згоджуються на дітей, щоб не страждати ще одним комплексом неповноцінності, себто аби не подумали, що він євнух якийсь.
Тож і Любко, пискля побачивши, зразу ж поскучнів-посмутнів, від хати відбився, як той кіт марцьовий, почав пропадати у клубі, а далі й зовсім пропав. Повіявся десь аж у Крим, там його під час бійки і зарізали. Так казали одні. А другі — нібито через якусь чергову полюбовницю порішили. І те, й інше скидалось на правду. Мене як дружину небіжчика повідомили вже після того, як котрась із його коханок поховала мого Любка на цвинтарі аж десь у Джанкої. Тим і завершився мій перший шлюб.
Зостався лиш спомин — Мирослава. От вона вже й двері мені відчиняє, напахчена, розфуфирена, як топ-модель із модного журналу, що рекламує сучасні меблі та євроремонт у квартирах. Шик і блиск! Ух і круто стоїть моя Мирослава! Але втіхи від того не маю, вже дуже якесь кручене-покручене життя в неї… Чоловіка вдома нема — десь, певно, в Китаї чи в Туреччині. Чи в Німеччину за машинами поїхав… Але — не питаю, бо почнеться сварка. Мирослава, як і її татусь, не терпить, коли втручаються в її життя. Навіть розпитуванням. Поїхав, та й годі. Приїде. А їй треба летіти на базар, позакривати контейнери, бо уроди-реалізатори вчора понапивалися і трахались на товарі цілу ніч. Падли! Ти їм шматок хліба даєш і до хліба, а воно, бидло, сере тобі в душу!
Мирослава слів не підбирає. Їй ніколи гратися в інтелігентного лоха. Їй треба крутити копійку. Он уже дівка вища за неї, закінчує школу, треба купляти місце в якомусь вузі. А де, куди? Чорт знає, тільки не це дівчисько. Їй би тільки жерти, спати, качати з мами гроші і трахатись в кущах попід вікнами!
Це моя дочка — про мою внучку Алінку. Жах!
Мирослава лається, як моя сусідка по ринку циганка Аніца. Далі кричить, маючи на увазі Алінку:
— Чьо мавчиш?! Спиш, дрянь поганая?! Вдосвіта приволоклась, сволоч! Виходь, баба прийшла! Розкажи, де шляєшся?! — І, махнувши мені рукою на прощання, хряпає дверима.
Лиш по тому з дитячої висувається заспаний писок внучки Аліни. Мені не подобається її збрезкле бліде личко, каламутний погляд, і я кажу строго:
— Покажи руки! Негайно покажи руки! — І жахаюсь, схопивши одну. — Так і є! Колешся!
— Да ну тєбя! Атстань! Ти как мама, єщьо хуже! — видирається Аліна, намагаючись заховати свої сколені вени.
— Господи, дитино, що ти робиш, чого тобі бракує, нащо ти гробиш своє здоров'я?!
Я у відчаї, я в страшному відчаї! Здається, мені ніколи не було так погано, як в цю мить. Все моє життя, здається, рушиться, пропадає, все моє життя — коту під хвіст. Нащо ці роботи, ці гроші, коли гине безневинне дитя? Невже Мирослава не бачить? Чи їй байдуже? І я біжу слідом за нею, чеберяю по сходах, ризикуючи покотитись по них до самих вхідних дверей. Але Мирослави нема. І нема машини. Поїхала зачиняти контейнери і розгонити реалізаторів. А потім (мені вже донесли добрі люди з тих самих реалізаторів) вона поїде на цілу ніч на дачу з компаньйоном по бізнесу Пашою Паханом. Про це знають усі. І Пашуньова жінка — теж. І Мирославин чоловік знає. Але тепер таке, вибачайте, блядство заведене серед крутих. Якимось свинським чи свингаразьким сексом називається. Тепер вони ним займаються групами. Але часом Мирослава, щоб зняти напряг у відсутності чоловіка, кличе Пашуню самого… Жах! Світ перевернувся! Але жаль дитини. І ноги болять вертатися на другий поверх.
— Алінко! — кричу. — Алінко! Збирайся та ходи до баби!
На балконі майже в чім мати народила виникає Алінка і каже так, що чути на третій вулиці:
— Да ну тєбя! Нє хачу твоєво лоха відєть — он мєня за калєнкі хватаєт.
Ліпше б мені було крізь землю провалитися, ніж таке почути від дитини! А щоб тебе, сволоцюго, Каліґуло проклятий, та калікою зробило! Хочу бігти, та як приросла до землі. Здається, весь мир зглядається та пальцями на мене тиче… Господи, що це робиться?! Мої тато з мамою вік звікували, як люди, як християни, а я… до чого я опустилася? А діти мої?!.
Іду додому як обпльована. Нічого не хочеться. Світа білого не бачу, не те що людей. Оце-то так! Пригріла змію на грудях! Мало йому студенток культосвітнього… Він ще й до дитини лапи тягне! Ну що це за доля клята? Що за біда: покидьок на покидькові. Кінець світа, чи що?!
— Куда лєзіш, дура старая! — Господи, стою перед самісіньким капотом. Ще мить — і було б по всьому. Дивно, як він загальмував, отой, що зараз буде мене бити. Але він, матюкаючись, кричить: — Прахаді! Слишішь, мать твою, прахаді!
І я проходжу і переходжу на той бік вулиці. На ватних ногах. І сідаю просто на тротуарі. Ніхто до мене не підходить, обминають і далі спішать, видно, думають, що баба п'яна. Тепер, аби тобі як було погано, не підійдуть. Здихай на вулиці. І здихають. Але мені ще, певно, жити і жити. Тож встаю і йду далі. Знайомою до болю вулицею Шевченка. Тут колись я жила. З Григором. Тут народилися мої хлопчики — Ігорьок і Ромчик. На цім балконі сушились їхні пелюшки і повзуночки. Тепер висять чужі сподні. Ігорьок виїхав у Бельгію. Спочатку на заробітки, портовим вантажником, а потім прижився, знайшов собі жіночку, правда, старшу за себе, руду, аж кислу, але маєтну. І живе. Дитинку вже прижили. Часом приїздить в гості. Мене кличе. Але — не їду. Рада, що йому там нормально. Не зле, не добре, а нормально. Добре, що хоч Ігорьок не вдався в тата- алкоголіка… А от Ромчик… Де воно, біднятко, зараз? Десь, певно, спить в дим п'яне або банячить із своїм татом-пияком. Часом я собі думаю, що неправа була, коли дозволяла після розлучення хлопцям спілкуватися з Григором. Послухалась, ідіотка, вчителів, оту класну керівничку, ту прибацану стару більшовичку, що вчила мене, як синів виховувати та з чоловіком жити. Тільки згодом я довідалась, що сама вона все життя прожила солом'яною вдовою, і дочки в неї розлучені, і внуки непутящі. А інших вчила, як жити! От я й послухалась, дурепа!
Ігорьок — сильніший характером, певно, в мене, не дуже горнувся до вічно п'яного, прокуреного вітця, що приходив під школу після запою, брудний, небритий, і лив над синами свої крокодилячі сльози. А от Ромчик, ніжний, м'який хлопчик, видно було, жалів пияцюгу. Не мене, в каторжній праці, втомлену, злу, як вовчиця, що гарувала на них трьох, а того лайдака, того пияка, ту пропиту мармизу!
Пригадую, як мої хлопчики комплексували від свого безбатьківства. Пригадую, як вони просили мене вийти заміж за сусіду Миколу Петровича, щоб мати батька, як Сашко, його син і їхній друг. Мені ледве вдалося їм пояснити, що так не буває, що я не можу вийти заміж за чужого чоловіка, в якого є сім'я.
«То шукай без сім'ї», — казали слушно. Але не так то просто було мені, жінці з двома бахурами, знайти чоловіка. «Для кавалєрки» — будь-ласка. Полк. А одружуватись — ні. Мої поклонники і не приховували цього, натякаючи фігурально чи прямо вказуючи на обтяжливі обставини. Один, Господи, досі не йде з гадки, сам метр із кепкою і табуреткою, що песиком бігав слідом, так і відреагував на мої скарги на тяжке життя жіноче одиноке:
— От хлопці підростуть — буде тобі легше.
По цій розраді я так врізала його по миршавій пиці, що він відковбасив від мене на всю оставшуюся жизнь.
Пригадую, як десь у п'ятому класі хлопці перестали дружити з однолітками, що мали татів, і спілкувались тільки з такими, як самі, напівсиротами. Тоді-то Ромчик і почав вчащати до батька в майстерню, нібито вчитися різьбі по дереву. А я й рада була, як-не-як все-таки батько, а по-друге, ремеслу якомусь навчиться. Де мені було знати, чого він там вчиться… Хоч могла б і передбачити… Не маючи прикладу життя нормального чоловіка, Ромчик перейняв схему житейську свого безвідповідального і безхарактерного татка.
Ромчика я любила більше за всіх дітей. До сьомого десь класу він був мені як бальзам на душу. Рятував і захищав від вибриків Мирослави, що раптово з веселого кмітливого дівчатка переросла у капосну, підступну піддівку. Один спротив — ось що була у своїх п'ятнадцять Мирослава. Спротив мені. Здавалося, в неї одне на умі: як насолити мені, довести до сліз та істерики. І, хочу сказати, це їй вдавалося. Це вже зараз я звиклася, та й перед очима не маю її. А тоді, Господи, як вона духопелила хлопчаків, намовляла їх проти мене, приходила за північ, зі школи приносила одні двійки, перетворювала моє життя в пекло…
«Не дай Боже зведенюків», — казала моя мама і після кожного побоїща в хаті забирала Мирославу до себе. Але та скоро з'являлась. Їй було, бачте, нудно і не цікаво з дідом і бабою. Не було кого тероризувати. Слава Богу, Мирослава скоро вискочила заміж і оселилась з першим чоловіком у тих же діда з бабою. Мені стало трохи легше. Але ненадовго. За скандалами з Мирославою я проґавила Ромчика.
Чого мені так важко на душі? Стою, дивлюсь на чужі сподні на чужому балконі і не знаю, що робити. Може, зайти до Григора в майстерню? Звідси — рукою подати. Спитати, де Ромчик?
