Писати!!!
— Так пиши… через муку… через «не можу»…
— Не можу. От, здається, вже й ніби знову все стало в державі на свої місця, а я все одно лежу на дні окопу, в холодній калабані протверезіння, в снігах прозріння, на полі брані, після бою… і питаю себе — за що? Знамена потоптані, ідеали зґвалтовані, мої висоти провалилися свинськими ямами, а я… ясна королева — перетворилася на каліку-недоріку… Так, не перебивай мене! Звичайно — МОЇ знамена і мої ідеали! Але світ не став від того кращим! Він, як і вчора: підступний, безжальний, безлюдний… А ти: «фавор!»
От ми, сестро моєї самотності, й дійшли, нарешті, істини. Я часто думаю: невже, невже ти, Лоро, осягнула жахливу марноту марнот цього світу ще тоді, коли я, темна, втішалася нею? Осягнула і пішла… І так роблять, так чинять генії… Так, Лоро, ти була, всіляка… Я ж завжди та сама — сіра пересічність, агресивна бездарність, якою навіть смерть гордує…
— Смерть ніким не гордує. Просто — кожному свій час. То тільки живі думають, що вона буває передчасною, чи навпаки… Твій час ще триває — не марнуй його…
— Боже-Боже… Збожеволіти можна — як це не марнуй?! Ах, пробач! Це ти так мене провокуєш! Знову витягаєш за вуха з багна, з лайна і змушуєш, змушуєш вставати і — метушитись! Фавор! Я — у фаворі! А ти не подумала, що вся ця суєта піарна, увесь цей лемент, який я зчиняю довкола себе, ради тебе, Лоро! Прошу тебе, не відвертайся! І не смійся… Правда, от хрест святий, правда, що тепер, ну, принаймні від нині, моє життя осяяне благородною метою — перевидати НАШ роман, а заодно, як я зрозуміла, і всі твої твори. Чудово! Спасибі, що нагадала про обітницю, яку я дала тобі на твоїй кухні в той день, коли тебе знайшли мертвою…
Пригадуєш це гасло? Коли це було? Тридцять… сорок років тому? Цілу вічність? Притому, в іншій державі… Тоді я була інша. Рукописи?… Рукописи… Я не зрозуміла, про які рукописи ти, Лоро, мені триндичиш?! Коли про свої, то їх усі, здається, забрала комісія зі спадщини… Авжеж! У той самий день, коли… ти… коли ЦЕ сталося з тобою… Не хочу навіть згадувати! Я тоді такий жах пережила, коли сповістили…
Ну от! Знову повертаюся подумки у ті дні… Майже вибігаю по сходах на твій п’ятий поверх. Торкаю двері у твою вбогу квартирку: вони незамкнені. З острахом переступаю поріг. Вікна — навстіж! Але все одно дух смерті не вивітрився! Відчинений балкон — як двері в потойбіччя. Пронизливі протяги шелестять газетами, паперами, якими встелена підлога в коридорчику і кухні. З кімнати долітають чоловічі голоси. Перше враження: як після погрому. Перша думка: обшук. Але — ні. Свої — письменники, хоч мало мені відомі. Комісія зі спадщини. Твоєї. Так зосереджено риються в архівах, що не помічають мене. Тепер я розумію — вони щось шукали. Але — що? Заборонену літературу, чи може твою, Лоро, крамольну писанину, бо хтозна, що ти могла з відчаю написати?! Чи, може, як і я, компромат?! Пригадуєш, як ти обмовилась, ніби у всіх твоїх нещастях винен Янус Многоликий. Нібито мстить тобі за те, що відмовилась написати про нього хвалебну статтю. Я здивувалася: чому відмовилась? Не поганий же письменник!
Для мене насправді була незрозумілою твоя відмова. На ту пору Янус саме робив стрімку літературну кар’єру. Хоч як дико звучить нині цей оксюморон, але тоді це означало: щорічне видання книжок, премії, керівні посади у Спілці, в Літфонді, журналах і видавництвах. Тож чому б не допомогти чоловікові, який, пробившись, можливо, й тобі допоможе? Рука ж руку миє!
— А от я не хочу його рук відмивати… Рука не піднімається. На совісті цього палкого сексота стільки загублених душ, що горіти йому в пеклі і не згоріти!
— Звідки ти знаєш?! — вдаю, що здивована.
— Знаю! — зойкнула Лора й осіклась. Зрозуміла, що сказала зайве, хоча я й без того здогадувалася про твої, Лоро, зв’язки з дисидентами. І не розуміла, на біса вони тобі здалися, ті… хворі люди! Бо справді треба бути слабим на голову, щоби щось там булькати чи «возбухати» проти держави, з такою могутньою службою безпеки, розвиненою мережею самовідданих інформаторів! Але, чесне слово, я не стукала на тебе, Лоро. Це було негідне і мого статусу, і людської гідності! Тепер, склавши все до купи, думаю, що то робили не тільки януси лучезарні, а передовсім — Полятицький. Адже, саме в той час він був об’єктом твого захоплення. Та не соромся: був то й був! Мало хто з ким спав! Правда, не знаю, чи була взаємність, але те, що ти звіряла цьому шакалу свою душу, не сумніваюсь. Авжеж, з кимось треба було ділитися наболілим… Мене ж ти, через моє суспільне становище, звісно, остерігалась, а от тому шшшшакалу — довіряла! Як сама собі!
Тому-то, пробач, мені важко згадувати, в той печальний понеділок я й прискакала до тебе на квартиру. Буду чесною, та й ти сама знаєш: боялася твоєї передсмертної записки! Що ж до рукописів, то, пардон, Лоро, провал у пам’яті… Таке зі мною нині часто буває. Пригадую тільки, що, вражена моєю нежданою з’явою, комісія з твоєї спадщини почала поспіхом пакувати ту спадщину в мішки. Все підряд: газети, книжки, рукописи… Як сміття! Мотлох!
Пригадую, я ще спитала, що вони збираються робити з твоїми рукописами? І нібито старший над ними, забула вже хто з колишніх спілчанських функціонерів, сказав, що будуть видавати. Але, як бачиш, подружко, по сей день! Хоч би твій коханий Полятицький здогадався… Між іншим, тоді мене навіть здивувало, що не він очолює комісію з твоєї спадщини… Та ще більше була здивована, почувши, що ніхто з присутніх нічого не відав про ваші з ним стосунки. Як?! У такому тісному Києві, де всі про всіх усе знають? Неймовірно! Тоді й закралася в мене підозра, що Полятицький був «приставлений» до тебе, голубко… І здав, не моргнувши оком. І, схоже, побував тут ще раніше за комісію, і, цілком вірогідно, що й рукописи забрав…
— Він був напередодні… І нічого не брав…
— Он як! Я так і знала! То це ти з ним пиячила напередодні загибелі?!! Так це він… накачав тебе і… відправив на той світ?!
— Не злосвідч, Саню! Це великий гріх. Я сама пішла… Та не про те мова, Саню. А про те, що рукописи роману і «Витязів» взяла ти.
— Та ти що, Лоро?! Знову містифікуєш? Я забрала твої рукописи?! Зачекай… щось подібне мерещиться… Ти думаєш, що через стільки років, після інсульту, в мене та сама голова, що й раніше?! Чи мені нема про що більше пам’ятати?! І де ж я їх поділа? Справді, де я могла заховати твої рукописи? На антре-со-лях?! На яких ще антресолях, дівко?! Ти при свому розумі?! Стінної шафи у передпокої?! Ще й прикривши їх вишитим портретом Брежнєва?! Ти знущаєшся… Інтригуєш мене, стару і хвору… Містифікуєш, аби мені жизнь медом не здавалася! Хоча… це ж можна перевірити! Авжеж, перевірити!
І я, заінтригована, примусила себе приволокти табурет, вилізти на нього і… Це ж треба?!! На антресолях під вишитим портретом Леоніда Брежнєва справді припадали пилом і тліном пожовклі від часу, перев’язані шпагатом Лорині рукописи! Так, це були вони! Я впізнала її почерк. І ніби блискавка осяяла темні провалля пам’яті. Так! Того ж дня я буквально вирвала ці рукописи з рук ошелешеної комісії, сказавши, що видам, насправді ж, боялась, що серед паперів може бути її щоденник або передсмертні послання до рідного народу, чи листи до коханого Полятицького… Авжеж, самотні старі діви мають дурну звичку звіряти свої потаємні думки білим аркушам паперу, занотовуючи скрупульозно до найменшої подробиці усі події свого безбарвного самотнього життя. Оскільки тоді ще «була при владі», мені не заперечували, і, мабуть, повірили, але найімовірніше раді були здихатися, бо одна думка про видання «суспільно небезпечної авторки» здавалася тоді крамольною. Тільки не мені. У ту хвилину я справді пообіцяла собі в пориві каяття видати на зло всім усе написане і невидане опальною Лорою, а ще більше від радості, що не знайшла на себе компромату.
Однак уже вдома, наткнувшись серед «заборонених» новел на рукописний варіант роману «Криваві заграви», звичайно ж, під іншим, твоїм, Лоро, іменем і прізвищем, передумала. А що я — ворог собі?! Уявляєш, щоби було, якби раптом «випливло», що роман, який у видавництві редагували у машинописному варіанті під іменем Олександри Рибенко-Ясінської, написаний іншою рукою і під іншим прізвищем? Твоїм! От чому я й засунула рукопис якомога далі, прикривши його від цікавих очей, зокрема, Станіславових, вишитим портретом «дорогого Леоніда Ілліча»!..
Хоча, за великим рахунком, Лоро, не страх за власну шкуру, а радше якась сила невидима примусила мене врятувати твої рукописи. Чого смієшся? Авжеж, врятувати! Бо ще невідомо, куди б та комісія їх здала! Хоча, чого ж, відомо: туди, куди тебе здавали! А я от — не здала! Не спалила, не викинула на смітник, а заховала на антресолях! Зберегла до кращих часів, будь-вони не ладні! Бо я теж могла через них з усіх
