— Гей, парубче, лови! — пікнув хтось над його головою. Глянувши вгору, Мирко угледів хитрющий писочок вивірки на сосновім сучку і відчув щиглик лісового горішка на лобі.
Дівочим сміхом пирснув гурт молоденьких сарночок і дременув у хащі…
Чи то йому сниться, чи привиджується: рідний праліс, ще вчора непізнаний і незбагненний, а часом і ворожий, здавалося, замкнений на сім замків, раптом розчинив перед ним свою зелену браму і впустив у свою таємницю, свою сокровницю, у те, що великий книжник Іларіон назвав би ДУШЕЮ…
… І не відав Мирко, розкошуючи на буйнім пиру пращурів, як палко молився Іларіон за його душу, затворившись у їхній печерці від шаленства купальської ночі, від тьми-тьмущої вогнів і вогників-світлячків, якими мигтіли далекі ліси, що навіки поглинули нерозумного буйного Мирка.
Тож коли вдосвіта, по молитві зібравшись на службу Божу, побачив Іларіон біля печерки Будимира, що спав солодко сном праведника, уткнувшись щасливим лицем в оберемок зів'ялого латаття, то не впізнав його…
І може, ця невпізнанність Миркова, ця внутрішня зміна, яка осявала все його молоде, дуже тіло, і наштовхнула Іларіона на думку просити Князя відправити разом з ним до Візантії, у землі святі по мудрість Божу і цю бунтівну душу, що горить-палає в пошуках істини.
Іларіон не буде будити Будимира. Хай спочине блукалець перед тим, як вийти на дорогу… Іларіон ще має час сповістити про свій рішенець.
Повертався Мирон додому мало не перед самим закриттям метро. Він любив ірреальну атмосферу майже порожніх пізніх електричок. Втомлені працею, або ж навпаки — збуджені гулянкою пасажири нагадували йому героїв сумного абсурдного фільму про поїзд, який їде в нікуди. Сам же він спостерігав за цим дійством мимохіть, заклопотаний балансуванням на линві яву між навом і правом. Іноді він не знав, що реальніше — час довкола нього, чи час, сконцентрований в його уяві.
І тепер, втупившись байдуже у своє відображення у темнім вагоннім вікні, Мирон думав, хто ж все-таки напоумив спраглого подвигів Будимира шукати істину (Бога? себе?) в далекій Візантії: купці? Іларіон? громада перших київських християн? князь? чи промисел Господній?..
Радше, все купно, і все — з волі Вищої. Безумовно, князю Володимирові, зачарованому християнством, були потрібні священики-русичі. І пригадавши зустріч з відважним юнаком з Любеча, озлобленим засиллям чужоземців, він вирішує розшукати його і відправити по науку й істину на Святу землю. Можливо, про буйного отрока, котрий виявився ще й самородним златоустом, нагадав князю Іларіон, або Володимир Красне Сонечко сам почув Миркові билини на одному зі своїх знаменитих спасівських пирів…
Достеменно, що, прийнявши разом з християнською вірою її тодішній аскетизм, князь, недавно ще веселий гультіпака, жінколюб і медоріз, влаштовував киянам щорічні багатоденні храмові свята не тільки від щедрості, а щоб потішити і свою праведну душу. Казав: «Русі єсть весліє пити, не можемо без того жити». Як усім колишнім великим грішникам, Володимиру подобалося бути праведником, але не міг він подолати у своїй слов'янській душі жагу веселощів, кохався і пісні задушевній, і в слові влучнім-пишнім про ратні звитяги славних пращурів, про переможні походи русичів. Про власну славу Володимир теж дбав, тому й садовив на пирах в один ряд із дружиною своєю гуслярів та боянів.
І знову безгучно застрекотала біля Миронового вуха уявна кінокамера, і попливла перед очима панорама княжого Києва. У княжому дворі, на пагорбах довкола — стоїть пир горою. За тесовими столами ближче до князя — дружинники, бояри, монахи і купці, далі — люд простіший, а ще далі — просто на траві бенкетують худі та вбогі раби Божі і княжі. А з двору, від князівських комор, все від'їжджають і від'їжджають вози, повні риби, дичини, хлібів, діжок з медом, рідного та заморського овочу. То для болезних, старих і немічних, тих, хто не зміг явитися на княжу щедру трапезу.
Обіпершись на стіл, слухає Володимир златоустів-боянів. Його пильний веселий погляд, то ясніючи, то темніючи, затримується на наймолодшому. Люба князеві і нелюба спів-розмова отрока про те, як
Нагло стихає шум пированія. Погляди знаті і дружинників прикипіли до князя. Але князь мовчить. Впізнає Володимир в юному боянові того отрока, що ввірвався був у його гридню навесні, прикрившись чорноризцем. Пізнає і, на диво всім, не обурюється, а, собі на диво, думає, який вийшов би проповідник палкий віри християнської з цього боянчука! Вчора лиш з дебрі, а говорить, як мед точить! Куди тим вченим грекам! Який би єпископ з нього вийшов! Який митрополит!.. Не було б йому рівних ні на київських горбах, ні на горах афонських.
— Як тебе величають, молодче? — запитує князь, дослухавши гнівну билину юного бояна.
— Будимир, князю.
— Той, що будить мир… А чого ж ти, отроче, гнів будиш, коли на роду тобі написано будити мир? Не відаєш? А чи відаєш, хто уславив вуя мого Добриню? Чи не ти? Гой і строптив єси… Зачекай, а чи не ти буянив у хоромах моїх? Чи не про тебе щодень чую речі похвальні від Іларіона, що не по літах зело храбр і не лиш силою, а й умом могуч? Вже відаю — про тебе. Що ж вволю волю Іларіонову — й велю їхати тобі разом з ним у Візантію, на Афон-гору, походити по монастирях, набратись розуму і благодаті, придивитись до законів чужих, може й нам який пригодиться. А найдужче волію, аби пізнав Бога не лиш душею, а й умом. Во славу землі Руської.
Хвиля радості і похвали Володимиру Красному Сонечку котиться буйним застіллям. Задоволений власним благородним вчинком і реакцією підданих, князь наказує через стіл знатному київському купцеві Варфоломію:
— Іларіон попливе до Царгорода разом із візантійськими послами. А ти бери у свою лодію цього богатиря. Він тобі в дорозі пригодиться, а дасть Бог, і Русі-Україні колись…
Проходячи повз поштові скриньки на першому поверсі, Мирон чисто механічно відчинив дверцята своєї і здивувався, побачивши на денці тоненький конверт із власним прізвищем. Не уявляв, хто б то міг йому писати, тим паче із-за кордону, якщо судити по зворотній адресі. Для листування із можливими і потенційними спонсорами мав скриньку на головпошті. Адресу ж квартири знали тільки найближчі друзі молодості та герої його давніх документальних фільмів, які іноді, приїхавши у справах до столиці, зупинялися в нього на нічліг. Можливо, хтось із тих провінційних директорів виїхав, розбагатівши, на якийсь Кіпр, і от шле вісточку… Надія на доброго заможного патріота, який нарешті таки знайдеться серед цього «крутого»
