Галина ТАРАСЮК
МІЙ ТРЕТІЙ І ОСТАННІЙ ШЛЮБ
Базарний роман
До уваги читачів: на щастя, всі події і герої в романі вигадані.
Я знаю всіх його жінок. Всіх до одної. Від тої манірної білоокої Броні чи Слави Шикульської чи Микульської, в яку він був закоханий у десятому класі, аж до того старого стервиська, тої бабери, Марії чи Христі, котра дзвонить йому на всі врочисті свята з якоїсь там Іспанії чи Греції, куди він відрядив її заробляти гроші на квартиру, на їхнє кубельце, звісно, пообіцявши одружитися. От вона там і гарує п'ятий рік, горбатиться з дурної голови, а він тим часом мене дурить, чи думає, що дурить, бо мене не так легко водити за носа — не така я вже проста, як вони собі гадають, маю на оці усіх чоловіків. Але я вдаю, що нічого не бачу, нічого не чую. Що — щаслива. А надто коли він починає стогнати: і там його болить, і тут йому коле. У такі хвилини, а вони повторюються чи не щотижня, я перетворююсь на янгола, на сестру милосердя, на мамцю — вдупудуйку. Я сокочу, мов та квочка коло єдиного свого курєтка, запарюю чаї та настої, розтираю, розминаю, хукаю. Від такого догляду мій бідолашний чоловічок лиш у смак входить, так уже крекче, так вистогнує, що я, трьох народивши, так не вівкала. Тож, коли бачу, що хвороба затяжна, як той осінній дощ, бо чоловічку моєму хочеться покапризувати, а мене, стожильну терпеливицю, от-от покинуть сили і терпець мені врветься, бо маю ще купу дітей та онуків, та дві роботи, та ливарний свій цех — розтрипрокляту кухню, тоді я витягаю з таємного сховку товстенний його записник, дрібно і акуратно змережаний номерами телефонів його колишніх розрадниць, розгортаю на першій-ліпшій сторінці і зачитую цифри. «Пригадуєш? — питаю лагідно. — Ото набери і стогни, бо ти не коло мене, а коло них стратив своє здоров'я.»
Спочатку він ображався, кричав, багряніючи лицем, але — помагало. Стогін стихав, і чоловік мій брався лаятись із телевізором, бо йому там нічого не подобалось. А далі зовсім оживав і висотувався, слава Богу, на роботу, сповнений сил і бажання творити. Правда, під опівніч в хаті мало місця було від його справедливого гніву і гірких розчарувань, та й справді, що ти натвориш з тими старцями та каліками, які ще зостались у нашому обласному, колись славному, театрі? Бо ж усе, що могло рухатись, давно розбіглось по закордонах посуд мити, а те, що ще й говорити могло, втекло у столицю, знайшло там свою мацюню нішку, опірилось і вже, дивись, то якесь спорт-лото веде по телевізору, то диктором в нічний час на якомусь каналі пристроїлось, а один так взагалі відомим шоуменом став, кажуть, бабки чималі заробляє, хатчинку десь на Трьохсвятительській прикупив. А тут… Пригадую, Господи, ходило ненза нензою, та ще з якимись романтично-голубими, вічно голодне, бо ні ролей, ні категорій не мало. А тепер — «звізда»! І це бісить не лишень мого чоловіка, а й мене. Тому кажу йому:
— Чого ти сюди приперся, з провінції у провінцію? Ти ж проїжджав через столицю. Не міг зачепитись за неї хоч мізинцем?
Питаю, хоч відповідь сама знаю: надто чесний він і… старорежимний, себто совковорежимний: не вміє крутитися-вертітись, як ті, мною згадані, мухи театральні у столичнім окропі. Він — гордий. Він — митець. Він творить — на віки. Він не здатен халтурити. Я за це його шаную. Але тут же, пошанувавши, питаю:
— На які віки і для кого? Для тих трьох засушених залишків колишніх інтелігентів, отих театралів, які пам'ятають ще Паторжинського і Бучму і досі захоплюються грою Ужвій, ніби вона ще ходить Хрещатиком? Чи для того лошачого табуна петеушників, які іржуть там, де треба плакати? Чи для обкурених гімназистів, що дрімають, заткнувши вуха навушниками, під пісеньки якоїсь нечесаної Zемфіри чи того штанькатого Децла?
— Звідки ти їх усіх знаєш? — питає підозріло, замість того, щоб задуматись.
— З базару, — відповідаю не моргнувши. — Там всі про всіх знають.
Він надувається, хоч це свята правда. Він думає, що на базарі — одні бариги і ті, в котрих пальці віялом. Одне рогате бидло. А тут, коли копнути, сіль і цвіт інтелігенції, правда, уже доволі-таки попсутий, але зранку в будень або по обіді, коли настає затишшя, тут таке почуєш, що не треба «Останкіно». Кожен демонструє, який він мудрий та інтелігентний був у минулому житті, себто до того, як потрапив на ринок. Я не годна те слухати: таке враження, ніби я десь, бозна-де, серед емігрантів, які тужать по батьківщині і мріють туди ще вернутися.
Я сама тужу. Але не за радянською владою. Бо чого за нею тужити, коли вся та влада і нині при владі. Тільки вже не соромиться і лозунгами високими не прикривається. А робить так, як їй хочеться…
Я сама тужу. За своїм заводом, коли вдосвіта чимчикую на базар попри його велетенську руїну. Як по війні — з вибитих вікон зграями ворони шугають. П'ять років нам мізки пудрили, що замість танків трактори будемо випускати. Тепер мовчать. Мовчки що могли приватизували, продали, а в приміщенні парткому ресторан «Лас-Веґас» відкрили. Ті ж самі. От вам і конверсія військово-промислового комплексу.
А він «Каліґулу» зібрався ставити! Калікам з каліками про каліку! Він шукає історичні паралелі. Він хоче показати, як жорстокі бездарні правителі доводять могутню цивілізацію до загибелі. Він митець і має право на самовираження. На протест проти деградації.
Провал я передбачила ще тоді, коли він приніс мені текст почитати. Тоді він ще рахувався зі мною. Я вжахнулась: таже вони, ті твої заслужені та народні ще з дореволюційних часів, себто з радянських, не те що не вивчать його напам'ять, а й не вимовлять! Що ти собі думаєш, чоловіче?! І де ти того Каліґулу візьмеш у нашому місті, хоч калік тут ходить чимало, але ж треба, щоб на голову був здоровий!
Це я так навмисне, щоб не ображати його найсвятіших поривань. Він і сам знає, що людям, в яких дах їде від нестабільності і невпевненості у завтрашнім дні, паралельні всі паралелі, в тому числі й історичні.
Сьогодні ніхто нікому не вірить. Сьогодні людина людині — шакал. Але й шакали, щоб не пропасти, в зграї купчаться… Звісно, коли приходять до голови по розум. Та, схоже, дрібнота ще цього не усікла. Але — я про мистецтво…
Пригадую, як він розгнівався. Я вразила його самолюбство, вранила якесь еґо, зрунтала мрію, обпалила крила… Знову скандал, знову докори, що я така, як всі, себто тупа, дурна, не розбираюся в мистецтві і ненавиджу його.
Це його залізний аргумент — всі його ненавидять. І я в тім числі.
Що ж, нічого іншого не зоставалось, як знову витягти з тайничка свій аргумент — його товстий записник, розгорнути і дивитись запитливо, натякаючи, що коли так, то, прошу, дзвони, хоч усім своїм колишнім, хай зустрічають. А мені пора на роботу. Бо я, як ти голубе здогадуєшся, гарую, щоб тебе, геніального, прогодувати, та ще якісь мешти купити, та вдягачку, щоб ти не світив голим задом на своїй високій сцені. І що ж? Як рукою знімає: стуляє писок і вимітається з хати. Сам добрий… Каліґула!
Ну й день видався нині! Спекотище! Ні вітеречка! Не продихнути! Таке відчуття, ніби в уголовину, де розкинувся наш ринок, як у миску, хтось налив окропу і поволі відварює нас разом з нашим ганчір'ям. Покупців — ні лялечки. Тиша. Навіть цигани примовкли, сидять маком по своїх палатках, стікають чорним потом. Як то кажуть, нема лиха без добра…
Ополудні — крик, гам. Стало недобре Тані з п'ятнадцятого ряду. Доки доволокли до медпункту, віддала Богові душу. Сорок сім років. Вдома — стара мама, безробітний чоловік і син-студент. Валя з десятого ряду збирає гроші на похорон. Цигани принишкли, видно, потерпають, бо ж іще вчора вигонили Таню з палатки, кричали:
– Іді в школу, дєтєй учі, там твойо мєсто, єслі такая умная і воспітанная, а нас нє учі — учьониє!..
І ніхто з наших не захистив сердешну Таню бодай словом. Як зайці, налякані зграєю вовків. Поховались кожен під своїм лопухом і ні пари з вуст. Отакий ми народ, як каже по радіо один депутат.
Погано, дуже погано в спеку. Але ще гірше взимку. Спробуй вистояти на лютому морозі, на вітрі цілісінький день. Ні шуби, ні валянки, ні обігрівачі не рятують. Спасає лиш горілка. Хряпнеш гранчак — і тепло, і весело… І жити хочеться… Не люблю зими. Вже нічого не люблю і нікого… Немає сил на любов. Стає
