пізнішої, постординської, все більше переконував Мирона у власній гіпотезі щодо істинних причин зникнення оригінального «Житія преп. Антонія», як і його проповідей та літературних творів. Вочевидь, комусь із духовних ідеологів молодого Російського государства через століття дуже хотілося, щоб труди першого ідеолога української державності «згоріли» у вогні монголо-татарської навали…
Але це були тільки його гіпотези, які, він це розумів, викличуть бурю обурення і все тому, що й через тисячу років не доросли українці до тих, кому, як пише перевиданий в Москві року Божого 1900 «Києво- Печерський Патерик»: «подобает честь, слава, хвала и держава, ныне и присно и в безконечные веки. Аминь».
І знову побачив Мирон велику ріку. І побачив він з високих печерських горбів, як поволі підпливає Дніпром до Києва важка, вщерть натоптана сундуками із святими книгами, лодія, і високий ставний чорноризець, в якому важко було впізнати кряжистого отрока з Любеча, ступає на київську землю.
Уявна кінокамера фіксує тиху бурю переживань на його блідому, змученому схимою лиці, перший крок на вологім піску. Антоній іде вгору, до Берестового, а слідом монахи й робичичі несуть важкі фоліанти святих книг, переписаних ним у келіях Єсфигменського монастиря на Афоні зрозумілою русичам болгарською мовою. А в душі несе Антоній домовленість з монахами-книжниками з Охриди про написання ними української азбуки. Бог хоче говорити з народом руським його рідною мовою, переконаний він, бо кожна земля і держава кожна прив'язана до Неба тонесенькою ниточкою рідної мови, бо тільки рідним словом здатна людина виповісти Богові свої тривоги і вимолити в Нього Благодать і життя вічне.
Короткі хвилини натхнення все частіше чергувалися із довготривалими нападами депресії. Чорної, в'язкої, що поглинала його, як трясовина. І здавалося, що одного разу баговиння відчаю проковтне його навіки, але минав час і знову сходило сонце, і розступалися тучі вселенської туги, і йому знову хотілося жити. Він знову думав про фільм. Про гроші. Про Антонія…
Не може бути, щоб Антоній не залишив по собі жодного писаного слова! Якщо навіть він не написав сповідь свого життя на телячій шкурі, то написав на скрижалях вічних небес! Для тих, хто колись прийде і прочитає. А якщо цей священний жереб випав йому, Миронові Волинцю? Що, коли свої власні внутрішні монологи він зчитує з пам'яті віків, озвучуючи мислі святого Печерського Старця? Може, це його земна місія — повернути нарешті Антонія з безмов'я затвору — цій землі, цим водам, цим людям?!
А йому не дають. Ті ж самі, від яких великий подвижник відгородився стіною, вогнем і водою…
Він схоплювався серед ночі, переповнений інформацією, гіпотезами та емоціями, одержимий потребою вилити всю цю вогненну лаву — на папір. І ледве встигав записувати на білих аркушах своїм красивим летючим почерком ніби кимсь диктований текст.
«Шлях додому завжди довший, ніж у світ. Я з таким нетерпінням рвався до Києва, що місяць подорожі видався мені довшим, аніж десять років мого побиту у Візантії. Покинув я свою печеру на Святій горі Афон в кінці весни, коли геть зовсім розпогодилось Егейське море, втихомирилось Чорне, а північні ріки скресли від криги і ввійшли в береги після повеней, і коли, нарешті, купецькі кораблі ринулись одвічним своїм шляхом — з греків у варяги. Зимою шлях їх пролягав тільки в полуденні землі. Отож тричі покидав я свою печеру на Святій горі, тричі сподобив мене Бог дістатися до Свого Гробу в Єрусалимі, зійти на Голгофу, пройтися землею, що берегла тепло Ісусових слідів. Обійшов я Малу Азію, всю Візантію, був у Єгипті, Римі, Валахії… Жив у болгарських монастирях. Добирався до берегів Іспанії і безбережжя Аравійської пустелі. Вивчав грецьких філософів, римських і царгородських богословів, вчив мови, читав книги істориків і книги живого життя на вулицях і торговицях Європи й Азії, пізнавав світ доти, доки не збагнув, що різниться він тільки формою, а змістом — скрізь однаковий. Але наймиліший там, де твоє коріння.
За два тижні добрався наш корабель до Дарданелл, а далі й до Константинополя, де я не раз бував, і де на мене цього разу чекала аудієнція у патріарха з благословення і піклування про те ігумена обителі Єсфигмен, святого праведника Філофея.
«Ваша Святосте, у день П'ятдесятниці, коли Дух Святий зійшов на апостолів, серед мов, якими вони заговорили, мови тої, в якій я народився, не було. Як не було у той святий день у Єрусалимі і русичів. А чим вони, Ваша Святосте, гірші за парфенян та еламітів, жителів Месопотамії, Понту та Азії, Єгипту й лівійських земель, юдеїв і нововірців, критян і арабів, які чули, що говорять апостоли про великі діла Божі мовами їхніми? Чим недостойні почути, як промовляє до них Петро: «Покайтеся, і нехай же охреститься кожен із вас в Ім'я Ісуса Христа на відпущення ваших гріхів, — і дар Духа Святого ви приймете». Щоб зрозуміли Слово Боже і пребули, як перші християни, в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба, та в молитвах, продавали маєтки і добро ділили, як кому чого треба, і перебували однодушно в храмі, вихваляючи Бога, і щоб щоденно Господь на молитви їхні додавав до церкви тих, що спаслися…»
Цими словами мав я взискати благословення Святішого Патріарха на право проповідувати і книги святі писати рідною мовою. Але не сподобився я, грішний, бути прийнятий патріархом. Чума підступила до Царгорода і змушений був наш корабель обминути його, і тікати голубим Босфором у Чорне море. Довго пливли ми, тримаючись берега, попри Болгарію та Валахію, боячись на нього сходити, доки не дісталися до Корсуня, і лиш за місяць, долаючи течію і пороги, на Трійцю діткнулися київського берега.
Але радість зустрічі з рідною землею потьмарена була невідбулою розмовою з патріархом. У душу закрадалось передчуття, що не раз я ще пошкодую, що не прийняв випробування, не зійшов на цареградський берег, не сподобився благословення патріаршого… Тільки повернувшись у Київ, збагнув, що до Бога буває ближче, ніж до його намісників на землі… Але в моєму поверненні до отчого краю на Трійцю було Боже знамення — ступивши на берег, відчув, як охопив мою душу ясний пломінь впевненості, що мушу говорити зі своїм народом рідною мовою. Але було мені в той день і знання, що нелегким буде мій шлях, тернистим, як і в кожного, хто вибирає Голгофу…»
Миронові здається, що то він іде до князя Володимира, втомленого походами, затяжною боротьбою з печенігами, організацією могутньої держави і християнської церкви, пошуками істини і відмолюванням давніх своїх поганських гріхів. Над Україною-Руссю врозповні тиш і благодать, але чує його серце — ненадовго. Нерозумними і непокірними зросли численні сини Володимира Великого. Молоді княжичі гірше вовченят норовлять урвати шмат буй-тура-Русі, що вільготно пасеться на землях слов'янських від Волги й Оки до Двини і Сяну, від Білого до Чорного моря. Зубами молодими клацають по своїх князівствах, крові братньої спраглі. От уже Святополк окаянний ввійшов в підозрілі зносини з польським крулем Болеславом. І Ярослав в Новгороді, хоч і найвидатніший умом серед синів, непослух чинить вітцеві — не бажає данину платити Києву. Гуде осиним роєм сите боярство, ремствує відсторонена від влади варязька військова верхівка. Потаємний розбрат шириться по церквах між греками і католиками за душу українську. Обминає храми люд — не вірить Богові, що глаголить до нього через чорноризців чужою мовою. Горе, горе зависло невидимою чорною тучею над Києвом. І над великою державою Руссю-Україною.
У перший же свій візит до князя він скаже тому всю правду. Буде радити не йти війною на бунтівного Ярослава, а скликати раду і вибрати з-поміж синів наймудрішого, може й непослуха Ярослава, і посадити його на престіл Київський, віддати в одні руки бразди управи всіма землями. Бо тільки в одностайності можна поконати ворогів, що обсіли Русь з усіх сторін.
Проситиме Антоній і за церкву святу, проситиме не йняти віри чужинцям, а поставити на метрополію свого, українця…
«Як зустріне Антонія князь Володимир? Чи не багато води протекло між ними з того часу, як посилав князь гнівливого отрока по християнську науку на Святу землю? Чи треба йому самому тої науки? Чи послухає порад, повіривши, що здалеку часом видніше, аніж зблизька?»-думав Мирко з Любеча.
Проте князь чекав Антонія. Добрі вісті про старанного в науках і вірі русича, та чудеса, на які його сподобив Господь, доходили і до вух володаря Русі. Приносили їх у княжу гридницю прочани, купці та вої- варяги, які служили у війську візантійського імператора. Саме такого чоловіка потребував біля себе князь. Але хтозна, чи саме такого подвижника бажав мати на Русі Константинопольський патріархат?..
Надовго затримається того дня у княжих палатах Антоній. Якщо, плів свої гіпотези-фінтазії Мирон, в набагато пізнішому «Житії» Антонія порівнюватимуть із Мойсеєм, який приніс в землю ізраїльську закон Божий, величатимуть першим законодавцем Русі, то, вочевидь, говорили вони з князем про організацію православної церкви, як форпосту сильної, авторитарної держави. Виглядає на те, що саме Антоній порадив князю звести всі церковні закони, принесені на Русь греками та болгарами, в один звід (що, безумовно, й сам зробив) і назвати його Уставом Володимира. Так була узаконена десятина на утримання церков, і
