— Ні, записки не знайшли. Листів — теж. Тільки твори… Виявляється, вона плідно працювала…
— Ах, так! Прекрасно! Тобто, прекрасно, що працювала! Нарешті — її надрукують! Обов’язково! Посмертне вибране! Бо вже — не страшно! Тобто: друкувати Лору не страшно! Мертва Лора нікому не загрожує! Тут, на землі…
Комісія зовсім тушується. І має рацію. Бо справді — ніхто з них не підтримав Лору тоді, коли її… переслідували! Жоден з них не став на захист! Всім було байдуже, ба навіть злословили, розсипаючи брудненькі пліточки, мовляв, біда з цими незайманими, з дуру бісяться, бо ж хто на таку, прости Господи, кинеться — кістки та мізки… А насправді, заздрили її істинному талантові, її розумові, її працьовитості! Заздрили і… мстили… І насамперед, той пияк Полятицький, той імпотент! Бо якби він був чоловіком, то не дав би її на поталу! А підставив плече. А так теж мстив! За талант, твар безталанна! Ох, хохли-самоїди! Ви ж не ви, коли не продасте, не закопаєте, не зжерете свого єдинокровця! У вас же, вовчики-братчики, не так, як у людей. Якби Бог не дав, то ви б самі придумали і турків, і шляхту, і Петра, і Катерину, і Валуєва, і Сталіна, і чорта-біса, аби лиш видушити один одного! Через це самоїдство ніхто з вас не може дожити до старості, до мудрості зрілої, до тієї людської висоти, коли душа, збагачена досвідом і інтелектом, здатна творити шедеври світового рівня! Де ж ваші мудреці, де генії? От і вона пішла на той світ у віці Лесі Українки і сотень, сотень згноєних, закатованих, доведених до самогубства! Пішла, не написавши, можливо, якраз того роману, того твору, якого чекає від вас світ! Проте… той світ, людська цивілізація, і знати вас не знає!
Комісія тетеріє. Нехай! У тебе не буде кращої нагоди висповідати колег і навіки заклямчити їхні чорнопіднебінні пащеки. Нехай знають, що і їхні рильця в пушку… Що на совісті їхній колективній ще одне загублене життя, втоптаний у землю талант… Ну що, легше стало жити? Веселіше? Авжеж, вже нема кому заздрити… І є нагода напитися на поминках ще одного занапащеного таланту. Поплакати в маніжку, вірш написати з присвятою безневинно убієнній, а на старість і спогади: «Я і геній»…
О, ти вже вмієш прочитати акафіст! У Йорданській воді не вмиються! Кожен вислизне з Лориної квартири з міцненько приліпаченим до твердого лоба тавром злочинця… А ти — ти ще доведеш своє благородство і безкорисливість, і жертовність задля української літератури. Передовсім, станеш упорядником Лориних творів. Одна маєш на це право. Зробиш все для неї. Все. Бо не у твоїх правилах бити лежачого, чи то пак — покійного.
Заходиш на кухню, незатишну кухню невдатної до господарки самотньої творчої жінки. Скільки отут, за цим обшарпаним столом, було пересиджено, скільки перебалакано! Врешті, о, Олександро, тут, тут, у цих стінах, народився твій роман, а з ним — і твоя слава, і незалежність, і…
Так, у цій квартирі має бути музей! Літературно-меморіальний музей Лариси Орленко. Вона на це заслужила. Лариса заслужила на нашу пам'ять! Більше того, на цьому будинку має висіти меморіальна дошка, а вулиця повинна носити її ім'я! Думаю, що мене підтримають товариші і колеги…
Але поки що товариші і колеги тільки перелякано дивляться на тебе, не знаючи, що їм робити.
І раптом щось нагло перехоплює подих і ти, о, Олександро, тільки зараз починаєш усвідомлювати, що Лори — нема. І більше ніколи вже не буде! Ніколи, ніколи… Бідна, бідна, благородна Лора! Так тихо, так шляхетно уступилася з дороги… Так по-людськи… А могла б… могла б… і писульку залишити… лист, послання «до мертвих, і живих, і ненароджених»… і ляпнути комусь перед смертю… Аж — ні… Добра, золота, незабутня подруженька вірна! Ніколи, ніколи ти не матимеш такої… чесної, дорогої, близької… найближчої людини… Такої безкорисливої…
Щира печаль, відчуття непоправної втрати стискають твої груди. І ти плачеш гіркими, тяжкими сльозами, не соромлячись, голосиш та хлипаєш, упавши головою на кухонний стіл…
Ніхто не розраджує, не заспокоює: бояться плебеї. Стоять, певно, за спиною і дивляться, як ти сльозами сходиш. І віри не ймуть, що здатна ще на якісь почуття, що можеш отак щиро по-жіночому тужити. Вони ж тебе за монстра мають… То ж хай надивляться, надивуються!
Несподівана полегкість сходить на душу, ніби сльозами змила з неї всю накипілу за життя, запечену чорноту. Леле, скільки ти пережила за цей день проклятий! Треба вставати, треба йти і задзвонити Станіславу, що все в порядку. Адже ж не на жарт стривожився, прискакав у Кончу власною персоною… А потім — замовити вінок із білих-білих гвоздик. Лорі ж ніколи в житті ніхто не дарував непорочно-сніжних гвоздик…
— ЯКА ДОВГА, ЯКА ТЕМЕННА НІЧ! Але — все! Досить. Фініта ля коммедіа! Пора ставити крапку. І — забути. Усе забути. Але ти… Ти не даєш мені цього зробити, Лоро…
ЧАСТИНА ДРУГА
Боже, яка довга, яка теменна ніч. Чому, звідки це безпросвіття?! Важке, в'язке, мов смола… мов пекельна смола… Ані поворухнутись, ані розклепити повіки… замість очей — пекуча смола. Хочу встати, підняти голову, роззирнутися: де я? Де-е-е я?.. Струсити із себе це наслання, маруду, сон… Роблю зусилля, і — біль, жахливий біль прошиває мій мозок криваво-чорними блискавицями: Боже! Що зі мною? Чи я — ще я? Чи тільки уламок свідомості, здатний лише фіксувати біль?! І падаю, падаю, знесилена, пірнаю у в'язку чорну каламуть, і несе вона мене, несе крізь темінь, повільно і важко, мов текуча багнюка… крізь темінь — пекла? О, я знаю, я знаю: шлях небесний не може бути таким… повзучим, таким безконечно безпросвітнім… таким одиноким…
Але — що це? Здасться, я чую голоси… Вони пробиваються у мою темну безнадію, ніби крізь товщу землі, крізь віко домовини — ледве чутні, знеособлені… Чиї ж то голоси: людські, янгольські, диявольські?.. Мій марафон… шалений мій марафон, виходить, не скінчився! І нема фініти у комедії… у фарсі, що зветься життям? Невже доведеться моїй убогій душі ще пройти не одне криваво-чорне коло, ще помокнути в цьому брудному місиві, доки не стане вона легкою і чистою, щоб у небо піднятися? «Власною смертю вмирає довершений». Хто це… сказав? Щойно, розбірливо? Чий голос — такий знайомий, знущально-спокійний знову кидає в мою зболену голову важким камінням божевільних сентенцій?! Але — це вже було! Чуєш, я знала тебе і забула — навіки! Прокляття! Проклята! Ти й тут мене знайшла для своїх повчань! Докорів сумління! Ти, видно, десь близько, як блідий бридкий хробак… точиш глину, просочуєшся все ближче і ближче до мого мозку, вгвинчуєшся в череп і — свердлиш, свердлиш… О ненависна!
Проте… Боже милий! Тепер мені все зрозуміло, все ясно: вони мене… закопали… зарили… біля НЕЇ! Негідники! Оце-то фініта ля коммедіа! Вмреш не встанеш від реготу. Ха! Ха-а-а-а!.. Нізащо! Ніколи, чуєте, мерзотники, цього не буде! Якщо мені болить, то, значить, я ще не цілком здохла, ще трохи жива… Однак, живою чи мертвою, перегризу і бетонні віка саркофагів, тунель вигризу від Байкового цвинтаря до Хрещатика і приторохкаю скелетом просто до…
Криваво-чорна блискавка болю прошиває мене наскрізь. А голос, який воліла забути навіки, каже співчутливо: «ВЛАСНОЮ СМЕРТЮ ВМИРАЄ ДОВЕРШЕНИЙ… І кожен, хто хоче СЛАВИ, мусить завчасу попрощатися із шанобою і навчитися важкого мистецтва піти своєчасно. Але, Саню, мистецтво ПІТИ СВОЄЧАСНО для тебе виявилося занадто важким. Недосяжним, як і довершеність. Мені шкода, але мусиш вертатися… Ти ще не гідна земного кінця».
І голос, її голос відходить від мене, чую, просто-таки шкірою, як він віддаляється… Даленіє, обірвавшись на фразі. Але знаю: то своєрідний, лиш їй притаманний засіб… спосіб емоційного впливу… психологічний пасаж! Ха-ха! Не гідна? Не гідна смерті?! Не гідна бути запорпаною в сиру землю, на поглум хробаків, на посміх ворогів? О ні, тільки не це! Жити! Жити! Геть — із смердючої калюжі небуття! За всіляку ціну — жити! А-а-а! О, знову… знову… криваво-чорна блискавка розлущує, мов горіх, мій череп, і мозок разом із свідомістю і пекельним болем розлітається… і я, прозоро-голуба, лечу в сліпучому небесному сяєві, безтілесна, сяюча, і тиха радість, ніколи не пізнана, не відчута радість охоплює ніжно те, що було колись мною… О блаженство… сон… мана… Боже, чи це твоя благодать зійшла на мою грішну душу? О
