волочиться за молодим дурисвітом. Але найбільше ображало те, що Аркашка почав залагоджувати свої фінансові справи без мене. Особливо розлютило, коли Пришембовський у супроводі «референток», як він образно називав своїх повій, подався в Польщу заживати слави спасителя у тамтешніх містечкових паній та панянок.
Що ж, перший ляпас витримала достойно. Однак після тріумфального повернення Пришембовського із першого закордонного турне і радісної зустрічі в затишній, обставленій італійськими меблями спальні на загумінках нового офісу, не втрималася — ніжно просичала в кохане обличчя:
— Любчику мій таємничий! Запам’ятай собі: я — не терпляча ломова коняка, не жінка-трудівниця і не затуркана мати-страдниця. Я — Тарас Бульба: я тебе породила, я тебе і вб'ю! Тож опам’ятайся, доки не пізно…
То варто було бачити, як витягнулася по діагоналі самовпевнена мордуленція «європейської знаменитості». Від люті чи від страху — не знаю. Але помітила, як щось чорне, недобре промайнуло в широко розставлених бичачих очах, і зрозуміла: уже пізно. Надто далеко Аркашу завела спокуса «давати установки громадянам соцтабору»… Тепер він почувався, певно, славнозвіснішим за самого реформатора Горбі.
Мені б насторожитись. Так — ні! За мить знову витала в небесах, улещена його вдаваною пристрастю. Вдаваною, бо переконана, що вже тоді цей негідник вирішив розпрощатися зі мною. Перший! У-у, диявол! Перший посмів підняти на мене руку, і ногу… як пес, скажений пес!..
Мене зачинає трясти від люті і ненависті. Де ж ліки, де ті кляті ліки? Задихаючись, лапаю по кишенях. Станіслав, схарапудившись, кидається до мене, витрушує на долоню з пляшечки пігулки. Ковтаю, поволі тупіючи…
… Аркашка відкладав розправу наді мною. Була ще потрібна йому. Готували три велелюдні сеанси екстрасенса і психотерапевта міжнародного класу (звання, присвоєне Аркашці мною після його повернення з Польщі) у Палаці культури «Україна». Квитки продано, «бабки» поділено, але слава осяває тільки підкарнану під макітерку квадратну голову «месії»… Та дідько з ним! Люто закусивши вуздечку, вирішила на прощання «взяти» своє: використовуючи надійні партійні і творчі зв’язки, влаштувати спільний наш вояж по країнах Європи. А вже потім… Як не шкода птицю, а збити у леті доведеться…
Ага! На того натрапила! Хитрий Мефісто шкурою волохатою відчув небезпеку і першим пішов ва-банк. По-сатанинськи підло. І, треба віддати йому належне, прибрав мене з дороги красиво і вчасно. Пікнути не встигла! Митець! Вищий пілотаж — нічого не скажеш!
То був останній абзац мого роману з дияволом. Зала палацу «Україна» вирувала людом, гула, як велетенський вулик. Аркашка, як завше перед публічними виступами, був зосереджений, зловісно-похмурий. Але бачила: нервував. Ще б пак, адже це був його перший виступ перед такою великою аудиторією в Україні і від результату його залежали вся подальша кар’єра і доля Пришембовського.
Пора було починати сеанс, але в літерному ряду зяяли порожні місця: барилися потрібні люди, якраз ті, які влаштовували нам турне по Європі.
Час ішов. Люди нервували. Гості — не з'являлися. Я ледве втримувала Аркашку за лаштунками, благаючи:
— Ще секунда! П'ять хвилин!..
І враз… звично стриманий перед публічними виступали, екстрасенс озвірів, грубо вилаявшись:
— Та пішли вони всі… Я й без них знайду дорогу в Європу!
Його гнів перекинувся на мене, як вогонь. Довго стримувана лють вибухнула в мені, як граната, чорно обпекла груди, і я заверещала, забувши пристойність, сором і правила великосвітського етикету:
— Негідник! Пройдисвіт! Ти… Ти хочеш позбутися мене! Ти забув, що я! я! я! тебе зробила! Що ти мені зобов’язаний усім, навіть своїм паршивим життям!
Пришембовський, що вже, було, рвонув на сцену, зупинився і уважно, по-диявольськи пильно втупився в мене страшними від зненависті очима. І так важко, ніби придавив могильною плитою. Більше не пам'ятаю нічого…
Прийшла до пам’яті в лікарні, під крапельницею. Світ червоно гойдався і розпадався на фрагменти, як картинка у зіпсутому телевізорі. Хотіла поворушитися і не змогла: тіло одубіло, наче колода. Хотіла покликати на поміч — язик не повертався, лежав у роті, як дерев'яна ложка. І тоді я все згадала, і все зрозуміла, і зробила єдине, що могла — гірко заплакала…
Із того дня поволі покотилося з небес і ясне сонечко всенародного визнання і слави Аркадія Пришембовського. І почалось останнє полювання старого цеківського вовка Станіслава. Ясінський, хоч і пізно, але зрозумів усе і не простив Аркашці привселюдної ганьби і… мого каліцтва.
Якби я тоді, за тими лаштунками, померла від крововиливу в мозок, може, все травою поросло б. Але я — зосталася, розчавлена, скалічена, повержена… Тягар тягарем… Така була віддяка мені за добро моє від цього злотворящого диявола… Однак Станіслав розцінив мій інсульт — як удар по його репутації, адже «на Горі» всі знали, що це він, товариш Ясінський, «дав добро» засвітити зелене світло перед нікому невідомим провінційним фіглярем, перед цим шахраєм! І чоловік затявся у мстивості, переконаний, що зло мусить бути покаране. Але я знала, що йдеться не про мораль, а про набагато більше для нас обох — провалений з тріском проект великої державної ваги: монстр, який не відаючи того, що був запрограмований відвертати увагу простого народу від ПЕРЕСТРОЙКИ, вийшов з-під контролю ЦеКа. І була впевнена: Станіслав усе зробить, аби розтерти на порошок це чудовисько, і замести сліди свого невдалого «психотропного» експерименту…
Тож скоро ті ж самі засоби масової інформації, які допіру підносили феномен екстрасенсорний Аркадія Проше-Пришембовського до небес, так само палко стали наввипередки розвінчувати шахрая і пройдисвіта, виколупуючи огидні подробиці його облудної гри, шарлатанства і розбещеності. Моє ж ім'я ніде не згадувалося. Усі враз забули, що то я виволокла Аркашку з гнилого підвальчика і зробила з нього всеможне божество…
Доконав Аркашку судовий процес за зґвалтування пацієнтки. Справедлива Феміда розчавила новоявленого Мефісто, як руду мишу, і поклала товсту крапку в його короткій блискучій кар'єрі і мінливій судьбі. А також в моєму романі з цим дияволом.
ГЕРОЇНЯ-ЖЕБРАЧКА — така нині моя нова суспільна роль. І я не соромлюсь її. Навпаки, сама собі її вибрала. І тепер вживаюся в неї, щоб вижити. О, з якою насолодою приміряю скорботно-запобігливу міну прохачки, старе дрантя і новий ціпок! Я вже потроху дибуляю, вовчики-братчики, правда, ще важко, ледве переставляю ноги, але — дибаю. От і до дачі додибала, осідлала коника-горбоконика і шуркаю по безмежній, аж у дві сотки картопляній плантації. Шур-шур, шур-шур… то нічого, що у підніжжі. Моя Гора… не за горами, пардон за каламбур.
Станіслав давно згорнув імпровізоване застілля і порається біля будиночка: над кущами здичавілої смородини раз по раз вигулькує його лиса і лискуча маківка. А я розкошую в тихій самотині. Народ правду каже: нема щастя без трясця. І в найтяжчому становищі є своя втіха.
І я її маю: спокій! Спо-кій… Ніхто тебе не шарпає, не лапає за поли, не теребить: дай, поможи! Скінчилося. Термосять інших можновладних. А про тебе забули. І ти впиваєшся цим забуттям і сидиш собі в білому кріслі перед телевізором, і не треба нікуди бігти, метушитися. Або… Або длубаєшся собі коло грядки землі, ніби попереду ціла вічність.
Як я мріяла колись про той час, коли в мене буде багато часу. І от він настав, благословенний, і я його марную. Так, марную… Спробувала писати — черепок не варить. Хвороба… Та й вік… Жінка здатна творити доти, доки живе повноцінним фізіологічним життям. Із згасанням функцій згасає, чахне талант. Та хіба лиш у жінок? У чоловіків фізична імпотенція моментально викликає розумову… і одні комплекси і претензії. Або цілковите збайдужіння, як от у Станіслава…
На жаль, жорстока, продумана до найменших деталей погоня за Аркашкою стала останнім полюванням Станіслава. О ні, то не була відплата за прикрі пригоди жінки-повійниці, а кривава помста сильного світу цього за посягання холуя, бидла на святая святих — честь клану, на приватну власність вибраних…
Заява Міченого, як прозвала насторожена «Гора» Михайла Горбачова, про розпуск комуністичної
