Вертається Станіслав. Подає мені руку, допомагає встати. Усміхаюся йому ніжно і… кокетливо. Очі чоловіка від здивування стають квадратними, як оправа окулярів. Бідний! За ці роки він відвик від моєї усмішки, від ніжного слова. На жаль, ніколи не пестила мужа свого, не обдаровувала ласками так, як варто було, як вміла… але чужих і часто-густо недостойних, невдячних…
О, Станіславе, любий мій Станіславе, муже мій, ще не пізно… Душа моя ще по вінця сповнена ніжністю. Тіло моє ще повне пристрасті і бажання… І вже ніхто і ніщо не завадить нашій любові!
Станіслав підхоплює мене за стан, і ми, майже обнявшись, майже щасливі, майже закохані, йдемо до машини.
«Хто вона, що виходить із пустелі, спираючись на свого коханого?» «Поклади ти мене, як печатку, на серце своє, як печать на рамено своє, бо сильне кохання, як смерть… його жар — жар вогню, воно — полум'я небесне»…
Тож опали цим лагідним вогнем душу мою зимну, душу мою самотню, Господи. Одаруй любов'ю зрілою, як осінні сади, тихою, як поля по жнивах, жаданою, як останнє тепло, високою, мов прощальний клекіт лелеки на небесних путях, Господи! Нагороди мене вдячною любовію до цього чоловіка, щоб душа моя спізнала, нарешті, гармонію… Боже, вчуй молитви мої, втамуй печалі мої, очисти від скверни, від липкої смоли хіті, мов від лепри! Господи! Не покинь мене в надіях моїх…
Я плачу і сміюся, заховавши лице на грудях Станіслава. Ридаю, як дитина, голосно, впереміж зі сміхом. Із прозорих дачних кущів витикаються перелякані лиця сусідів. В повітря здіймаються з кущів гамірливі хмари дрібного птаства. А я — я ще тісніше тулюся до чоловіка, вдихаючи знайомий і рідний запах його тіла. Відчуваю, як Станіслав спочатку розгублено, а далі все міцніше пригортає мене. Сусідські наполохані лиця знічено пірнають у кущі, а ми сідаємо у стару свою «Волгу»: Станіслав за кермо, а я — позаду, вмощуюся, витягнувши хворі ноги. Рушаємо. Їдемо. Поволеньки собі торохкаємо, як і належить пенсіонерам, статечній сімейній парі, що повертається з дачі додому, в рідний дім і везе дітям та онукам гостинці від зайця. Ідилія та й годі! А хіба ти, о, Олександро, не мріяла про такий надвечірок свого життя? У хвилини розчарувань, втоми від зрадливих коханців, бурхливих скороминущих закохань? Хіба не тужила за родинним затишком, в якому тихо і мирно будете старітися удвох із Станіславом, втішаючись взаєморозумінням і повагою один до одного.
Пригадуєш, як стояла, мов обпльована, на тротуарі аж десь у Вишгороді після побачення з тим прищавим недоноском Коко? Ошаліло ловила таксі: швидше, швидше додому, у білосніжну ванну, під пругкий освіжаючий душ! Нудило від чужої запущеної (певно, холостяцької) халупи, несвіжих простирадл, худого, липкого від холодного поту, тіла перепудженого полюбовника. Почувалася приниженою, брудною, як остання повія.
І раптом… пригадуєш? Повз тебе, мов миші у консервній банці, прогримотіли в інвалідній машинці двоє: він і вона. Вже немолоді. Негарні. Сірі та вбогі… однак… щось було у виразі облич цих нещасних калік, у вигляді сухеньких голівок, що стриміли у віконцях, таке, що твоє шикарне єство, обвішане чорнобурками, прилипло до брудного тротуару надовго, а душа — затужила, заридала, мов за чимось безнадійно втраченим…
За чим? За нехитрим, непоказним людським щастям злагоди і любові, якого ніколи не мала? О, Олександро! Бідна, окрадена Олександро! Ти стояла, везуча, красива, маєтна і можновладна, і заздрила двом нещасним калікам, двом щасливим закоханим.
Що ж, видно, Бог бачив тебе на тому тротуарі у Вишгороді. І чув. І от через десять років послав тобі те, на що позавидувала: старість, каліцтво, вірного мужа, приязну любов між вами, співчуття і прощення.
Тож усміхайся, Олександро, впивайся нехитрим своїм щастям, може, якась блудниця, повійниця якась, уздрівши в старенькій «Волзі» пару сивих голубочків, заридає від сорому і вийде з темного лісу гріха на праведну дорогу.
Гаряча і солона, мов сльоза, хвиля ніжності і любові до сивого чоловіка за кермом накочується на мене, накриває з головою. Мимоволі простягаю руку, лякливо і трепетно торкаюся пальцями його потилиці, шиї… Як ніколи колись… мов юна закохана. Станіслав від несподіванки стенає плечима, знічено покашлює. Не ждав від мене… ніколи не чув на тілі своєму сповнених жаги, ласки і щему легеньких, як метелики, дотиків моїх рук. Інших, інших я заманювала доторками співучих, жагучих пальців у прірву насолоди, у чорторию гріха! Іншим шепотіла безсоромні освідчення, а зі Станіславом відбувала хвилини близькості мовчки, незворушно, як надувна лялька… Інших… але — де вони тепер, ті, інші? Нема… Забуто, зневажено…
Та — годі! Досить спогадів, досить терзань! Ще не вечір! Ще лиш надвечірок! Тихе, погоже (усе-таки — погоже!) надвечір'я… І ти ще жива, о, Олександро… А скількох вже нема… вже там, за пругом життя… А ти — є! І ще думаєш про кохання, ще жадаєш його. І дідько з тими злиднями, і чорт із тими катаклізмами, коли ти ще жива, і живий Станіслав, і ви, слава Богу, не під церквою, а їдете собі у «Волзі», і їдете у свою квартиру. А, приїхавши, ти ще зможеш дошкандибати до кухні і насмажити, як порядна ґаздиня, своєму ґазді дерунів із барабольки нового врожаю. А, коли напечеш повну миску, поллєш їх часником зі шкварками, покладеш на стіл перед Станіславом і дивитимешся, як він їсть, точнісінько так, як дивилася на трапезу твого батька мати, як дивилася баба Харитя на діда Адама за вечерею, як робили споконвіку всі селянки: отак сидітимеш напроти чоловіка, підперши кулаком щоку, і — дивитимешся, сповнена любові і світлої радості…
А коли чоловік питиме чай, подзвониш Сашуні, своєму сонечку ясному, тигренятку своєму, і чекатимеш, затамувавши подих, що відповість тобі це чарівне, самовпевнене створіння, твоє геніальне продовження…
Дитя нетверезого кохання Віталика і тої малої заволоки, дочки п'янички із Ворзеля, Сашуня росла в атмосфері перманентних скандалів, п'яних дебошів і гульбищ, в яких кохалися її аристократичний батечко і підвальна посмітюшка мама. Тобі ж, о, Олександро, було не до внучки. Любов і жалість до цього нещасного, покинутого напризволяще звіряти, прокинулася в тебе в лікарні, на смертному одрі, всіма забутої. На той час Віталик зі скандалом розлучився з Ольгою і виїхав у Штати, забувши своє чадо в кооперативній квартирі на Русанівці. Очунявши після інсульту і пропадаючи від самотності, ти примусила Станіслава розшукати Сашуню і привезти, принести до тебе. Тобі треба було когось любити, кимсь… заповнити страшний вакуум у душі, пустку довкола себе… кимсь рідним, дорогим, беззахисним…
Відправивши Станіслава, марила Сашунею, мліла від передчуття зустрічі із крихіткою. О, ти всю — всю її обцілуєш… її рученьки пухкенькі, її ніженьки, її щічки солодкі… Обдаруєш свою лялечку, кицуню свою іграшками та солодощами! Уявляла, як світитиметься від щастя Сашунине личко… сяятимуть оченяточка…
І раптом відчинилися двері спальні і… ніколи не забудеш повного ненависті, недитячого погляду з-під лоба. Зацьковане звіря, виряджене в яскраві закордонні шмотки! Господи, невже це ота пелюсточка ружова, яку ти їздила на «Чайці» забирати з пологового будинку разом з її стервою мамою?! Тебе охопив жах, однак, пересиливши себе, покликала якомога лагідніше:
— Сашуню, золотце, ходи до Бусі.
«Стерва ти, а не Буся», — в унісон твоїм думкам тоном перекупки відповіла Сашуня і, зло ошкірившись, запитала:
— Зачєм развєла нас с папкой?
За цим резонним запитанням Сашуня сипнула таким добірним матом, такою брутальною лайкою, що ти обімліла. О, судьба тебе не милувала, вона вирішила розправитися з тобою, розмастити тебе по землі! Добити жахливими словами, які, мов чорні стріли помсти, вилітали з вуст безневинної дитини. І нерви твої здали, і ти заверещала від жаху:
— Забери! Забери її!.. Бо я не витримаю, я більше не витримаю!
Оце був справді крах, кінець всім твоїм надіям, всім честолюбним намірам… Сашуня була гріховним плодом і безневинною жертвою всього твого безумного життя, диявольського марафону… розплатою… Діти — дзеркало твого життя… Хто це сказав? Але чому тільки тепер пригадалися тобі ці правдиві слова? Ні, нічого нема випадкового в день покути! Господи, чого мені так… навкіс-перекіс? Чи я в Тебе теля з’їла? Чи
