Знаючи шпигунську натуру Полятицького, струнко і чітко карбую крок за ріг вулиці, подалі від його очей затуманених ненавистю до мене. А от і наша стара добра «Волга», і здивований Станіслав за кермом. Схоже, чоловік не дуже тішиться моїм відносним одужанням. Прости йому, Господи, таку специфічну любов до ближнього!
Влажу в салон, вмощуюсь, і, не чекаючи запитання, повідомляю стримано:
— Замовляла передмову в Полятицького до Лориного вибраного… Книжка готова до видання. Роман «Криваві заграви» — теж. Слово — за тобою і твоїм фондом, товаришу Ясінський!
— Чого ти вчепилась у ті «Криваві заграви»? Не можеш придумати щось інше? — обурюється вкотре Станіслав. Я ж навпаки — радію, бо це перша ознака того, що він не відмовить мені.
У добрій злагоді підіймаємось із Подолу до Європейської площі і Майдану Незалежності. По дорозі, ніби між іншим, вимкнувши, як кажуть, емоції, розповідаю про зустріч з Полятицьким, його шикарний офіс, фонд і цілий видавничий холдинг. Не хочу дратувати Станіслава, та все ж відчуваю зворотну реакцію чоловіка. Ще б пак! Навряд чи ще хтось у цьому місті знає краще Полятицького, ніж Станіслав?! Хіба що спецслужби. Ну от, треба було мені базікати! Станіслав буряковіє і люто питає:
— Тільки не зрозумів, чому я маю цим займатися, коли в цього… «покимона»… і видавництво, і фонд запомоги жертвам всіляких геноцидів? А подруга твоя, як мені недавно стало відомо з газет, якраз найбільша жертва цих репресій!
Я вражена: Станіслав — геній компромісу дає мені уроки новочасних політтехнологій — як побивати ворога його ж зброєю! Гура-а-а-а! Хоча, які вони новочасні, ці технології?! Старі, як світ. Та чорт з ними! Тепер мені головне примусити Полятицького спокутувати вину перед Лорою, авжеж, видати за його кошт і в його видавництві книгу, яка була «зарізана» за його ж доносом! І Станіслав свідок! Ну як, як ми обставили твого друга, Лоро?! Правда, ловко?! Отож-бо! Знай наших!
— Станіславе, ти — геній! Ти навіть не знаєш, який ти геній! Справді! Саме він мусить! Повинен! І я… о, «как красиво я буду отомщена»! І за Лору — теж!
Я вдоволено сміюся, готова цілувати свого домашнього генія, але — що це?!! Вся площа, Хрещатик і Майдан Незалежності заповнені демонстрантами. Мають прапори, кричать люди, горить якесь опудало! Чорно від міліції. Глуха, ниюча тривога, яка останнім часом трохи була попустила, знову стискає залізним обручем бідну мою голову. Що за колотнеча?
Що за «времена смутные»… Ледве пробиваємося крізь натовп на перехресті, але доводиться об’їжджати десятою вулицею, щоби потрапити у наш двір на Хрещатику.
— Що це? Знову революція?!
— Акція: «Україна — без Кучми».
Станіслав спокійний. Добрий знак: він спокійний буває тільки тоді, коли володіє інформацією. Так, але він, вибачайте, не володіє ситуацією! Стає лячно. Як кожен яскраво виражений індивідуаліст я ненавиджу юрбу, яку найменшими зусиллями будь-який навіжений може перетворити і в отару овець, і в стадо бізонів, і в зграю голодних вовків.
— Чого цей народ хоче від цього Кучми?! — дратуюся. Станіслав мовчить, вчепившись у кермо, намагається виплутати машину із в’язкої маси роззяв, що весело тусуються довкола цього театралізованого повстання. Але я чітко чую чийсь голос:
— Ах, Саню, щоб ЦЕЙ, як ти кажеш, народ зрозуміти, треба самій ним стати.
Лора! Авжеж… Це вона. Але «відбрити» їй належно не встигаю, бо ми вже приїхали. Біля нашого будинку — натовп збуджених молодих людей. Але, побачивши подружню пару в літах, що виповзла з допотопної «Волги», вони розступаються, пропускають до дверей. Якби вони знали, КОМУ дають дорогу, то, напевно, спалили б нас разом із машиною, як те опудало Кучми!
Заспокоююсь тільки у квартирі. З нашого вікна видно криваву заграву над Києвом. Чи то сонце заходить, чи палає Хрещатик? Крізь відчинену кватирку чути скандування:
— Кучму геть! Кучму — геть!
— Подивись, ти тільки подивися на цю заграву! — кличу Станіслава. — Яка кривава… А ти кажеш, придумай щось інше!
Але Станіслав не обзивається. Він комусь телефонує, стримано лається. Значить — знову революція!
— Ну от! Тільки все стабілізувалося, як ці націоналісти знову зачинають бучу, зчиняють вереск!
— Це не націоналісти, — поправляє Станіслав. — Це соціалісти!
Я не помітила, як він підійшов, задивися на заграву.
— Слухай, поясни мені, що відбувається? На вулиці початок третього тисячоліття, а колотнеча, як у кінці першого… а ти казав, що «Криваві заграви» — застаріла назва. Щось мені здається, вони ніколи не погаснуть у нашому небі…
— По-перше, не діставай мене своїми «загравами». По-друге, ти ж розумна, сама знаєш: усі революції починаються з невирішених соціальних питань. У тім числі і національно-визвольні рухи. Ясно, як білий день, що ситий і задоволений життям, за вила не хапається. А радянські комуністи забули про це… Зажерлися і втратили пильність, а відповідно і контроль над ситуацією… І повергли країну у безкінечну боротьбу за владу… Боюся, що ми так непомітно докотимось до нової соціалістичної революції… Принаймні, дуже скоро, протверезівши від солодкого хмелю «буржуазних свобод», наш бідний народ заспіває під ліру: «За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче».
— Ти що, серйозно?! Та хай Бог милує від тих революцій! Хоча… як подивишся на те, що «вгорі» діється… самій за вила хочеться братися… — зітхаю, сподіваючись викликати Станіслава на одверту розмову. Цікаво знати, що думають ті, які… керують процесами… І які ще експерименти нас чекають?!
Однак старий лис Станіслав не збирається ділитися зі мною ані секретами, ані плітками-чутками. Кинувши: «А доведеться звикати!» — зачиняється в кабінеті.
— Що ти маєш на увазі? — гукаю стривожено. Але він не відповідає. Комусь дзвонить, з кимсь говорить. А що, про що? — через двері не чути. А на ранок кудись іде і повертається через три дні, коли все уже стихло, і каже, що був у фонді. Однак по його «відлучках» нібито на роботу у той таємничий фонд, а надто впевненості, яка повернулася до нього в останні роки, починаю підозрювала, чи не організували старі «зубри» на чолі із «біловезьким» справді якусь масонську ложу, підпільний штаб «сопротивления» спочатку націонал-патріотам, а тепер вже й соціалістам? Тобто самій ідеї фантомної, утопічної національної і соціально справедливої держави, з якою попервах носилася купка колишніх «в’язнів сумління», згодом підхопила на щит «постколоніальна», як каже Лора, творча інтелігенція, яка теж поспіль вважала себе жертвою системи і не бажала її повернення. Воно й зрозуміло, але, скажіть на милість, хто не був її жертвою? Та ж найперше — самі її архітектори і зодчі! Не кажучи вже про обласканих системою класиків і корифеїв!
Не обійшла чаша сія і батьків Станіслава, і його самого, та й мене, але ми були з тих, хто не кусає цицьку, яку ссе, і не плює у криницю, з якої п’є. І не козириться утопічною ідеєю соціальної рівності. Для Станіслава над усе була і є — держава. Його кредо: служити вірою і правдою хай навіть і не завжди справедливому до синів своїх «ОТЕЧЕСТВУ». Так, Станіслав, як китаєць, справжній державець: держава, в даному разі СРСР, була і зосталася його релігією… І зректися, зрадити її — понад його сили. Навпаки, він і мертвий їй служитиме… І цього не можуть йому простити ті, для кого найвища релігія — зиск!
Що стосується мене, то після того… позасвітнього рандеву з Лорою, коли лежала в реанімації, щось змінилось у моїй свідомості чи в підсвідомості, не знаю… І то настільки, що часом жахаюся: це я ТАКЕ сама думаю, чи, як папуга, наслухавшись телевізора, чуже клішую, чи, може, мене той клятий Мефісто- Пришембовський досі на кодовому цугундері тримає? А може це вже втрутився голос крові, або позаземні цивілізації? Чи просто банальні патології, які відбуваються у психіці людини після клінічної смерті, а чи справді, як Лора каже, подарований вищими силами шанс спокутати свої гріхи?..
Блін, одні запитання! Але, як би не було з моєю бідною голівонькою, а думає вона останнім часом про речі дуже трагічні. Зокрема і про те, що віковічна мрія українців про власну ідеальну державу зосталась утопією, і тільки тому, що не було й немає ідейної єдності в суспільстві, а в очільників, виплеканих колоніальним минулим з його ідеалами й цінностями «верноподданическими», ніколи не було чітких орієнтирів, а головне — чесної одержимості… Цим і скористалися зцементовані вірою у світле комуністичне «уже-сьогодні», вишколені партійною дисципліною, пов'язані круговою порукою і наснажені всеперемагаючою любов'ю до влади і метою ніколи з нею не розлучатися, старі кадри та нові, виховані в
