геній, талант — щось не так, не по його — бац-бац — і застрелився, повісився, від інфаркту вмер… Генії знають, що роблять. Не секрет же ж, що у наших дрімучих дрімотних хащах, щоб генію не перейти на пси, треба вчасно віддати Богові душу. Не приведи Господи затриматись — розтолочать і забудуть! І правильно зроблять: якого дідька так довго під ногами плутаєшся зі своєю геніальністю, жити нормально не даєш нормальним людям, придурку! Така вже одвічна установка натовпу і синедріону — розіп'ясти, а потому — канонізувати, молитись на нього і розповідати легенди на тему «Я і покійний геній».
Безперечно, Лора теж відала, ЩО чинила. О, не така вона вже й наївна була! Бачила, що програє живкішим, чіпкішим, впертішим… От і взяла реванш — смертю… І… і в такий спосіб відомстила, насолила, передовсім тобі, Олександро!
Чого-чого, а такої підколодної підлості від неї не чекала, хоч і знала, що Лора Орленко — ця Орлеанська Діва здатна на все! І на крайність, найабсурднішу крайність — теж!
Та, коли по правді, то що Лора втрачала? І взагалі, що вона мала в цьому житті? Сяку-таку, давно злинялу популярність? Сумнівної якості талант? Сім'ю? Дітей? Становище? Гроші? А-ні-чо-гі-сінь-ко! Як прийшла гола в цей світ, так і покинула його. Люмпен-пролетаріат. А зате — образ геніальної мучениці, національної героїні — забезпечений. О, скоро про неї затрублять у всі труби, зарепетують луджені горлянки тих самісіньких, що ще вчора робили вигляд, ніби Лора взагалі не існує. І ти нічим не зможеш зарадити, бо вічність не підвладна ідеології… Хоча… чому ж? Адже ж не один безсмертний добряче поквасився у Леті забуття, доки випірнув з неї просто у народну пам'ять… Звичайно, у великій мірі завдячуючи невситимому апетиту доморощених грифів до небіжчиків, прости мені, Боже, цей цинізм.
Отож у Лори є всі шанси стати другою Лесею Українкою. Так що, сестро моя дорога, вперед і вгору! Там, у Вишніх і Горніх, окрім Шевченка і Лесі та ще кількох світочів, нема кого любити рідному народові. Так що, поспішай, бо святе місце довго порожнім не буває!
О, Олександро! Це нині ти така добра й поступлива. А після ганебища в Будинку кіно, спровокованого Лорою, готова була розірвати її на клапті! Адже ж бачила, що ця причинна все, все робила, щоб звести нанівець твою працю, твої старання, перетворити тріумф у провал, повне фіаско! А тобі, тобі довести, яка ти… безталанна нездара! Неспроможна стулити паршивенький фільм.
Як результат: прем'єра пройшла, м'яко кажучи, мляво. Відповідне було і сприйняття фільму… Після сеансу публіка висотувалась із зали з пісними фізіономіями. На заклик організаторів вечора поділитися враженнями залишилось кілька знайомих кінокритиків, спілчанських функціонерів та роззяв. Словом, зацікавлених… Що вони там блеяли, не чула. Ледве витримала ритуал з нещирими привітаннями і помчала додому — дзвонити, дзвонити тій… Боже, Боже, якими тільки словами «не величала» її… З притиском нагадавши, хто вона ниньки і що її доленька — у твоїх руках… Так-так! І якщо вона не буде тримати за зубами свій зміїний язик і не перестане викидати фокуси, то…
Лора не дала договорити. Спокійно, обурливо спокійно сказала, що вже все про все чула: і про ЛТП, і психушку, і що ти даремно нервуєш і псуєш собі свято, вона не має до тебе жодних претензій. Навпаки, це ти надто вже опікуєшся нею, тратиш час, здоров'я на скандали замість того, щоб працювати над другим томом роману і сценарієм другої серії фільму.
Ну, відьма! Вона збиткувалася над тобою, насміхалася з тебе, шмагаючи по обличчі співчутливо- лагідними фразами. Ти мало не задихнулася від люті. Але наразі Лора замовкла і зміненим голосом спитала:
— Саню, ти не боїшся смерті?
Ти осатаніла від такого зухвальства, але Лора не дала тобі захлинутися лайкою. Тихо і радісно повідомила, мов неабияку новину:
— А я не боюся. Я її — люблю, як сестру. Смерть — сестра моєї самотності.
І поклала слухавку. Дивно, однак щасливий тон Лориного одкровення заспокоїв тебе. І ти подумала, що все-таки Лора добра людина. І благородна, хоч і спонтанна… І тобі нема чого її боятися, підозрювати в бозна-чому. Адже ж вона поки що не заподіяла тобі ніякої підлості. А могла ж… Певно, всі її честолюбні вереди минулися і вона пише. Так, мабуть, їй гарно пишеться, бо в такі хвилини вона завше ставала доброю, лагідною, світлою… Даремно ти сердилася: Лора прийде до тями і ще напише собі не один роман і цілу купу віршів. Про неї знову заговорять, і все буде добре. Все буде добре…
І ти зі спокійним серцем поїхала в Кончу, аби трішки перепочити від літературно-кіношних перегонів, прем'єр; а найбільше — від знахабнілого до краю жеребчика, що дійшов до одвертого сутенерства. Вже не вдовольнявся дарованим лахміттям. Йому, бачте, за кожну здибанку — зйомки нового фільму подавай, участь у міжнародному фестивалі, рецензії в пресі! Гендляр продажний! Нічого, у Канни ще його повезеш. Хай потішиться наостанок! Чим солодше літаннячко, тим гіркіше падіннячко! Хоч той сіромашний недоумкуватий Розум і не відає, що йому вже й заміна достойна підросла — один нічогенький театральний режисер. Та й «душка» Краснобай клиння вбиває з невідомих причин, бо любов’ю поміж вас і не пахне… Тим не менше, тобі, о, Олександро, прийшла найвища пора не просто осяяти та облагодіяти вбогі підмостки національного театру, а й вполювати у закулісних хащах якогось срібнорогого оленя!
Зателефонувала Лорі у п'ятницю, але її не було. А в неділю без попередження приїхав на дачу Станіслав. Здивувалася, невже тяжко затужив по жоні вінчаній? Але жарту не вийшло: від чоловіка аж морозом віяло. Так несло холодом від Станіслава завжди, коли був стурбований або незадоволений. Ох, не один титан дрижаки хапав під безбарвно-безпристрасним поглядом цього Гермеса! По собі знаю…
Причинивши щільно двері, холодно наказав:
— Збирайся. І зберися на силі. Без зайвої істерики: твою подругу знайшли сьогодні вранці мертвою у власній квартирі. Веди себе достойно. Як найближча товаришка, мусиш взяти всі клопоти на себе… щоб ніяких розмов… ну, ти мене розумієш.
Але ти — не розуміла: яку подругу? І раптом похолола, з жахом усвідомивши зміст його слів і весь кошмар його звістки. Отже: Станіслав знає ВСЕ! І… про роман — теж! І не тебе попереджує, а випереджує події. Рятує тебе і себе… На тему дружби з Лорою ви ніколи не розмовляли одверто. Звісно, Станіслав не схвалював, але й не забороняв. Врешті, ти мала право на власне життя… Але він і гадки не мав, що ця гра так далеко зайде…
Лори не застала. Вірніше, того, що було Лорою. І хоч двері та вікна були розчинені навстіж і в квартирі гуляв протяг, все одно нудотно пахло трупом, і ти вибігла на сходовий майданчик, боячись, що тебе вирве. Навіть не встигла привітатися з групою письменників, на чолі із щойно призначеним, і тому мало тобі відомим, секретарем Спілки, які, либонь, як то прийнято, були водночас і комісією з організації похорону, і зі спадщини покійної. Однак тебе запримітили і повибігали, осипаючи співчуттями, ніби ти рідня найближча. А власне, чому б і ні? Чому б ні?
Ото зберися з силами, витисни сльозу, і розкажи — і то вже, вже! — як ти одна тримала Лору на цій землі, як помагала, коли всі одвернулися, як годувала, буквально, годувала! Вони ж бо знають, що її не брали на жодну роботу і не друкували?! Вона ж пропадала! Покинута, самотня, незаслужено ображена… сирота! Чи відомо шановній комісії, ЯК вона жила останні роки?! Впроголодь! Ворогові не побажаєш! Як… старчиха… Ця чиста душа, цей неперебутній талант… ця… ця…
Комісія — знічена, розгублена: пик-мик. Ховає очі. А тобі тільки й того треба. Авжеж, ти в правдивім горі, але не забуваєш припильнувати, чи не зоставила Лора по собі щоденник — самотні старі діви, як правило, з нудьги на дозвіллі бавляться в лірично-філософські сповіді. Хтозна-що могла наплести! Врешті, довірити паперові те, що не наважувалася сказати в очі людям! О, стережись, Олександро! Вважай! Змія сконала, але отрута її ще діє! І здатна вразити на смерть…
«СЕСТРА МОЄЇ САМОТНОСТІ» — так, здається, вона сказала про смерть, тоді, коли подзвонила після прем’єри? Виходить… Лора… вона недаремно так сказала?! Вона вже знала, уже вирішила, що… і тобі призналася! Радше, навіть — оголосила. Ніби чекала… Чого? Чого вона від тебе чекала?! Порятунку? Спасіння? Розуміння? А може, привселюдного зізнання і покаяння?! О, Боже! Сто чортів! Значить, ти — єдиний свідок, єдина повірниця в її смерті?! О, Олександро, горе нам з тобою!
І ти майже кричиш:
— Записку?! Вона залишила записку?! Листа?! Щоденник?!
Комісія лякається твого непідробного відчаю, навперебій белькоче:
