щось таке, що можуть тримати в тонусі тільки жінки… Пардон, низова ідеологія. Вгорі возсідав лукавий Гермес-Станіслав, замаскований жінколюб, з командою жвавих жевжиків, для яких ідеологія мало чим різнилася від безвідмовної повії.
Раніше ви із Станіславом частенько виїздили на вихідні десь на природу, в якийсь затишний «мисливський будиночок» у заповідній зоні, подалі від людських очей. Такий чарівний куточок, а то й кілька, за неписаним законом гостинності годилося мати кожній обласній і районній владі. На тих weekend’ах і надивилася на партгейш… О, що вже вдатні були і до чарки приспівати, і анекдот масненький розказати, і тост «алаверди» незгірш кавказького «ґенацвалі» виголосити…
Але то було ще за добрих часів, коли Станіслав перебивався на посаді інструктора. З підвищенням минулися сімейні прогулянки. Все рідше бачила чоловіка навіть у вихідні. Казав: роботи багато. Може, й так. А може, сподобав самотні ночі в лісовім теремку під пильним очком молоденької офіціантки з районного ресторану?
Про мене Семене… На той час інтимне життя законного і сановного мужа тебе мало обходило. Тебе обуяла божевільна ідея з романом. То стало питанням життя і смерті. Питанням твоєї істинної честі. І ти сторч головою кинулась у скаженину літературних перегонів, забувши не те що Станіслава, а й самого Господа Бога.
Одно слово, кожен із вашого святого сімейства жив своїм життям та іншому не заважав. Небавом помітила: Станіславові навіть імпонує твоя гра то в мадам де Сталь, то в Жорж Санд. Як там не є, певно, маракував собі хитрун, а жінка при ділі. Докторську, їжакові ясно, не потягне: науковець з неї ніякий. Хазяйка — теж. А гіперамбіціям десь же ж треба знайти вихід — от хай і грається в літературу…
У тому, що Станіслав саме так думав, не сумнівалась, інакше б не потурав, а швиденько «прикрив лавочку».
І враз тебе, мов струмом, прошило: лукавий, він, напевно, уважно спостерігає зараз за твоєю… любовною грою! Безумовно, вже донесли або ж написали анонімку з брудними подробицями. Це ж в нас так модно, так благородно — писати доноси… во ім'я Батьківщини, в ім'я світлого майбутнього бабратись у постельній білизні… Але ж — чому тоді Станіслав мовчить? Чому вдає, що нічого не знає? А може, й справді не відає? Або ж… чекай-чекай… або ж це його влаштовує?! Жінка при ділі! Все в порядку, в нормі і в благопристойній формі!
А може, теж переживає перше справжнє сильне почуття… І тільки жде, щоб тебе підловити… зловити на гарячому і викинути, як непотріб! Ви ж давно, з першого дня подружнього життя — чужісінькі! А довкола стільки молодих, гарних, теплих! Ні-і, ти таки божевільна! Навряд чи здатний твій млявий і холодний, як вуж, сановний муж на палке захоплення. Витіпати якусь потіпаху — це він, може, що й робить періодично на здоров’я. Так що заспокойся, ніде від тебе цей приречений кар'єрист не дінеться. І все прикриє, аби лиш не відірватися від теплого і високого крісла. Тож не ти, а він у твоїх руках. Хай тільки спробує відкрити рот, то ти вже докладеш силоньки, щоб так турнути, аби аж к'явкнув. О, хто, хто, а Станіслав тебе знає! Знає, який ти можеш влаштувати Голівуд.
Тим часом прозороокий альфонс проявляв неабиякі таланти на терені спокушення дружин високопоставлених чиновників. У-у-х, як він тільки повз до тебе, як підповзав, красиво вигинаючись гнучким зміїним тілом!
А ти насміхалася, бо вже не вірила, що можеш подобатись молодим і вродливим. Бачила його брехню і зумисне загравала: «Ох той Розум, що відібрав у мене розум!» Але Остап і бровою не вів: професійно, геніально грав роль закоханого, захопленого, лоскочучи твоє самолюбство. Хотілося сміятися, і плакати, і гнати його геть. Геть! Зухвалого шмаркача, що, безумовно, сміється з тебе. Як змій-спокусник, спостерігає, прискаливши прозоре, мов крига річкова, око, як мучиться, побивається твоя самотня, неприголублена душа! Він, певно, зо сміху гине та ще й ділиться враженнями зі своїми дружками за чаркою. Ох, як же ж вони смакують подробиці, підкидають поради і регочуть, іржуть, наче жеребці!
Від подібних фантазій кидало то в жар, то в холод. Поривалася раз і назавжди розірвати стосунки, покласти крапку в тільки-но розпочатім любовнім романі. Але здоровий глузд і жіноча невситимість брали верх:
— А коли це єдиний шанс, єдиний дарунок долі і більше ніколи не спізнаєш подібного безуму?
— Але ж він кине, рано чи пізно — кине! — панікувало самолюбство.
— То й дідько з ним! — заспокоював здоровий глузд. Хоча ще не відомо, хто кого кине перший.
— Але ж плітки, плітки!!! — хапалася за голову істерична душа. І тоді озивалася в генах осавулою баба Харитя:
— Ну то й що — що плітки? Побалакають та й перестануть. А ти роби так, аби тобі було добре!
Тобі було добре. Від звуку його улесливого голосу хмеліла, раділа кожною клітинкою. І чекала, чекала довгі-предовгі віки, доки він приїде тролейбусом, підніметься ліфтом, подзвонить і ти кинешся і… відчиниш йому. А по тому… о, як солодко нехотячи, мов нехотячи, торкатися його руки, плеча, ловити закоханий погляд, туманіти, непритомніти, і — спокійно говорити про сценарій майбутнього фільму, вибір натури і акторів, постановку… У такі хвилини тобі було глибоко байдуже, чи вийде той фільм. Жадалось одного: продовжити, продовжити на все життя зустрічі, дотики, погляди, натяки…
Остап горів бажанням якнайшвидше взятися до роботи. Але ти не поспішала. Доводила його до «повної кондиції», натякаючи, що дехто з маститих його колег теж обриває тобі телефон. І мучила його невизначеністю, бо сама мучилась, але іншою… іншою мукою — спрагою розбудженої жіночої плоті.
І тоді… ти взяла його. Хоч Остапу здавалося, що то він підминає твоє знічене, тремтяче і жадібне тіло, підкоряє горду, недосяжну для нього, сіросвитника, жінку, за інтимний зв'язок з якою може поплатитися і тим незавидним становищем, якого тяженько домігся.
І ти забилась у гострій, радісній, п'янкій насолоді, і крик перемоги вирвався із грудей, голос безсоромно торжествуючої плоті!
Вийшла з ванної знічена, боялася звести очі, аби не побачити на його обличчі зневаги або огиди. Але Остап, як молодий звір, захоплений любовною грою, не відав сумнівів. Твоя розгублена соромливість лиш розпалила його. І, відкидаючи всі умовності, ніжно і владно притягнув до себе, заохочуючи до одвертої плотської втіхи.
…Остап пішов. А ти, зарившись у тонку білизну шлюбного ложа, думала, що ніколи не була такою щасливою і… задоволеною собою. І зовсім совість не мучила. Навпаки, веселою зловтіхою гадала, чи палав би солодкий коханець бойовим завзяттям Іскандера, якби ти була просто самотньою, бодай і сто разів геніальною жінкою? Навряд. О, ніщо так коханців не збуджує, як присутність суперника, радше — ефект присутності…
І закрутило, і понесло тебе через вирви і водоверті за течією. Станіслав дні і ночі пропадав на роботі. Віталик — в університеті. Одно слово, ніхто не міг завадити твоєму нежданому щастю. А Станіславу і в голову не могло прийти, що його фригідна, амбітна дружина, як вулична повія, злягається у власному домі мало не з ровесником свого сина.
Але — геть самобичування! За що ти себе картаєш, то це за противну самоїдську натуру: вічно сумніваєшся, вічно оглядаєшся! І пожираєш себе до кісток. Ти що — когось убиваєш, грабуєш? Ти береш своє, доки інші не вхопили.
До того ж, хлопчисько теж не ловить ґав. Ще й сценарій не написав, а фільм уже затверджений. У, захланний, в обі руці хапає, як з голодного краю! Вже й грошики виділені — тільки знімай геніальний фільм…
Даремно хтось там десь думає, що Станіслав був співучасником твоєї кінематографічної епопеї. Авжеж, не мав гризоти більшої. Дізнався про цю затію вже після затвердження фільму. І не Станіславова вина, що запопадливі клерки-культуртрегери ладні були його дружину магараджею зробити, якби вона цього забажала, аби лиш вислужитись.
О, інфузорії в туфельках фабрики «Прогрес»! Хіба їх колись цікавило мистецтво?! Та вони плювали на те, що твій фільм, власне, мав би стати першим правдивим історичним фільмом, чесною розповіддю (хай і фрагментарною) про минуле України, радше його трьохсотлітній відтинок, свідомо препарований у пам'яті народу продажними сучасними «літописцями!» Кінострічка мала завершуватися революційними подіями в
