стріляли. Страх перед імовірною бойнею тримав мене міцно у своїх лабетах усі ці роки. Але Станіслав заспокоїв:
— Цей стріляти не буде, тому що знає: гроші люблять тишу…
А Станіслав Ясінський завжди знав, що казав… Ясно, що несподівана перемога Ющенка на виборах гнітила його, хоч і не показував. Я теж намагалась не лізти в душу. Бачила: Станіслав вирішив спокійно і гідно прийняти поразку і непомітно відійти від політики… І я розуміла його, бо сама втомилася від цього шаленого, шаленого, шаленого світу.
Прибігала Хівря, щаслива, збуджена. Показувала власні фотки на тлі «помаранчевого Майдану»: то серед повстанців, то з бабою Параскою попідручки. Документальні свідчення її участі у революції про той випадок, коли почнуть давати ордени, ордери і надбавки до пенсії. Такі маленькі хитрощі великої «акули пера» уже не раз спрацьовували за довге її життя. Дякуючи фотографіям, які були розтиражовані у 70-ті роки у всіх комсомольських газетах Союзу, монументальна постать юної журналістки Зої Хавроненко на тлі «уходящей в никуда железной дороги», стала символом БАМу — цього безпрецедентного навіть в історії СРСР довгобуду, а її нариси удостоїлись республіканської комсомольської премії ім. М. Островського.
Світлини Хіврі на тлі розваленого четвертого реактора ЧАЕС були підставою незаперечною для надання їй статуса чорнобильця і всіх, зв'язаних з цим пільг аж до пенсії.
Зосталося тільки прикрасити високі груди орденом героїні помаранчевої революції.
О tempora! О mores! О часи, о звичаї! Дивлюся та цей світ і все, що в нім твориться, і питаю себе: о, Олександро, невже наша славна Україна приречена на незавидну долю глухої провінції?! От вже скільки років як самостійна, вільна, незалежна, а — глухомань! От вже й Президента маємо нового, європейського взірця, а досі в Азії пребуваємо… Так і хочеться взяти тих усіх урядників з їхніми радниками, народними зрадниками за одні барки і сказати: «Ставаймо європейською державою, любі друзі!».
Та все ж — Європа Європою, а як мені часом не вистачає Москви! Така ностальгія, що аж дихати нічим на рідному хуторі! Раніше я туди тікала, а тепер… Тепер і там майже те ж, що й у нас: провінція і задуха… та все ж, здається, не така. Тож у хвилини туги за безповоротно минулим, іноді телефоную в Білокам’яну. То до Міші Крутого, то до котрогось з Михалкових, то до комсомольців-добровольців, які після розвалу Союзу не забажали повертатися у рідну незалежну глухомань, однак продовжують трудитися на батьківщину в українському посольстві та інших представницьких установах та недержавних організаціях…
І чую: «Ах, Сашенька, ох, Сашенька, вы что там, в своей Хахляндии, с ума все посходили или апельсинами наколотыми объелись? Все москали да москали… А мы вас, хахлов, братьев своих меньших, любим, жалеем, и ждем-с, когда же наконец наш царь-батюшка да вашего гетмана назначит губернатором Украины».
Вони жартують, а мені плакати хочеться: навіщо було руйнувати таку велику могутню державу? Країну, в якій ти, о, Олександро, була однією з найвідоміших, найяскравіших жінок! А в цій ти — ніхто! Порожнє місце… Нова держава Україна знати тебе не хоче, взагалі не потребує. Для неї ти — колишня… лишня… Тож справді єдиний вихід із тупикової ситуації — вирівняти спину і кинутися напропаще у блуд піару, як би тобі не хотілося спокою та рівноваги! Як би тобі не хотілося послати до біса усю цю сучасну чортівню!
О! Лиш згадала про чортівню, а вона — на проводі! Питає приємним баритоном, чи не хочу я взяти участь у телепередачі про екстрасенсів?
— А яке відношення до екстрасенсів маю я? — щиро дивуюся.
Баритон, помовчавши, обережно так спокушає:
— Ви? Жодного. Тому ми й запрошуємо вас, відому людину, письменницю, щоб ви сказали своє вагоме мудре слово: хто вони — ці екстрасенси, які вони і чи потрібні суспільству взагалі? І чи зіграло це явище, далебі не сьогоднішнє, якусь роль в історії людства? То як? Давайте згоду — не пожалкуєте.
— Ви мене заінтригували.
— Це було моїм завданням.
— І коли?
— Завтра.
— Завтра?!
Хотіла обуритись: «Ну от маєш! Телефонують за день до передачі!», — та що поробиш: на вулиці 2006 рік, а отже диктую умови не я! Навпаки, маю дякувати, що мене кудись ще кличуть. Тому й довелося згадати заповідь свекрухи: «Головне в житті — рівно тримати спину!», і додати до неї єдиний мудрий Хавронин «афоризм»: «А в нашій ситуації — піар»!
— Вибачте за такий цейтнот, ми, звичайно, повідомили б вам раніше, але не знали, як вас… кх-кх… знайти.
Ну от! Як швидко вони забувають тих, кого ще вчора не знали на якому каналі показувати… Отож — уперед! Хай там що, а ти, о, Олександро — тільки вперед! Одне зле, що знову морока Сашуні, Станіславу, Каті, і лише Дорі — вигода. Тепер Дора, яка колись в статусі офіційної перукарки ЦК КПУ стригла-брила усю вищу партійну номенклатуру ще й «завивала й укладала» їхніх дружин, приватний підприємець, або, як вона жартує, «девушка по вызову». Я ж її називаю ніжно — «домушниця», за те, що працює тепер невтомна стара Дора переважно у себе «на дому», або ж ходить по хатах, конторах і організаціях та причісує рядовий народ.
… Дивно, але того дня усе йшло, як по маслу, і настрій був чудовий, і душу переповнювали світлі передчуття якщо не успіху, то бодай нових вражень. Не хотілося, правда, голосних ток-шоу у велелюдній студії, якими нині грішать усі телеканали, мавпуючи Америку й Росію, але загадувати наперед не стала, бо головне для нас — піар!
Так вважав і Станіслав, який поволі теж входив у смак, і вже не докоряв мені «брутальною одвертістю» публічних виступів, а час від часу навіть мене супроводжував, щоб, як зізнався, не наговорила чогось зайвого. Тож, коли юна асистентка, зустрівши нас на прохідній телекомпанії, привела у вщерть заповнену людьми студію, я не дуже розстроїлась. Як вже є. Головне — піар.
Станіслава посадили серед публіки, мене ж — у крісло на подіумі, де вже сиділи поважного «професорського» вигляду чоловік та молодий священик у підряснику, певно, теж експерти, а трохи далі — жінка і чоловік, з легким нальотом дивакуватості. Видно по них, ті самі екстрасенси. Поряд з ними порожній стілець свідчив, що ще не всі «ясновидющі» явилися.
Телеведуча, юна довгонога білявка, помітно нервувала: або тому, що передача була для неї дебютом, або ж вона у цій чортівні так розбиралася, як я в астрономії.
Нарешті, після довгого мудохання, освітлювачі ввімкнули софіти, оператори — камери, і білявка, коротко пояснившися присутнім у студії і телеглядачам мету і тему телешоу, спитала:
— Отже, перше запитання: «Екстрасенси — добро чи зло?».
Звісно, що дивакувата парочка навпроти ринулися захищати себе і своє ремесло з таким чортячим завзяттям, що не тільки ведуча малявка, а й поважні експерти розгубилися: не було чим крити цю нахабну самовпевненість! Крім того, і глядачі були явно на боці дурисвітів, плескали їм за кожним словом.
Білявка благально глянула в наш бік і першим пішов в атаку «професор», побиваючи блудосвітів науковими аргументами і фактами. За сценарієм і законами ток-шоу, другою мала підключитися я — письменниця, «інженер людських душ» і знавець суспільного буття. Відповідно, святим обов’язком священика було до решти розвінчати усе це диявольське поріддя, врятувати заблудлі душі і навернути їх на стезю до Бога. Крапка!
Однак, зорієнтувавшись, я з жахом зрозуміла, що не знаю з чого почати свою… рєчь. Адже, з чого б я не починала, починалося… з Пришембовського! Ненависть до цього дурисвіта підступала до горла, як розпечена магма до кратера вулкана, а голова йшла обертом від палкого бажання, нарешті, розправитись раз і назавжди з цим… містечковим… чортополохом, який, подумати тільки, уявив себе всемогутнім дияволом! Та щось мене зупиняло… Можливо, строгий погляд Станіслава, який попереджав: мовчи! Не смій торкатися неприємної для нас обох теми!
Але саме тоді, коли я все-таки вирішила попри всі застороги поквитатися з Пришембовським і тільки чекала команди ведучої, яка намагалася зупинити балакучого професора, у студію швидко зайшов невисокий
