пережити подібний… шок. І то з маминої ласки, яка все агітувала мене: «Поїдь та поїдь до тьоті Люсі на Донбас, побачиш справжнє життя».
Щоб не образити маму, я, дочекавшись перших своїх студентських канікул, вирішила відбути родинну повинність. Однокашники гуртувались у студентські будзагони, їхали на будови віку, а я — в гості до тьоті Люсі, маминої сестри, яку Бог нагородив пролетарською долею, простим, як правда, чоловіком-пияком і сином-босяком.
Гостила один єдиний раз, але була настільки вражена «простотой нравов», що навіть згодом до тітки на похорон не поїхала. Мене й досі охоплює відчай клаустрофобії і жах перед буденністю смерті… Здавалося, смерть тут була звичним і звичайним явищем, ба, хай мене Бог простить і ці люди нещасні, навіть… можливістю підробітку!.. По молодості літ думала, що то тільки моє «викривлене» бачення радянської дійсності, про яке або криком треба кричати, або… забути! Що й зробила. Згадала через роки, коли мені, на той час уже відомій людині і впливовій жінці впливового чоловіка, котрийсь із тамтешніх маловідомих поетів прислав правдивий до натуралізму вірш про те, як, забувши поховати загиблих у шахті гірників, їхні родичі б’ються за «казенные дубленки да сапоги», якими держава намагається по-казенному компенсувати їм непоправні втрати.
Не відаю, з яким умислом він це зробив: щоб надрукувала чи «вгору» передала? Та оскільки подібні твори тоді не друкували, то я передала вірш Станіславу. Для ознайомлення. Станіслав уважно прочитав, далі зібгав папірець з віршем, але подумавши, акуратно розгладив і спалив у попільничці. Мовчки. Але я без слів зрозуміла його. Більше цієї теми ми не торкалися.
Але я часто питала себе: як можуть ці нещасні люди жити в стані перманентного похорону? Світ же великий і ніхто нікого до лави не прикував… Надто тепер. Їдь, шукай кращої долі! Але ж ні, не їдуть, а лізуть, як на заклання, у старі, сто років неремонтовані шахти-руїни!
Ось що залишається до сьогодні для мене страшною загадкою!.. Чи цинічною вигадкою?! Я вже й не знаю! Адже по тих директорах, керівниках і народних депутатах Донецького регіону, які останнім часом навідувалися до нас додому, не скажеш, що вони живуть в такому приреченому краї та ще й на таку зарплату!
Зазвичай, вони довго не затримувалися, «донецкие гости». Залишали щедрі дари, забирали Станіслава і їхали кудись. Поводилися дуже тихо, як у палаті з тяжко хворою людиною. Певно, чоловік їх попередив. Це мене не ображало, бо й сама намагалася не з’являтися їм на очі.
Але одного разу мимоволі стала свідком бурхливої розмови. Деталей не пригадую, але йшлося про політичну ситуацію на Донбасі, особливо, про всезростаючу в робітничому середовищі популярність правих, націоналістичних ідей і в тому ж дусі. Розмова велася російською і дуже емоційно:
— Вы представляете, бандеровцы к нам приезжают каждый день, как на работу?! Кстати, где эти люди вообще работают? Вешают флаги, поют свои бандеровские песни! У нас уже все почти талдычат по- хахляцки!
— Мы им Донбасс не отдадим…
— Правильно. Пробовали натравить бандюков?
— Пробовали! Отказываются, говорят, политика их не интересует. У них, видишь ли, свой базар, а у нас — свой!
— Тогда надо заинтересовать их капиталом или… сделайте депутатами! Ну, конечно, сделайте их депутатами местных советов! Дайте почувствовать им власть! Вот посмотрите: им это понравится. И под рукой будут!
— Нехорошо как-то… Сращивание капитала с криминалом — это еще куда ни шло… Но власти — с «бригадами»?.. Журналюги вой подымут! Потом — с этими парнями прийдется делиться, и не только наваром, а по крупняку. А нет — закатают в асфальт или сбросят в старую штольню.
— Запомните: с партнерами, особенно матерыми, всегда надо делиться! Между прочим, мы забыли историю советского государства! Так вот, опыт революционной борьбы большевиков свидетельствует о том, что очень часто им приходилось идти на контакты как с порядочными богатыми людьми, так и с босяками- бандитами и даже мелкой шпаной. Начните со шпаны. Займитесь ее воспитанием. Думаю, ничего сложного: шпана тоже бывшие комсомольцы. А вы — бывшие комсомольские вожаки. Думаю, связь поколений еще не потеряна. А парочку братков депутатами местных советов стоит сделать…
— Не вопрос! Они, эти чорноволы, посмотрите, что вытворяют! Президент дает Крыму автономию, а они — запускают туда татар, и те строят свои кишлаки рядом с Российским флотом. А мы в пику или в пыку ихним сичовым стрильцам — бандитские группировки! Как идея?
— Отлично! Валяйте!
Серед чужих войовничо-рішучих голосів не чула Станіславового. Чи, може… не воліла чути?
— О, Олександро! Часом ти прагнеш бути правдивою і справедливою! Радше, думаю, не воліла…
— А, ти ще тут, Лоро?! А я думала, повіялася по майданах чи канулась у свою Лету… Звичайно, не- хо-ті-ла! Бо хто, як не я, знав усю… подноготную… того, що діялось у державі… і тих, хто величався її рятівниками!..
— Коротше, панам Ясінським сепаратизм ближче, аніж соборність…
— Лоро! Не плутай грішне з праведним, а грішників — з праведниками, бо того не дозволяє собі навіть Господь Бог! Я схилю голову навіть перед тим, хто прийде мене вбити ради України! Але не перед цими… учительськими синками, які в сто разів гірші за шахтарських сиріт-босяків!
— Авжеж! Де ти бачила боротьбу за владу без крові, переступів, врешті, примітивного криміналу? І де ти бачила справжніх вождів без «трудного босяцкого детства» або «тюремних університетів»? Хіба що читала у своєму геніальному, відомому далеко за межами історично-правдивому та ідейно-виваженому романі «Криваві заграви»!.
— Не іронізуй, Лоро! Якщо вже зайшло про справедливість, то ніхто краще за тебе не знає, що якби не моє прізвище, то хрін би люди прочитали правду про революцію 17-го в Києві!
— А хто, Саню, напише правду про революцію 2004-го? І справжнє життя малих українців?
— Мене це не цікавить. Я не збираюся більше бабратись у політичному лайні! Досить! Сита по горло! Не бажаю нічого чути! Мені б пережити ці дні благополучно, щоб нічого не трапилось із моїми рідними… І більше мене волоком ніхто не затягне ані в політику, ані в літературу! Всьо, сестро, адью, на фіг з пляжу, бо я хочу заспокоїтись… і спокійно дожити віку!
Не сказавши ні слова на мої пасажі, Лора тихо висоталась у своє позасвіття. Лиш вітерцем прохолодно-бузковим війнула… І слава Аллаху!
Нарешті вибори скінчилися. За третім разом у боротьбі і дрібних сутичках вибрали Президентом Віктора Ющенка. Як жартує Станіслав: Месію-Сина. Того самого опального прем'єр-міністра, якого Кучма вигнав, а праві сили, граючи на цьому, зробили своїм кандидатом в гетьмани і головним супротивником чинного Кучми. Народ від Карпат до Дніпра з ентузіазмом підтримав молодого і красивого претендента на булаву. Певно, народові забажалося бачили на чолі неньки України не рудого аж кислого з бодуна секретаря заводського парткому, а свіжого, як вітер степовий, романтичного лицаря на білому коні, з шаблею в правиці, і з ключами від банківських сейфів — у лівиці! Так воно й вийшло: перед «правими-правобережними» націонал- демократами вимріяний гетьман вимахував символічною козацькою шаблею, а з «лівими-лівобережними» соціал-шовіністами — «без базара и пантов» ділив реальні гроші, при тім оточивши себе центристами- лібералами. Отакий заплутаний карколомний кульбіт!
Але це ми зрозуміли тільки після виборів. А перед ними Віктор Андрійович ледь сам не зостався «без люльки і табаки». Народний висуванець на президента несподівано в одному інтерв'ю необачно заявив, що, попри всі скандали і вибори, у нього з чинним президентом Кучмою стосунки «як у сина з батьком». Народ від Карпат до Дніпра таке почувши, не хотів вірити власним вухам, і, може, й не повірив би і зробив остаточні, трагічні для Ющенка висновки, якби друга половина народу, розселена від Дніпра до Дінця, не висунула в піку першій свій ідеал «руководителя страны» — теж красеня і козака, ще й «стахановца в законе» Віктора Януковича.
Та все ж переміг Ющенко… Ото вже було радості на нашій кухні! Станіслав політкоректно терпів влаштовану Катею «помаранчеву вакханалію», а мені й байдуже: Ющенко так Ющенко. Головне, аби не
