єдино можливим протестом проти свавілля старших чинів і криміналітету, який розкладає українське військо, як ракова пухлина».
На цих слова інтерв'ю обірвалося і Зиновій Фриз пообіцяв продовжити його завтра, рівно о шостій ранку.
Мирон задумався. Почута розмова з невідомою боркинею, що в наш меркантильний час стала на захист чужої дитини, знову вибило його з ритму. Фриз сказав, що її судять… Себто подав на неї позов до суду за образу честі не хто-небудь, а військовий прокурор. Так би мовити офіцер, захисник вітчизни судить незахищену жінку, матір двох дітей за те, що посміла стати на захист теж незахищеної чужої дитини… Ну, пішов мужик в Україні, курва мама наша була! Лицар! Воїн! З бабами воює! І дітьми!
Доки Мирон обурено дискутував з усіма військовими прокурорами, вода в каструльці википіла і яйця благополучно почали запікатись, приємно потріскуючи. Мирон охолодив їх водою з-під крана, але снідати не став — чекав, що Фриз на завершення передачі назве місто, де відбуваються ганебні судилища військовиків над цивільним населенням.
І йому раптом до розпачу захотілося розшукати жінку. Захотілось подзвонити, ще раз почути її голос, спитати, чи не одиноко їй у білому світі… Але, може, в неї є чоловік. Цілком можливо — діти ж є… Однак, щось йому підказувало, що в жінок із загостреним почуттям соціальної справедливості, немає чоловіків. Точніше, тільки в жінок самотніх може бути таке гостре почуття справедливості… А ще точніше, саме через гіпертрофоване прагнення справедливості в таких жінок немає чоловіків — головних винуватців несправедливості в усі епохи і поміж усіх народів…
Мирон зовсім заплутався. Правда, переконався в одному: ареал розселення шакалів не обмежується міністерствами, тим більше столицею… І це зобов'язувало, і налаштовувало на затяжну війну замість поодиноких терористичних актів…
Але заряджена дубельтівка муляла душу, спокушала, як палка дика Дзвінка з верховин його молодості… І врешті Мирон не витримав. Прихопивши футляр, сів у електричку і поїхав. Зійшов десь за Ворзелем… Довго йшов полем, тоді лісом, доки не наткнувся на невеличке озеречко. Розрядив гнівну лють свою у старий пеньок, закинув рушницю подалі від берега, і пішов, не оглядаючись, назад, на приглушений чахкіт електрички…
«Мирко шукав Добронігу, але її теж ніде не було, ніби не було взагалі, або вона була тільки його сном».
Всі наступні дні Мирон прожив під знаком Доброніги. Сталося чудо: він почув її голос… Він, схоже, марив. Воно й не дивно при такім собачім житті. Тепер він марив невідомою жінкою, жінкою, мудрою і ніжною, жінкою — матір'ю, сестрою, дочкою, подругою, яка б стала його продовженням, його добрим, щирим продовженням.
Доброніга… Як би її не звали, вона буде для нього Добронігою…
Два дні Мирон не злазив з телефону. Дзвонив у Спілку журналістів, у довідкові бюро, в редакції обласних газет, де вона мала би працювати. Але йому скрізь відповідали, що про таку не чули й не знають. Він відчував, що це брехня. Її не могли не знати. Значить, за цією брехнею криється щось інше. Невже і від неї, цієї жінки, відступився лукавий світ, роз'їдений, мов іржею, заздрістю, підлістю, зрадою?
Нарешті в одній із редакцій змилостивились і продиктували таки номер її домашнього телефону. Та телефон мовчав. Але це вже не лякало Мирона. Головне, він знайшов свою Добронігу, нехай і шлюбну, з дітьми, затуркану клопотами, судами, але він її знайшов. І тепер — не один в цьому світі. Тепер їх двоє. І він має ради кого боротися. Однак по-іншому, не вимогами, і не чергами кулеметними, а… пристрасними проповідями-закликами до сильних і маєстатних світу цього: зглянутись над культурою і мистецтвом України, які гинуть-пропадають, полишені напризволяще… Наївно? А що робити? Щось же треба, чорт забирай, робити у цьому клятому, спаралізованому світі!
І Мирон з головою поринув у роботу. Тепер він писав листи знайомим і незнайомим колишнім чоловим ОУН-УПА в Канаду, Америку, Австралію. Власне, це були не листи, а пристрасні проповіді-мольби зглянутись над Україною, над її мистецтвом, що гине-пропадає на очах. Гине дух український. Кіно- і телеекрани заполонили чужі нашій моралі іноземні фільми, примітивні вульгарні передачі, що розтлінюють молодь, витоптують в душах людей прагнення високого, врешті, паростки національної свідомості. Скоро українці забудуть, чиїх батьків вони діти, звідки пішла і є земля руська…
Він вкладав у слова весь свій біль, тривогу, надію, велику надію, що його почують, і розносив свої відозви по квартирах тих, які після реабілітації осіли в Києві, і тепер час від часу сиділи в президіях різних націонал-патріотичних конгресів і форумів. Колишні вояки приймали Мирона, привітно, деякі згадували навіть батька, слухали, кивали сивими головами і обіцяли просити «о поміч» у своїх багатших закордонних побратимів.
Але час минав, а побратими не поспішали з поміччю. Мирон головою розумів, що надія мала: надто великі гроші для небагатої діаспори… Тай нащо людям такі витрати, коли можна заробити собі вдячність земну і рай небесний і меншим коштом. Копійки, кинуті у капелюх бідака на церковній паперті, теж внесок в розбудову України.
Нарешті, коли Мирон вже й надіятись перестав, прийшла товста бандероль із Австралії, від генерала Борислава Буревія з книгою спогадів про визвольні змаги ОУН-УПА. У листі Буревій благословляв пана режисера на святе діло, дозволяв використати його спогади для майбутнього фільму, навіть готовий був стати співавтором, проте о помочі фінансовій не згадував.
Це був удар. По Мироновій святій наївності. Перший, а тому й болючий. Далі листи «з благословеннями на святе діло» посипались на нього, як у негоду жолуді з дуба. Не знав, куди душу ховати… Не вистачало ні гумору, ні скепсису. Зоставалось єдине — терпляче довбати в горі свою небесну печеру. Тамуючи старий біль — новим.
Тож знову повертався до своїх архівів, знаходив ксерокопію «Киево-Печерского патерика», перевиданого в Москві ще 1900 року. У сто перше перечитував сто разів читаний-перечитаний текст:
«Антоній Печерський, Св. (983-1073 рр.) преподобный, основатель Киево-Печерского монастиря; вошел в православную традицию как «начальник (или «первоначальник») всех русских монахов»…
«Житие преподобного и богоносного отца нашего Антония, первоначальника русских иноков, начавших подвизаться в пещерах».
… «Когда уже немало времени провел он на Святой горе, будучи праведен во всех делах своих, так что многие от него духовно пользовались: было извещение от Бога игумену, отпустить преподобного в Россию. Игумен пригласил его и сказал: «Антоний, иди назад в Россию, чтобы там быть на пользу и утверждение других, и да будет на тебе утверждение Святой горы». Преп. Антоний, приняв благословение, как бы из Божьих уст, отправился в Россию и пришел в город Киев. Войдя в Киев, он думал, где бы ему жить, и ходил по монастирям (которые начинали тогда строиться иноками из греков, пришедшие для крещения Руси с митрополитом Михаилом, но не имели совершенного чина и устава общежительного). И не захотел он жить ни в одном из этих монастырей, так как неугодно было то и Богу. И начал он ходить по дебрам и горам и окресностям и пришел в Берестово, открыл пещеру, которую некогда ископали Варяги, створил молитву, поселился там и пребывал в великом воздержании»…
— Господи Боже мій, — у сто перше жахався і дивувався, — і цей ходив і не міг собі місця знайти на власній землі. Не міг, бо шукав не «лакомства поганого», не зиску, а дороги до Бога, якою сподоблений був повести свій темний народ. Принаймні, дати йому в руки свічку: світи собі, шукай своїх поводирів і пророків, іди за ними в землю обітовану… Життя віддав, аби присвітити йому дорогу до світла, був цією дорогою, і — що? А те, що той народ досі в темені блудить…
Ходив по кімнаті, гірко думав свою вічну думу: що історія — наука суб'єктивна. Творили її наші попередники, як вміли, а літописці писали, як хотіли, чи то пак, як їм князі світу цього веліли. Те ж саме й нині діється: кожен поспішає увічнити та обезсмертити себе сам, добре знаючи, що нащадкам не до того буде за тими ж земними клопотами. Тож в суєті ніхто в майбутньому доскіпуватись не буде, ким ти насправді був перед Богом, а повірять лукавій історії і брехливій книжці. Хіба що знайдеться якийсь блаженний Волинець та наважиться шукати голку правди у скирті вигадки.
Топонім «Росія», що явно був притягнутий «за вуха» реставраторами «Житія» із епохи набагато
