суверенною, незалежною і демократичною ненькою Україною і готові знову здихати з голоду, йти під кулі ради нових ідеалів. О, невгамовне плем'я вічних революціонерів — їм аби на барикади!
Серед цієї літературної минувшини то тут, то там миготять і молоді лиця, похмурі, розгублені, виснажені. Підхоплені вітром національного відродження, вони вже написали всі свої молитви до України, і тепер не знають, що ж його далі робити: без роботи, без зарплати, без надії на те, що хтось багатий і добрий колись видасть однотомником важкеньким їх ридання за ненькою… Недарма ж наймолодша літературна генерація, що іменує себе андеґраундом, перейшла рішуче і безповоротно з метафори на матюки.
Ба, а то хто так енергійно гребе до мене, розсуваючи дебелими ліктями утлі тіла колег? Осяйна щаслива усмішка, мов сестру рідну вздріла. Фізія знайома, а як зветься, вбийте, не відаю. В тому, минулому житті, ми з нею навряд чи стрічалися в тісних компаніях. Радше в тісних кабінетах видавництва. Так-так, здається, була редактором мого… себто, нашого з Лорою роману «Криваві заграви», і дивилася на мене, як Ленін на буржуазію, заздрячи люто мені, вишуканій, елегантній, безпечній, обожнюваній чоловіками.
Тепер ми з нею теж — в одній ямці, в одній черзі… Ну-ну, що ж цікавить цю копицю, цього бронтозавра в спідниці? Ах, як здоров'я? Та так: ще жива… Настрій? Оптимістичний. Н-да, це головне… От і все. Дружби не вийшло. Теми вичерпались. Усі, крім одної: болячки, яких у моєї колеги сто, вірніше, вона сама одна стокілограмова болячка, що вічно стогне віршами про нерозділене кохання. Однак вибачливо усміхаюся, даю зрозуміти, що бесіда ся скінчила, і колежанка гребе натовпом далі.
Слава Богу, черга рухається. Божі кульбабки виходять із дверей секретарських щасливі, в надії продовжити закордонними пігулками свої лічені дні. Проте розходитися не збираються. Товчуться, купчаться — набалакатися не можуть. Я розумію їх. Знаю, як страшно повертатися в порожній дім, одинокому, всіма забутому. Раніше корифеї та старійшини літературні оселялися в Ірпінському Будинку творчості, щось там собі цюкали на машинках друкарських по своїх кімнатах, гуляли зграйками по тихих алеях, а вечорами в клубі на другому поверсі дивилися кіно.
Ах, кіно! «Это было недавно, это было давно…». Тепер «Ірпінь», щоб вижити, віддали бозна-кому в оренду і бозна-хто тепер гуляє його затишними алеями. А письменницька братія сидить голодна й сумна по щілинах, та лиш спогадами ворушить…
Нарешті, моя черга. Заходжу. Добридень! За столом — мій вічний протеже «по части премий и наград». Скільки пам'ятаю, щось канючив: то квартиру, то посаду, то премію. Вічно ліз у вічі, улесливий, злидень злиднем. Постійно скривлена, кисла пика цієї обділеної таланом і талантом посередності постійно висіла переді мною в повітрі, як надокучлива муха. Але зараз… возсідає на престолі роздута пихою до розмірів буддійського слона! Щось там буркнула і — очима в папери. Невже я так змінилася, що не впізнає? «Я вас слухаю», — каже. «Та прийшла за ліками», — кажу. «А де ваш рецепт?» — питає дерев'яним голосом. «А хіба вам повилазило: на морді в мене приклеєний», — кажу, не моргнувши, і відчуваю, як починає терпнути ліва щока, як перекошується обличчя і в кутику рота закипає піна. Мене так трясе і тіпає, що секретар блідне і, забувши про власну велич, кидається на поміч. Збігається поріділа в рядах літературна челядь. Мене садять на диван, пхнуть до рота склянку з водою. «Може, викликати швидку? Лікаря?.. Може, приляжете?»
Я ще тільки на спілчанських диванах не вилежувалася! Лише цього факту бракувало в моїй одіозній біографії! Поволі встаю, виходжу, затиснувши в спітнілій жмені упаковку із заморськими пігулками. Притихлі рудименти українського письменства перелякано-співчутливо проводжають мене вицвілими очима, і, певно, кожен з них думає, те ж, що і я: «Сік транзіт гльоріа мунді»…
Авжеж, приблизно так для всіх минає земна слава.
— Так, що — їдемо? Чи ти передумала? — гукає Станіслав.
По моїй руці кудись прудко біжить мурашка, руденька, із золотим прозорим черевцем. Тисячі руденьких заклопотаних мурашок раптом покинули свою роботу і очманіло бігають по мені, радісно лоскочуть волохатими лапками шкіру. Від їхньої метушні терпне рука, терпне потилиця, ліва щока, все тіло. І я поволі перетворююся на великий коричневий мурашник, одурілий від безладної, безцільної суєти маленьких прозорих брунатних істот. Мурашиний абсурд — от хто я. Але… про це знаю тільки я. І мушу, мушу триматися, аби не видати себе з головою перед Станіславом. Адже ж тільки і жде, щоб підловити, заскочити мене на ЧОМУСЬ і спровадити в «дурку».
Сам він навряд чи помітить, що я всього-на-всього мурашиний абсурд. Ніколи не відзначався ні уявою, ані гострим зором. Це я — Я! — була його очима, вухами, носом! Його вовчим нюхом! А всі вважали, що лишень — шиєю. О, коли хочеш чогось доскочити коштом чоловіка, мусиш влізти в його паршиву шкуру і — крутити, крутитися, доки не станеш конусоподібною мурашиною горою. Але — мовчи. Не рухайся. А то Станіславу нічого не вартує розкопирсати мурашник і викинути його за межу. Он він нещасного черв'яка дощового розполовинив лопатою і не здригнувся.
Страх перед Станіславом, що час-від-часу охоплює мою бідну душу, робить мене покірною і таємничою. Дивно, але я любила це скороминуще, полохке відчуття побоювання. В ньому щось було атавістичне, майже болісна потреба кожної жінки обожнювати чоловіка, благоговіти перед ним, сильним і мудрим? Не знаю… Здається, задрімала, або марю… Про що ж я?.. Та все ж про одне і те: про свій страх і… і крах.
Гора моя провалилась у тартари, в преісподню, разом з партійним Олімпом і творчим Парнасом. В один день пішло прахом усе, за що життя поклала. Кафедру історії КПРС перейменували швиденько на кафедру історії України, а кафедру історії філософії — на кафедру просто філософії. І майже вся професура та їже з нею дрібніший інтелект, ці вчорашні високоідейні літописці звитяг комуністичної епохи, ці номенклатурні Нестори, підібрані за всіма критеріями радянської науки і лояльністю анкетних даних, наразі перелицювалися, одягли шаровари та маніжки і, щоб їх не запідозрили в лукавстві, вчинили привселюдно ритуал жертвоприношення, заклавши новим богам, звичайно ж — мене! А чом би й ні? Під-хо-дя-ща кандидатура! По всіх параметрах! Запекла партократка, комуняка, номенклатурна дама, нездара, аферистка… Ату її! Зі свистом і улюлюканням! Аби всі бачили, що ми перші в рядах борців за свободу і демократію, за правову державу і відкрите суспільство! І пішло-поїхало! А розпочав це ганебне полювання на відьму кафедральну хто б ви думали, людоньки? Та мій улюблений шеф, уже декан історичного факультету Пшик-Троянський, отой завкафедрою, котрий пушинки здмухував із моїх соболів з того дня, коли аспіранткою переступила поріг кафедри. І тему дисертації запропонував, і постарався, аби захистилася за першим разом… Цеківський підхлібник! Хамелеон, дешевий пристосуванець! Вірний своїй підлій личині, він перший після проголошення незалежності перестав зі мною вітатися. А коли я в простоті душевній запитала, що сталося, ця почвара болотна роздулася до величини вола і проквакала, з ненавистю втупившись у мене рилом:
— Нарешті… нарешті, я випустив свій уярмлений дух… став тим, ким мене спородили батько з матір'ю!
Я отетеріла, адже знала: ще студентом історичного факультету столичного університету він, перший атеїст і комсорг курсу відрікся від своїх темних батьків-селян тим, що прізвище власне Пшик змінив на, як він вважав, милозвучне і незвичайне: Троянський! А тепер він, бачите, випустив свій уярмлений дух! Тож розреготалася просто у продажні сіркові очі:
— Я ж то думаю — звідки сморід такий? А це ви, шановний, дух уярмлений випустили!
О, як затряслася, заволала ця шмата, цей сраколиз:
— Геть! Ми — по різні боки барикад! Геть!
І, смачно плюнувши йому в пику, я пішла геть. Пішла регочучи, але в душу гадючкою заповз холодок. Моя собача інтуїція застерігала: «О, Олександро, вважай! Щурі тікають — хана „Титанику“».
При всій своїй огиді до щурячого плем'я, цінувала його за вражаючу інтуїцію і колосальний інстинкт самозбереження. Власне, те, що тримало завжди на поверхні й мене, грішну… Але, як каже Хаврона, «нє до такой стєпєні!»
Ще розводив руками на телеекранах Горбачов, ще перся в народні депутати Щербицький, ще вагався Станіслав, адже ніяк не міг повірити, що валиться на очах те, що зводилось на кістках на віки, що цементувалося кров'ю цілих поколінь, а пшики вже знали, що робити. І тільки тоді, коли Троянський-Пшик поклав з апломбом на стіл університетського партбюро свій партійний квиток, Станіслав зрозумів: усе! Вісь зламалася. Летимо в тартари!
