заперечення існуючого ладу пережила в американському аеропорту імені Джона Кеннеді, коли з групою радянських письменників весною 1985 року вперше ступила на цю terra incognita для переважної більшості моїх співвітчизників. Навіть сьогодні важко пояснити те гостре, майже фізичне відчуття свободи, не лімітованого життєвого простору, якоїсь навіть астральної невагомості, ніби ти потрапила не на інший материк, а на другу планету, де передбачений кожний твій крок, порух, бажання, незалежно від твоєї класової чи кастової приналежності, були б тільки гроші. І тобі всі будуть раді. Раді, що ти прилетів саме цим рейсом, цим літаком, що купив у Макдональдзі перший свій гамбургер… Білозубі усмішки юних жінок: «пліз… велкам!» Перше враження, начебто вся Америка молода, безпечно-ділова і задоволена собою. Згадалися рідні пенати, похмурі, зів'ялі обличчя киянок, злобні маски і роздратовані, грубі голоси розмальованих «богинь» радянського сервісу. Слава Богу, вони мене мало обходили на рідній землі, тим паче, що перед такими, як я, фізії цих мегер усміхалися на всі свої золоті кутні… Однак щось… шкребло під серцем, щось муляло… щось, схоже на образу за народ, за втомлену, пристарілу сімдесятилітню державу, якою правили недолугі, здитинілі старі монстри — ровесники революції… Напівграмотні маразматики, партійні зомбі гралися у вождів, генеральних секретарів, забавляючись брязканням зброї і орденів. Страшно подумати, що найвищим достоїнством людини у цій державі ще якийсь десяток років тому був… вік. Молоді, ініціативні, освічені хлопці мали перебиватися на другорядних ролях, вичікуючи, коли винесуть вперед ногами з кабінету один за одним всіх секретарів ЦК, обкомів та райкомів… Врешті, молоді вовки втомлювалися, від нудного чекання на смерть вищестоящого поволі атрофувалися не тільки м'язи, а й мозок, і чуття, і зір, і… відчуття небезпеки.
Хай мені хто що каже, хай ображається Станіслав, а я знаю: імперію розвалили інфантильність і нездатність самостійно мислити та вирішувати тих партійних діячів, які марили владою, лижучи штиблети кремлівських дідів. Горбачов (як і Станіслав) так і не виріс із коротких піонерських штанців, із піджачка слухняного виконавця-клерка. І вся його діяльність схожа на п'яний бешкет пристаркуватого намісника на похоронах власного батька-тирана. Кілька років розгулу і… по маєтку… Ні честі колишньої, ні слави, тільки озлоблені голодні обличчя батраків на тлі руїни…
Отож те, що діється нині, у 1993 році, на цій грішній землі — закономірне, навіть беззаконня. І як кожній людині, так і народу, і державі рокована своя доля, свій шлях під вічним небом, свої, варті цього народу, правителі, пророки, герої і жертви. І народ має те, на що він заслуговує. І ми із Станіславом своє заслужили… Обмежений клапоть землі і безмежну свободу. Безмежну, як розораний степ, де ще тільки в байраках серед лепехи й будяків може заховатися від недоброго ока пара затравлених вовків.
Станіслав відкручує кришечку термоса, кидає в кип'яток жменю зеленої м'яти, що, бозна-коли і ким посаджена, буйно буяє на нашій дачі, чи то пак фазенді… Це соковите, як дозрілий помаранч, слівце радісно закотилось у похмурий і вбогий лексикон співгромадян просто із латиноамериканського телесеріалу «Рабиня Ізаура», що став для багатьох рятівною романтичною віддушиною у тривожні дні т.з. перебудови. А потім, дякуючи «Останкіно», зубожілі колишні «совки» дізналися, що «Багаті теж плачуть» і ридали разом із героями мильної опери, на якихось сорок п'ять хвилин забувши власні проблеми.
Народ, який втратив ґрунт під ногами і віру в ідеали, прагне казок. Щоб не виздихати від розпачу. Барвистих, сентиментальних казочок із щасливим фіналом або ж влаштовує бенкети під час чуми…
Так брудний потік зарубіжної шестисортної порнухи змив з екранів кінотеатрів у змиг ока вітчизняне кіно, а з ним і наш з Остапом фільм. Наша історична епопея припадала тепер пилом десь на забутих полицях того, що звалося колись «кінопрокатом».
«Не долго музыка играла, не долго фраер танцевал»… Роман, який коштував мені стільки здоров’я, фільм, який коштував мені стільки крові, авжеж, крові, виявилися нікому не потрібними! А може, й добре, що про них забули? Час непевний і хтозна, як би мої радянські твори сприйняли б сьогодні ті, які вчора так палко хвалили…
Та дідько з ними! Хай припадають пилом… доки натішимося демократією! І… ексгумацією. Авжеж, здається, всі сьогодні поміщались на ексгумації. Шпортають, розкопують архівні кладовища, викопують нещасні рештки репресованих. Шукають винних… Критикують «систему», компартію, комуняків… Не вистачало ще, щоб добралися до… Свят, свят! Тож мовчи, Олександро! Мовчи і визбируй свою бараболю, аби було що жувати взимку. Мовчи, самотня стара вовчице, поряд із своїм вовком. Єдине можеш собі дозволити: повити тихенько в бур'янах, зализуючи рани…
Станіслав розливає у чашки чай. Напій парує і пахне м'ятою, пахне дитинством, хатою баби Хариті, затиканою пучками сухого зілля. Пахне осіннім степом… Здається, як сказав поет, «повертаюся до джерел». До чаю з м’яти, до бульби, до рожевого сала з часником на кусні чорного разового хліба… Чудово! Пікантно! Куди тим недавнім лососям та баликам з партійних розподільників! Тим чаям: чорному індійському, зеленому тібетському, сірому цейлонському, рожевому китайському… О далеко тим заморським чаям до запахущого живлющого трунку з рідного євшан-зілля. До речі, жоден з науковців і досі не розгадав, що ж то за травичка ховається за символічною назвою «євшан-зілля»: полин, чебрець, м'ята?.. Я думаю, що полин, але той, запахущий, що росте на гарячому степовому сонці. Знаходила такий у Криму…
Станіслав гучно присьорбує, зі смаком, задоволено мружачись. Зумисно, аби мене подратувати, чи це вже в нього вікове? Раніше подібного за ним не помічала. Навпаки, від нього, рафінованого інтелігента, та ще від його пресловутої маман, помішаної на старосвітських польських штучках, вчилася етикету застілля. А може, він теж плюнув на колишній «випендрьож», етикети та етикетки, і подався до джерел? І от сидить собі над джерелом і сьорбає, як його дикий пращур. Тож залиш чоловіка в спокої. Хай сьорбає, чавкає! Він же тебе не чіпає! Може, ти йому теж осточортіла зі своїми вибриками, слабоумством і заскоками? Але ж не лізе в душу — роби що хочеш. Повна свобода дій. Хочеш — лайся, хочеш — сопи в ганчірочку, хочеш — вовком вий…
Сьорбає собі й думає. Про що він думає? Може, згадує останній мій сказ, останню мою ідею-фікс — оту ганебну, брудну історію з Аркашкою? Останнє полювання вовчиці…
А все починалося з Перестройки. Здавалося, на просторах СРСР повторюється біблійна історія з Вавилоном. Державотрус почався з Гори. Гора провалювалася у тартари, а вдавала, що перебудовується… А може й справді, намагаючись жити своїм усталеним, роками налагодженим життям, не передчувала кінця? Тим часом перші передвісники краху, ці виплодки «епохи перемін» уже виповзали із своїх диявольських нір на екрани телевізорів… Біснуваті й авантюристи різного штибу, величаючи себе екстрасенсами, пророками, поволі витісняли із свідомості мас недорікуватих партійних вождів та їхніх, хай вибачає Станіслав, ідеологів. Країну поволі, як чорне полум'я, охоплював сатанинський шабаш. Спочатку я мало що розуміла, дивуючись на цих чумаків-чуваків, безграмотних сільських бабів, знахарок та цілительок, молодиць, звихнутих на сексуальній невтоленності, котрі, видаючи себе за контактерок з Космосом, нахабно переповзали з телеекранів у голодну на сенсації свідомість ще радянського народу. Мальовничо рекламувалася вся ця новоявлена нечисть і на шпальтах комсомольських та партійних газет. Бездарні газетярі, безсоромно прибріхуючи, описували власні зустрічі з людиноподібними пришельцями з позаземних цивілізацій. Якщо вірити пресі, то НЛО кружляли в рідному небі, як зграї ворон, і приземлювалися біля кожної колгоспної ферми, полюючи на сільських пияків, самотніх молодиць та безневинних дітей. І народ, привчений до колективних звитяг, штурмів, походів визвольних, народ, якого вже давно ніхто нікуди не кликав, народ, що забув давно Бога і чорта, повірив у ці нісенітниці і валом повалив до облудників, спраглий дива і видовищ.
Масовий психоз захлеснув і Гору. Першими пірнули у каламуть чортівні нудьгуючі дружини і коханки сильних світу сього. Старіючі дами просто таки ошаліли, жадаючи під пильним оком екстрасенса скинути з тіла зайві кілограми, наїджені на калорійних номенклатурних пайках. Коханки ж за всяку ціну прагнули розчистити шлях із допомогою відьомської сили до ветхих секретарських тіл.
Попервах весь цей безум мене розсмішив, згодом, коли прочитала хвалебний опус давньої приятельки Зої Хавроненко про якогось всеможного екстрасенса Пришембовського, здивувалася, а далі з обуренням накинулася на Станіслава: що це робиться? Але він тільки плечима стенув, показуючи очима на стелю, мовляв, за все в одвіті Москва.
І тоді я все зрозуміла і вжахнулася: великий реформатор і «перестройщик» Горбачов не відав, як
