найбільше перед Тобою завинила?
Рука, ще мить тому ніжна, ласкава, трепетна рука закоханої жінки нервово стискає плече Станіслава, що зосереджено кермує собі «Волгою».
Але, Господи, чи мені одній так? Ніби у когось воно, те життя, щасливіше? Неправа я, Господи, неправа… Прости мені, Господи!
Переводжу дух, виринаю із спогадів, як із ополонки, озираюся: яка краса! Їдемо лісовою дорогою. Попереду, мов хлопчисько, біжить поміж червонокорих сосон і золотоголових кущів — сонечко призахідне! Бідне дитя! Не відаю, якими методами виховання «впливав» на Сашуню Станіслав, в той час коли я ридала в істериці, а потому, наковтавшись снодійних пігулок, переживала кошмари, але вранці прийшла до мене внучка сама. Обережно, мов кошеня, потерлася об мою руку, насторожена, готова кожної миті здибити шерсть…
От бісове поріддя! Три вершка від горшка, а стільки характеру! Викапана бабця! Істинна Олександра Рибенко-Ясінська! Хоча… ще з крутішого тіста. Бо не ця шмакодявка, а я — стала перед нею на коліна і попросила пробачення, і випросила прихильність. А Сашуня, мов королева, поблажливо дозволила любити себе.
Потроху, поволі ми звикали одна до одної. Станіслав же став навіки вірним мовчазним рабом внучки. На ньому юна Ясінська випробовувала свій безневинний хист тирана. Фантазія дитини на рахунок тортур була невичерпна. Вона вигадувала все нові і нові витончені катування для мовчазного покірливого Станіслава, буквально замордовуючи його. Однак до мене мала бестія проявляла щось подібне звіддаля до дитячої любові. Хоча скоро ніжні обійми і поцілунки переходили у душіння, щипання, кусання, дряпання, і я, втративши терпець, лупачила Сашуню, як глуху зозулю. Ми обидві верещали, мов недорізані, та через хвилину знову обіймалися і цілувалися.
Вередливе дівча хоч і завдавало клопоту, та водночас наповнювало наше із Станіславом життя новим змістом. Тепер наше існування мало хоч якийсь сенс. І ми були щасливі, коли «Олька — дочка алкоголіка» повіялася з черговим «бой-френдом» на моря, подарувавши нам Сашуню на цілісіньке літо.
Зараз осінь. Сашуня в будні ходить до школи, живе зі своєю мамою, а вихідні проводить у нас. І, як колись моя свекруха пані Ясінська з мене, так я тепер із Сашуні — дикого, жорстокого, неотесаного звіряти — ліплю, виліплюю витончену, граціозну, прекрасну юну Галатею.
Моя дівчинко, ти не тільки продовжиш мене, свою Бусю, на цій землі. Ти перевершиш мене. Ти візьмеш реванш за всі мої програні битви! Ще не знаю, не придумала, ким ти будеш. Але — не посмітюшкою, не куріпкою… Бачу твою тонку постать, тонку, мов кинджал, у водоспадах шовків, у хмарах парфум. Марія Стюарт… Олександра Ясінська! Ти чуєш мене, Олександро Ясінська? Головне в житті — вміти тримати спину. Вміти тримати спину!
Сонечко вже не біжить через ліс, як хлопчисько, навперейми з машиною, а статечно, як натруджений чоловік, поволі опускається за овид. Тихо сутеніють ліси, і поміж потемнілими соснами зачинають свій вечоровий танок ледь видимі тіні мавок…
Шкода, що немає з нами Сашуні… Але то нічого: я їй обов’язково розкажу про сонячного хлопчика і лісову сутінкову дівчинку… Дівчинку химерну, незбагненну, вічну дівчинку, яка вже тисячу років питає когось невидимого, когось над нею:
— Навіщо ти покарав мене пекельною спрагою любові, навіщо? Навіщо, мов джерело, наповнюєш мене по вінця — до безтями, до розпачу — нею і я, мов причинна, вихлюпую її, святу і наївну, на недостойних, о, як часто — не гідних, щоб самій не захлинутися її чистотою, не перетворитися намулом, де буяють лиш мочарі і живуть балухаті жаби відчаю і самоти?.. О, навіщо так мучуся, так страждаю, так понижуюсь, ридаючи вслід подорожньому, що, причастившись, іде собі геть і розтає у спекотному мареві життя? Він іде, вдоволений, навіть щасливий, що не доведеться більше вдивлятись у глибини, які лякають бездонністю неба, віддзеркалюючи буденність його обличчя і душі його, позбавленої світла. Та насправді не він, не він покидає мене, віддаляючись, а я — сутінкова лісова дівчинка, дівчинка — лісова криничка — покидаю цей світ і затихаю сльозою, прозорою горошиною у темені земній між білого коріння трав і дерев, і рани серця мого зашиває спокійно і радісно степовий чебрець…
Боже, невже до мене повертається здатність мислити метафорою, образом?! Невже мій нещасний, розбитий інсультом мозок здатний думати?! Боже, невже ти змилувався наді мною і по стражданнях, по тортурах повернув моїй душі талант любити і… творити?!
О Станіславе, я хочу писати, писати, писати! Я люблю тебе, Станіславе! І Сашуню, і це надвечір'я, і ці ліси, і звірів у них!
Я легко і весело обнімаю чоловіка за шию, і ми сміємося, мов двоє юних закоханих, безпечно, безтурботно… Господи, не погаси в наших стомлених душах полум'я своє, Господи!
В'їжджаємо в село. Безлюддя. Тільки в самому центрі біля магазину — черга. Одні старики. Видно, чекають, коли привезуть із райцентру свіжий хліб. Замолоду ці скорчені, замордовані важкою фізичною працею селянки вміли пекти свій хліб, бувало, що навпіл з лободою, кукурудзою, та частіше — білий та рум'яний. Однак реальність відучила їх від круглих паляничок і привчила до «заводських цеглинок». І нині, при розрусі, колгоспної пенсії їм вистачає лиш на казенний хліб…
Зупиняємось, посмутнілі, з відчуттям провини за свій недавній сміх. Виходжу. Мовчки пристроююсь у кінці черги, за ватяною жилеткою і картатою зеленою хусткою. І нічого. Почуваюся у звичній, майже рідній стихії. Мене обзирають з цікавістю, але не вороже. Та й чого б то? Звичайна, немолода вже жінка, в старому спортивному костюмі, в потертому пальтечку наопашки… І чоловічина вже підтоптаний… середні собі люди, байка, що на «Волзі»… Либонь, з дачі їдуть, згадали, що дома хліба нема… Хай чекають… Може, й дочекаються…
Кутаюсь мерзлякувато в пальто: щось під вечір похолодало. Усміхаюся цікавій картатій хустці, а далі кожному з черги, хто з безцеремонною невинністю оглядає мене з ніг до голови.
«Добрий вечір!» Мій нещасний, бідний народе! Світ давно живе в 1991 році, а на вашій вулиці, землячки мої, ще осінь одна 1861-го. Вас з ласки самодержавної звільнили, нарешті, від кріпосного рабства, а ви, налякані клятою волею, не знаєте, що з нею робити, та й стали в чергу по казенний хліб! І я з вами. Вільна, звільнена від державної суєти, від сяйва «Гори», від марнослав'я і марнослів'я… Тепер я просто…
Так, з черги, але ви, напевно, думаєте, що з черги за хлібом? Хто зна… Може, за царством небесним, бо за земним ми вже відстояли…
Порятунок від біди, від горя теж приходить неждано. Спасінням моїм від одичіння, від лютості і образи на цілий світ, врешті, від душевного краху стала Сашуня. Віддушиною у глухій самотині, яку облаштували мені мої колишні друзі, стали… черги. О, раніше боялася їх, мов чорт ладану, вірніше, народу боялася, озвірілого від постійного дефіциту імпортних товарів за радянської влади, тепер — вітчизняного шматка хліба.
Приходжу в черги, як у театр абсурду, де нібито нормальна публіка спонтанно і правдиво (як у житті) розігрує якийсь божевільний спектакль свого життя. Вперше опинившись у цьому вертепі (пришкандибала за пляшкою кефіру), одуріла від гамору, агресивності та войовничості співгромадян. Ну, чисто тобі український демократичний парламент. Усе за верховним зразком: більшість ганьбить і проклинає демократів, починаючи від Горбачова і завершуючи націоналістами-бандерівцями разом з Кравчуком, а тепер вже й комуністів з Морозом і Кучмою заодно. Меншість, звісно, патріотична інтелігенція, стоїть на смерть за суверенну соборну неньку Україну, впиваючись довгожданою свободою слова, а головне — впевненістю, що за це, принаймні, завтра, не посадять. Більшість, так би мовити, народ, або пролетаріат, який нічого ніколи не мав, окрім свободи слова і високого звання ГЕГЕМОН, навпаки, злий на нові часи і демократів, які звільнили його від високих «гегемонських» ілюзій, залишивши тільки утробний «ковбасний менталітет». Демократи у свою чергу не можуть простити народові його політичну тупість.
А мене облягає планетарна печаль і безмежна жалість до цих людей, надто, коли якась колишня ударниця, фабрична медалістка з варикозними ногами, опухлими від п'ятдесятилітнього стояння за верстатом, прийнявши мене за «свою», каже:
— Гаварят, Сталін убівал нєвінних людєй. Нє знаю, хотя січас і много пішут об етом… А вот шо цени
