весни. Пробудження природи пробуджувало в його селянській крові жадобу роботи. Душа його рвалась із міста, на поля, у ліси та гори… Останніми роками — переважно у гори. Він сходив Карпати вздовж і впоперек, вибираючи натуру і типажі для зйомок фільму свого життя. Фільму, не зробивши якого, він не мав права навіть померти, бо смерть була б зрадою всім — батькам, людям, дитинству, совісті, власній душі. Страшною, непростимою зрадою, гріхом непрощенним, за який горять у пеклі.
Замолоду йому ніколи нічого не снилося. А може й снилося, та він не зважав, переконаний, що не козацьке це діло — сни снити та ще й відгодувати. Але цей не лише запам'ятав — він жив у пам'яті, як реальна подія, і виринав переважно у вельми відповідальні або критичні моменти його творчого життя. Як засторога? Чи нагадування? Хто зна, але прокинувшись, Мирон з болем згадував, що так і не дійшов до стрічки про Антонія Печерського…
Але, дасть Бог, дійде. І цей сон снитиметься сучасному прототипу, своєрідному візаві Антонія — доведеному до відчаю режисеру, який кладе власне життя на те, щоб… просто зняти фільм першого українського святого.
Отож йому снилося, ніби стоїть він перед брамою до раю, у довгій черзі, що вервицею крутиться білими пагорбами оболоків, і чекає, коли святий Петро знайде у ще довшому, як черга, списку його ім'я. От вже й сувій закінчується, і святий Петро скрушно розводить руками:
— Рада душа в рай, та гріх не пускає…
— Який? — леденіє його душа.
— А той, що не сповнив обіцянки святому старцеві… — каже Петро, і Мирон здогадується: так це ж про фільм, вірніше, про стрічу з Антонієм нагадує йому святий воротар!.. — І з жахом усвідомлює, що — пізно, що назад вороття нема і нема дороги до спокою. Тепер йому терзатись у пеклі до Страшного суду…
Відступати, справді не було куди. І ні звідки було чекати підтримки. Нічого не залишалося, як проковтнути образу, стиснути гордість у кулаці, і знову писати відозви до братів із діаспори. Тепер він готовий на все, навіть «переграти» свій грандіозний кінопроект. Наприклад, почати знімати фільм не з першої серії про Київську Русь, а з четвертої — про створення і діяльність ОУН-УПА. І не затратний художній, а документальний. Без проблем! Живі розповіді учасників пересипить архівною кінохронікою — і вийде от- такий фільм!
Мирон уже не натякав на співавторство, а чесно писав, скільки йому потрібно доларів, щоб зняти фільм, який сприятиме формуванню позитивної суспільної думки про вояків ОУН-УПА, врешті, визнання їх воюючою проти Німеччини стороною і т. д. і т. п.
Хоча мета фільму не тільки в цьому, а надто в прагненні дати молоді приклад великого патріотизму, національної гідності, зняти, нарешті, з них цей комплекс хохлацької меншовартості, колінкування перед чужоземним…
Мирон настільки був переконаний у правильності свого рішення і його успіхові, що вирішив, доки дійдуть листи до Канади та Америки, обійти чолових національно-визвольного руху, які осіли в столиці партійними куренями в перші дні незалежністю. Їдучи в метро, уявляв, як зрадіють вони, заметушаться, признаються, що давно чекали, коли такий правдивий патріот, нарешті, зверне очі до такої поважної теми і т. д. і т. п.
Візити почав із націонал-демократичної партії, стіни управи якої були завішані портретами чолових українського визвольного руху у пишноквітих рушниках. У безлюдній вітальні за столом явно нудьгував невизначеного віку чоловік з підпухлим лицем або від задавненої ниркової хвороби, або недавньої бурхливої забави.
Почувши, що Мирон прагне аудієнції із самим провідником, прим'ятий чатовий ліниво встав і поволікся до керівного кабінету. По кількахвилинній мертвій тиші за дверима («ізоляція в цих криївках така, чи що?», — подумав Мирон) вийшов і повідомив, що поважне панство зайняте і просить в кількох словах сповістити мету візити.
— Але я хотів би говорити… — почав Мирон, але побачивши, як знудилася пожмакана парсуна чатового, завершив коротко і конкретно:
— Хочу знімати фільм про визвольний рух в роки Другої Світової. Потрібні… е-е, потрібна фінансова підтримка. Себто, матеріальна і моральна…
— Ясно, — ще більше знудився чатовий і щез за дверима. І знову запала гробова тиша. Далі двері випустили пом'ятого інтелігента назад, і він сказав, дивлячись у вікно, заставлене горщечками з геранню, красавкою та ще якимись вазонами:
— Питають: про бандерівців чи мельниківців хочете фільм… фільмувати?
— Та… про всіх… і тих, і тих… — розгубився Мирон, — а ідейні розбіжності, засади… хоч вони й були, але… то діалектика… тобто поступ… Головне, що був патріотизм і воля до державності…
— То ви спершу самі визначтесь з… пріоритетами, а тоді й приходьте…
Вражений розмовою Мирон хотів запротестувати, але глянувши на задивленого у вікно квасного чатового, все зрозумів і вирішив перехоплювати провідників націонал-патріотичної партії, доки живі, біля Верховної Ради, де вони відсиджували депутатський строк. Але вже в порозі зупинився: щось до неприємності знайоме промелькнуло в деформованому роками обличчі чатового.
— Вибачте, — схитрив Мирон з огляду на глуху таємничість обстановки. — Як вас звати? Може, самі розумієте, доведеться до вас ще звертатися…
Чатовий підозріло блимнув на наївного чоловіка у дверях і неохоче буркнув:
– Іван Бунь… А шо?
«Вот і свіділись… землячок,» — хотів сказати Мирон, але біль у ділянці серця перехопив подих і він майже випав за броньовані двері управи.
Мирон нічого не розумів. «Їх що, цих агентів пекла, спеціально підсаджують чи вони, ці гієни, самі пролазять, як сморід, в найтоншу шпарку? Чи всі ці змаги і рушення — лиш фарс, придуманий кимсь, відрежисований фарс? Тоді навіщо всі жертви… Чого тоді він товчеться зі своїми ідеями по цьому світі, як Марко по пеклу, надриває серце, коли все це — лиш погано зігране штукарство блазнів? А може… ну, може ж таке бути, що люди змінюються, перероджуються (чи вироджуються)?.. З грішників стають святими… Мироне, ти ж сам, як істинний християнин, віриш у подібні метаморфози! От і Святому Антонію нав'язуєш свою діалектику… Хоча… при чім тут Антоній! Антоній з народження був чесним, трагічно чесним чоловіком, непримиренний до зла і зради, може єдиним на ті часи таким чоловіком, тому й покинув цей підлий світ у муках, як Ісус Христос…» — губився Мирон у гірких роздумах, судомно шукаючи по кишенях нітрогліцерину.
«І направився він на Святу гору, і побачив там монастирі, і обійшов їх, і полюбив чернецтво, і прийшов в один монастир, і просив ігумена, щоб постриг його в монахи. Той послухав, постриг його, і дав йому ім'я Антоній».
Антоній по-латині — готовий до боротьби. Чому саме це ім'я дав Будимирові при постригу ігумен Єсфигменського монастиря? Книжки пишуть, нібито на честь Антонія Великого — родоначальника християнського чернецтва, святого і чудотворця. Безперечно, старець відав істинну мету перебування русича на Святій горі і, вірячи в силу слова, свідомо кодував новим іменем-символом майбутній пастирський шлях молодого ченця, сповнений нелегкої боротьби з «врагами і супостатами Землі Руської».
Поволі чужі і власні здогади висвічували з недосяжної сакральної таємничості Святого живий образ Антонія Печерського… В такі хвилини Мирону здавалося, що то не Антоній, а він ходив дніпровими пагорбами, мучився, страждав, вгризався заступом у землю, щоб вознестись молитвою на небеса, і, відгримівши в пророчому слові, «відходив на безмов'я». Але осяяння минало, і його знову гнобила пітьма невідомості.
А найбільше, здавалося, чавила невимовна втома і невідомість того, чи готовий він, Мирон Волинець, вічний ізгой і аутсайдер на «нашій не своїй землі», чи готовий він до цієї безглуздої, безнадійної, нав'язаної
