історію свою, так ніколи і не глянувши в її бік?!
Схоже, його й сьогодні «обминула чаша сія»: біль відпустив, у вухах стих шалений стукіт серця. А се означало, що курилко ще протягне якийсь день. Та хоч би й вмер — що від того змінилося б? У світі — анічогісінько, в його біографії — настав би вічний супокій, «відхід на безмов'я». Смерть на миру не страшна. Боявся Мирон віддати кінці в самотності, в запертій квартирі, аби по всьому не псувати повітря та не завдавати сусідам клопоту з похоронами. А на вулиці підберуть — швиденько запорпають за муніципальні копійки десь на околиці найвіддаленішого цвинтаря. Кінець фарсу, що зветься життям.
Власний оптимізм бадьорив Мирона. Пірнати в переповнене метро (кінець робочого дня) не хотілося і він присів на високому бордюрі не то скверика, не то оглядового (для туристів) майданчики біля Золотих воріт якраз навпроти кафе, де не так ще давно збирався столичний бомонд: забігали на чашку кави хлопці з видавництв, всілякий оперний люд, дівчата з кордебалету, студенти театрального — така собі творча солянка, безгрішна і безтурботна. Багатьох він знав, декого знімав для хроніки, з кількома дружив. Тепер тут казино, в якому тусується золота, аж зелена від наркоти і баксів, молодь, або вірніше, мажорики-пуцвірінки, перше покоління багатых наследничков — прожигателей жизни.
Десь за Святошином тонуло в лісах натомлене сонце, тягнучи за собою, як восьминіг, золотаві щупальця-промені. Синій присмерк піднімався туманом від землі до неба. Заходив вечір, а з ним і буйне нічне життя столиці.
Ще на зорі незалежності Мирону «в групі діячів мистецтва і в рамках народної дипломатії «пощастило побувати в Штатах. Найбільше йому сподобався Вашингтон — тут, як ніде, відчувалась славнозвісна американська свобода і її результати. Доступний кожному бажаючому його відвідати Білий дім, сіре громаддя Пентагону і розкішне привілля Пантеону всіх президентів в зеленій долині бурого Потомаку, шикарні магазини, затишні китайські ресторанчики, широченні, геометрично розкреслені авеню і стріти, а найголовніше — радісні, сяючі від щастя і вдоволення життям, зі смаком одягнені високопоставлені чиновники…
Однак вночі, коли роз'їжджалися по своїх маєтках заміських державні службовці, церемонний, вишукано-вишколений, привітно-вдоволений білий Вашингтон раптом перетворювався у бурхливе, безцеремонно-розгульне негритянське місто нічних клубів, барів і казино. Ніч у Вашингтоні належить чорним, як день — білим. У нас, схоже, навпаки: день — для чорних, ніч — для білих… чужаків…
«Інопланетяни», — думав Мирон, спостерігаючи, з яким відсторонено-байдужим виглядом, підкресленою зневагою до цілого світу, виходять з іномарок юні гуманоїди, екіпіровані в дороге ексклюзивне лахміття від найкрутіших кутюр'є Європи, в руках яких — вже! — зосереджені вся влада і багатства держави — від банків до засобів масової інформації… — Та вони за один присід програють бюджет трьох фільмів!
Він хотів зайти в казино — задля інтересу, як режисер, врешті-решт, мав право він зайти в цей гадючник як режисер?! А може, він збирається фільм робити про нічне життя нуворишів?! Чорт забирай, врешті-решт, яке вони мають право?!.
Мирон осікся: схаменись, чоловіче! Ще ж ти й задниці не відірвав від бордюру, а вже з викидайлами лаєшся… Н-да, ні к чорту нерви! Ні, не те! Його дратівливість — від невпевненості, від постійного приниження, від пози жебрака у високих порогах… Коротше, його, відомого кінорежисера, талановитого, самодостатнього чоловіка — знищено, зомбовано, перетворено в ніщо, порожнє місце! Йде зачистка території від таких як він! От і все! Натомість культурно-мистецький простір заселяють ось такими, як та малолітня поп-звізда, яку приволік у столицю з якогось райцентру і «розкрутив» підстаркуватий шоумен Додік Злато руський (придумати ж таке псевдо!), в минулому провінційний «трубадур», а нині законодавець української попси.
Кипів Мирон, проводжаючи поглядом підоспілу на той час у сріблястому «міцубісі» парочку. Якось у метро через плече якоїсь дівулі, що голодними очима поглинала «содержімоє» якогось глянцевого журналу, що мільйонними накладами літописують «жизнь богатых и знаменитих, и других публичых людей», знічев'я прочитав, що недавно ця доморощена Мадонна програла в казино авто, яке подарував їй менеджер Златоруський. Отакий рекламний трюк-завлєкалочка для телят, вирощених на безхліб'ї столичних околиць та постколгоспних забур'янених полях.
Та схоже, у Злото руського тих іномарок, як у Мирона горя…
Вечір глибшав, і до осяяної неоном пристані казино все причалювали і причалювали «лодії» не лиш скоморохів, а й бояр, воєвод, тисяцьких і соцьких, купців, лихварів і просто панів Коцьких, навчених життям, що мишка, як і рибка, краще ловиться з каламутної річки лише темної нічки…
Повз нього шастали натоптані грішми капшуки, а він сидів маком, як причмелений, на бордюрі і не рипався. Треба було хоч капелюх прихопити, чи банку консервну, і заревти буй-туром:
— Дайте — не минайте, бідному режисеру на кіно подайте.
А що? Ради сміху… Може б і назбирав на першу серію…
Але, здається, пора вже і йому відчалювати від золотих берегів «Ельдорадо» (так назвалося казино), бо вже зірка охорона зацікавилась хирлявим типом, що зо три добрі години не зводив очей з дверей поважного закладу.
З почуттям незаслуженого приниження покидав бордюр біля Золотих воріт. Пригадав, що вже другий рік не платив за комунальні послуги. За борги його ще не виселили з квартири лиш тому, що не заставали вдома. Дивувався, що всеможні власники енергетичних мереж йому електрику не відрізали, як рік тому газ. Тоді вже був би гаплик… Його персональний апокаліпсис.
Щоб хоч трохи звести кінці з кінцями, а, головне, бути при камері, півроку тому він напросився вести авторську програму на одному з приватних каналів, де служив колишній редактор Студії Кость Балабух. З огляду на кіношне минуле і солідний возраст Волінца (звісно, порівняно із зелепухами, які блеяли з екрана про секс, музичку і естрадних «звьозд»), з усіх запропонованих ним тем «хазяїн» вибрав «Кіно-ретро». Сучасний кінопроцес не цікавив керівництво, оскільки «давно здох». Отож тепер Мирон змушений був ковтати архівну столітню пилюку, щоб раз у два місяці виповзти на телеекран з черговим давно забутим кіношедевром минулих літ.
Звісно, це було не те, але все-таки близьке по духу заняття. Та головне — він був при ділі. Останнім часом Мирон боявся здеґрадувати від бездіяльності, впасти в депресію, або ще в якусь біду. Тому з усіх сил
