приховуючи огиди, підсувала під мій зад холодне судно, а відтак, висмикнувши його, притьмом вибігала з палати, заткнувши носа якоюсь ганчіркою.
Боже милий, Боже праведний, мною, королевою, гидувала немита селянка! Свідомість цього настільки потрясла мене, що була на грані нового інсульту. Біля мене знову забігали переполохані лікарі, прибіг і вже не відходив від ліжка Станіслав. «Причина? Яка причина?» — носилося в повітрі здивоване. А «причина» смиренно стояла в куточку, підібгавши скорботно пісні вуста. Знала: Станіслав щедро платить Каті за клопоти зі мною, хотіла поскаржитись, вигнати підступну з палати, але не могла. Станіслав не розумів мого мукання. Чи навпаки, гадав, що то я так його прошу не покидати мене… І не покидав. Вдень сидів біля мене, гладив по руці, але я не відчувала його дотиків, бачила тільки змучене, схудле, враз постаріле лице, печальні вицвілі очі і безгучно ридала від перспективи, що темною хмарою насувалася на нас обох.
Станіслав витирав мої гіркі сльози, намагався бути бадьорим і веселим, навіть читав дурнуваті анекдоти із якоїсь мікрогазетки. Мені було жаль його безмежно і я кривила в усмішці спаралізоване обличчя. Отак ми підтримували один одного. Але, врешті, чоловікова присутність почала гнітити мене більше, ніж самотність. Від одного погляду на його втомлену, скорчену на сусідньому ліжку у тривожному сні постать, хотілося вити. І тоді я, показавши очима на Катю, що мила підлогу, відпустила Станіслава з Богом додому: хай виспиться, помиється та поголиться…
Так зробила перший у своєму житті крок на стезі смиренства, християнської покори судьбі. Незнане досі внутрішнє чуття підказувало, що Катя — то перше коло мого чистилища. І я усміхнулася їй, з покірною радістю готова терпіти зневагу, огиду, приховану темну ненависть знедоленої селянки до «панів», до тих, хто «на Горі» жирував за її кривавий кошт.
То були короткі хвилі просвітління. Але щось клацало в моїй голові, обривався зв'язок із реальністю, і я покидала цей світ, палату і Катю і блукала порваними на клапті просторами пам'яті, і минуле ставало реальнішим за саму реальність.
Переважно то були щасливі блукання садами дитинства, квітучими, наївними і безгрішними. У напівзабутті часто сміялась моя розшорена, здитиніла душа. По-науковому це свідчило, що організм, моя фізіологія і психіка підключили приховані рятівні резерви і ресурси. Однак, я добре знала, що це віддяка вищих сил за мою смиренність, за покірність лихій долі.
А однієї сонячної днини, сидячи по шийку у ласкавій траві, я покликала маму. Однак замість моєї красивої мами притупотів на клич схарапудженої Каті цілий полк лікарів, та я, не бажаючи вертатись у неміч свою, у свою одиночну палату-камеру, все кликала і кликала розпачливо: МАМА! МАМА! МАМА!
І знову кололи, м'яли моє здерев'яніле, як муляж, тіло заповзятливі жіночки в білих халатах. Знову сидів біля мене Станіслав і я, важко ворушачи отерплим язиком, вчилася говорити. Мої танталові муки скоро зблизили і нас з Катею. Подобріло її пісне лице, посвітлішав погляд. Змінивши на «посту» Станіслава, Катя обережно, як куріпочка, вмощувалася на стільчику біля мого ложа і розповідала про події в лікарні, про своє нехитре життя-буття, чоловіка-п'яничку, синів та дочок, сватів та сусідів. Тиха бесіда огортала мене теплом людських слів, осявала відсвітом емоцій, оживляла пригнічені центри в отупілому мозку.
Катя виявилася неабиякою вигадницею і жартівницею. Та особливо захоплювала її мова, жива, пересипана перлами народної метафори, дотепна, потрясаюча мова, якої не чула десятиліттями, про яку і не відала я, письменниця, авторка епохального роману! З досадою згадувалися творчі муки, марудні пошуки живого, трепетного словечка у словнику Грінченка… Та мені і в голову не могло прийти, які щедрі і прозорі джерела рідної словесності б'ють серед живого простого народу! Живодайні, пречисті!
Слухала Катю, мріяла, що, коли видряпаюсь, куплю хатчину в селі із садочком і городом, заживу простим людським життям вдалині від столичної суєти, в злагоді із собою і Природою. Ділилася забаганкою з Катею, важко, неоковирно стулюючи щось схоже на речення. Але Катя розуміла мене, схвалювала і обіцяла підшукати у своєму селі підходящу садибу.
Мрія про сільське життя нагадала про нашу дачу — здичавілий клапоть землі, якого ніколи не торкалася хазяйська рука, та необжитий добротний будиночок. У кращі часи ми із Станіславом проводили нарізно відпустки на фешенебельних курортах, вихідні — на державних дачах у Кончі. Своя ж трималася про всяк випадок, як і авто у гаражі — звичні речі добробуту людей нашого кола. А виявилось — про чорний день трималися.
«І СВІТЛО СОЛОДКЕ, І ДОБРЕ ОЧАМ СОНЦЕ БАЧИТИ, І КОЛИ Б ЛЮДИНА ЖИЛА І ДОВГІ РОКИ, ХАЙ ЗА ВСІ ВОНА ТІШИТЬСЯ, І ХАЙ ПАМ'ЯТАЄ ДНІ ТЕМРЯВИ, БО ЇХ БАГАТО БУДЕ…»
У час розплати, у хвилини суду Божого немає нічого випадкового. Звільнений, вільний від суєти, від мирської марноти, від містики — цього збоченого, на рівні фізіології страху перед незбагненним — починаєш осягати неперебутню істину і вірити у вищі, верховні сили.
… Вони ввійшли в палату неждано, нечутно, мов виросли з-під землі, двоє інвалідів — він і вона. Він — з паличкою, а вона — з горбом за плечима. Немолоді і не старі — дивні. Сяючи до мене блаженними від доброти очима.
— Сестро, — сказали вони, — ми прийшли, аби словом Божим полегшити муки твої, аби разом з тобою в молитві до Господа нашого просити Його послати тобі терпіння і сили пережити дні темряви.
І, вклякнувши на коліна біля ложа мого страдницького, звівши до стелі очі та руки, ці двоє нещасних стали молитися: «Господи, Боже наш милосердний і всепрощаючий, зглянься над бідною дитиною своєю, просвітли душу і розум її, виведи з темряви на простори любові Твоєї…»
І диво дивне, ані з'ява, ані поведінка, ані вигляд цієї пари не викликали в мене інших емоцій, окрім блаженного бажання слухати жебоніння їх тихих голосів, повторювати подумки прості слова молитви.
І відступало відчуття непоправної трагедії. Приходило розуміння, що немає ні горя, ні щастя, є суб'єктивне, а тому зухвале, нетерпиме, немудре сприйняття людиною Божої благодаті. Усе, усе, Господи, благодать Твоя — і муки наші, і печалі, і радощі! Кажуть, людина звикає до всього. О, ні — не звикає, а відкриває собі істину вищу, і втіху незнану не сподобленим Богом! Серед маєтних, можновладних і здорових не стрічала людей, щасливіших і задоволеніших жеребом своїм, як ці двоє!
По молитві вона розчісувала моє давно немите, зваляне у вальок волосся. І я не противилась, розкошуючи від доторків гребінця до свербкої, брудної шкіри… Боже милий, тільки тепер збагнула, що мене так муляло, так гнітило: нечесана моя бідна голівонька! І я заридала: перед очима постала мама в її останні деньочки. Моя красива матусенька… Вона довго і тяжко помирала від раку мозку в палаті цієї ж лікарні. Я ж, зайнята на ту пору суєтою, найняла для неї сиділку… Боже, Боже, прости мене!.. Мама захворіла так неждано і невчасно, в розпал мого роману з Аркашкою, коли я вертілася, мов у центрофузі чортовій! Забігала на часинку, вибачливо блудила поглядом по її змарнілому, всохлому личку, гладила руку, і знову — бігла. Ні, брешу: тікала, тікала — у блуд свій, у бруд свій… А вона ж щось силувалася сказати мені, про щось очима благала! Може, розчесати її голівоньку, її колись пишне, вороне, а зараз сиве волосся?! Не здогадалась я, не здогадалась, мамо, твоя єдина дитина…
Боже, дай розлитися мені сльозами спокути і — не жити, не бути! Чого ж замість того, щоб вдарити в мою безсоромну голову блискавкою, хтось ніжно гладить її… як у дитинстві… як вміла це робити лиш мама- а-а… Ой, мамочко, мамо! Прости мені, мамочко… Прости мене грішну…
Я, певно, заснула. Коли пробудилася — в палаті нікого не було. На стільчику біля ліжка лежала товста книга і, пригадуючи та тулячи одну до одної букви, я прочитала: БІБЛІЯ.
Я їх чекала — людей з іншого, незнаного світу, з такими незвичними для мого світу вимірами і цінностями. Я їх чекала, а прийшов Станіслав. Здивовано розглядав Біблію, листав. Я застогнала, щоб привернути його увагу, показала очима: читай!
Ще раз бажала пересвідчитись: нічого нема випадкового у дні покути. Тому, затамувавши подих, чекала, що ж він прочитає? на якій сторінці, яких слів Святого письма торкнуться вуста мого безбожного, колись державного мужа, щирого атеїста, марксиста-ленінця, для якого навіть слово СОБОР було посяганням на устої комуністичної імперії. І викреслювалось із книг та газет зганьблене слово БОГ, а коли й вживалося, то тільки з маленької букви.
«І ЗНОВУ Я ПОБАЧИВ МАРНОТУ ПІД СОНЦЕМ: БУВАЄ САМОТНІЙ І НЕ МАЄ НІКОГО ВІН ІНШОГО. СИНА ЧИ БРАТА У НЬОГО НЕМА…»
Сина чи брата у нього нема… СИНА… У НЬОГО НЕМА… і нічого нема випадкового у дні покути та
