Сестра моєї самотності

Всемилостивий, Всепрощаючий, не покидай мене, не позбавляй цього блаженства… Прошу Тебе… хай ніколи не закінчується цей політ… цей шлях небесний… Ти розклепив повіки мої, смолою залиті. Ти прозрів мене, сліпу… Твоїми очима дивлюсь униз, на дрібоньку землю, на своє дрібне життя! Як чорно та темно в ньому! Мов у звіриній норі! І я серед того кривавого клубка звірів, з перекошеним від заздрості, чорним від гордині лицем… Як я жила!.. Чому я так жила?.. У диявольській темені, в котлі смоляному… Та ж і в моєму житті були хвилини радості, втіхи, насолоди, задоволення… Але чому ж вони такі… каламутні? Єдиний просвіток, світла плямка — сільце в безмежних степах, хата баби Хариті і я — то ж таки я, он те дрібоньке дівчиня на моріжку… веселе сонячне дитя! Що воно там робить? Плете віночок із золотих кульбабок… Дівчинко, що ж з нами сталося, що ми не могли подарувати цих сонячних первоквіток навіть своєму синові? Он він, мій Віталик, серед запилених килимів, переламаних іграшок, зле, розбещене дитя достатку, вічного розбрату й ненависті… Де твій золотий віночок, янголе мій? Нема… Не сплела тобі його твоя загнана диявольським марафоном мама…

О Боже, чому Ти не просвітлив мій темний розум там, на землі? Чому не могла знайти дорогу до світла Твого, Господи?..

Але, що то я там плету?! Чорні інтриги, як зловісна павучиха Арахна… Вся в тому липкому павутті, бридкому, кривавому з ніг до голови, і світ круг мене, і люди, і світла синьоока жінка… Боже, прости мені гріхи мої тяжкі… Дай мені щастя летіти небесами Твоїми безконечно. Не вертай мене в каламуть земну, у страхіття минулого буття. Подаруй мені благодать бути чистою, безтілесною, блаженною душечкою… тільки душею…

«ПОРА ВЕРТАТИСЯ, САНЮ…» Цей голос… Він знову поряд, але вже милосердний і лагідний тут, в небесах лагідних… Лоро, прошу тебе, не вертай мене ТУДИ, не вертай… ВЛАСНОЮ СМЕРТЮ ВМИРАЄ ДОВЕРШЕНИЙ… Я знаю, але — пожалій мене, змилостився… Ти добра, ти завжди була доброю… Геній і зло не сумісні… «ПРОЩАЙ, САНЮ. ТИ ЩЕ НЕ СКІНЧИЛА СВІЙ ЗЕМНИЙ ПУТЬ…». Лоро, не кажи так!..

Світло згасло, погасивши сяєво в мені. І темінь, в'язка, липка, огорнула тіло глухим ниючим стражданням.

— Криза минула, — сказав хтось поряд. Відчула метушню людей, їхнє дихання, шелест одежі, запах Станіслава, радше його одеколону, справді, французького, привезеного колись із Франції… Але не мала найменшого бажання, ані сили розплющити очі… Не хотіла, не хотіла. Боже, як я не хотіла повертатися!..

І НА КОЛА СВОЇ ПОВЕРТАЄТЬСЯ ВІТЕР…

Це про мене? Але я — не вітер… Та все ж я повернулася… як стишений вітер, принишклий і знесилений. На кола свої…

Місяць в реанімації. Місяць, як рік. Як сто років… Якби не лікарі, не найкращі умови, не закордонні ліки… Так думали вони, лікарі і Станіслав, знайомі. Я ж знаю інше — потрясіння і смертельну безживну пустку в душі від усвідомлення того, що тобою згидила навіть… смерть, не прийняла, а повернула назад з небес на землю, прирікши на муки і приниження каліцтвом, слабоумством, злиднями, постійним бажанням накласти на себе руки, плюнувши в лице жорстокий алогізм: ВЛАСНОЮ СМЕРТЮ ВМИРАЄ ДОВЕРШЕНИЙ. Але я мовчу. Бо що ЗНАЮ я, того не знають вони. І нам ніколи вже не порозумітися. Їм і мені, тій, що переступила межу між двома світами, між двома вимірами. Мовчу, боюсь, аби не подумали, що в мене після інсульту «дах поїхав» та не запроторили у психарню.

Я повернулася на кола свої, на свої розбиті дороги, впала, як Ікар із-за хмар, просто на сухе груддя, на каміння, з розтрощеною головою, каліка, безпам'ятна, безмовна каліка. Та навіть лежачи ницьма, дивлюся на цей світ все ще ЗВІДТИ, із сяючої блакиті. Страшно, безпомічно дивлюся… Заново впізнаю і закарбовую у стертій пам'яті його ознаки, заново даю імена явищам і предметам, людям і почуттям.

Невже це той мученицький шлях до довершеності, якої завше прагла, не уявляючи — що це? Колись я думала вслід за одним безумцем, ім'я якого забула, що «ХТО СХОДИТЬ НА НАЙВИЩІ ВЕРШИНИ, ТОЙ СМІЄТЬСЯ З УСІХ ТРАГЕДІЙ НА СЦЕНІ І В ЖИТТІ». Колись думала, що зійшла на найвищі вершини і сміялася, не здогадуючись, що та НАЙВИЩА ВЕРШИНА тільки чекає мене… сліпучо-голуба ВЕРШИНА, з якої з жахом озирнулась на своє життя, мізерне і марне, марнотне існування земного черв'яка, багно без жодної, бодай сухої грудочки, на яку можна було видряпатись і побачити сонце… КОЛИСЬ ТИ УЖЕ НЕ ПОБАЧИШ СВОЇ ВЕРШИНИ. А НИЦІСТЬ СВОЮ ПОБАЧИШ ПРОСТО ПЕРЕД СОБОЮ, НАВІТЬ ВЕЛИЧ ТВОЯ ЛЯКАТИМЕ ТЕБЕ, МОВ ПРИВИД. КОЛИСЬ ТИ ЗАВОЛАЄШ: «УСЕ — ОМАНА!» КОЛИСЬ ТВОЯ ГОРДІСТЬ ЗГОРБИТЬСЯ, А МУЖНІСТЬ НАДЛОМИТЬСЯ. КОЛИСЬ ТИ ЗАВОЛАЄШ: «Я — САМОТНІЙ!»

Лежу на землі, сухій, теплій, і дивлюся в небо. Осіннє небо 1991 року. Глибокий, насичений електрік вигорів і тепер воно сріблясто-голубе, але ще високе, ще бездонне. Час від часу проявляються в небесній амальгамі майже прозорі пташині тіні і знову тануть чи даленіють… Я заздрю їм доброю щасливою заздрістю, як заздрять дітям, квітам і птахам, і душа моя бринить сльозою незбагненної радості. І все моє єство сповнює солодка ілюзія польоту. Це миттєве блаженство, і воно скоро мине, як запаморочення, як дрімота. Плід моєї зрушеної психіки… Але я дорожу ним і навіть вдячна недузі за ці короткі напливи блаженства.

— Тобі не холодно? — питає Станіслав. Його голос повертає мене на землю, суху і теплу, знову відчуваю шкірою її сипкі грудочки, кольке картоплиння, її привітність і заперечливо хитаю головою. Казочка про Антея не бреше. Древні були мудріші за нас і не відгороджувались від Матері Землі гудронами-бетонами. Вони лягали на землю, притулялись до неї, як до материнських грудей, і пили живлющу енергетику… Я теж древня… Я була за мільярди зоряних літ звідси, мільярди, спресовані в одну земну мить…

Та треба вставати. До праці. Ми копаємо картоплю — я і Станіслав. Уперше в житті. На дачному клапті землі. Садив її Станіслав сам. Весною мені трохи полегшало. Після тримісячного нерухомого лежання в лікарні могла рухатися, сідати і з горем навпіл добиратися до туалету. Тоді він і вирішив широким фронтом розгорнути сільськогосподарські роботи на запущеній до здичавіння нашій фазенді. Затіяв посівну, аби хоч на трохи спекатись мене: видно, так я осточортіла йому своїм каліцтвом. Навіть няньку хотів найняти, але я смиренно відмовилась, мовляв, і так всі кошти ідуть на ліки… На що Станіслав лиш смиренно зітхнув… Отак… життя перетворило нас на двох смиренних старців, вірніше — старців…

Краєм ока спостерігаю за Станіславом. Певно, думає, що сплю. Сидить на перевернутому догори дном відрі — старий, згорблений, змарнілий. Буквально за кілька останніх років зосталася від мого державного мужа одна назва. Що ж його так доконало? Цей крах, падіння Вавилону? Чи моя хвороба? Чи роки, адже ж, як не кажи, уже не шістнадцять…

Та, певно, все до купи. Життя пред’являє нам свої рахунки, коханий Станіславе. І треба платити сповна і золотою монетою.

Треба вставати. З натугою піднімаю спочиле, але таке важке тіло. Вмощуюся на старенькому рибальському стільчику. Станіслав підхоплюється, хоче допомогти, але, слава Богу, вже сама справляюся. Сама сідлаю свого «коня». Витягую вперед ліву ногу (вона ще погано згинається) і беруся до роботи. Правою здоровою рукою визбирую картоплини: великі кидаю в одне відро, маленькі — в друге. Гуп-дзень! Відра тихенько подзенькують у дачній прозорій тиші. Сьогодні понеділок. Безлюддя. Благодать… Душа тихенько, боязко насолоджується…

Вибираємося на дачу тільки у будні, коли трудящий люд копошиться в столиці, заробляє, як може, на шмат хліба. У суботу ж і неділю, вимотаний, ошалілий, валом валить на дачні околиці, збуджуючи їх метушнею, криком та трудовим ентузіазмом. Жах! Ну геть чисто голодна татаро-монгольська навала! Моя психіка ще не годна нормально сприймати мирську суєту, хоч тіло вже повернулось на кола свої…

— Картопля цього року зародила, — каже Станіслав. У дзвінкій тиші голос його звучить глухо, мов здалеку. А може, то я просто читаю його думки? Останнім часом ми розмовляємо з ним подумки, точніше, мовчимо. А що говорити?! Про що? Хіба про те, як все минає у цьому світі й нема нічого вічного під небом? Хіба ж я колись думала, що завершу своє життя, порпаючись на клаптику землі, хвора, покинута, всіма забута? Здавалася вічною і непорушною державна твердиня, якій ми служили і яка була нам рідною мамою…

Людина — створіння недалеке і тому безпечне. В добрі їй здасться, що так буде вічно, що вона вхопила Бога за бороду і всі напасті людські обійдуть її. Але судьба-лиходійка — пані капризна — не любить, коли нею нехтують. «Не іспитуй судьбу, — казала баба Харитя. — Пам'ятай про чорний день». Та хіба мені