отямилась: не те… не те! Або не дав тобі Бог таланту до словоблудства, або воно справді вимагає зусиль і каторжної праці, до чого ти, о, Олександро, незвична?
За що ти себе найбільше поважаєш — то це за чесну самокритичність. Ніколи ніяких ілюзій щодо своїх можливостей. Лиш реальний прагматичний підхід: це — є, а цього — Бог милував. І жодних істерик, жодних трагедій! Тільки мізки клекотять — перетравлюють інформацію і шукають виходу із критичної ситуації, що могла перерости справді у трагікомедію всього твого життя, адже вони тебе як візьмуть у зуби, то перетиратимуть на кутніх у своїх кухнях, спілчанській корчмі чи театральному кафе доти, доки ти не перетворишся із недосяжної небожительки на коров’ячі переїди. Драну шмату. Це вони вміють… Авжеж, якщо вони навіть Лору…
Лора! Ти знайшла вихід: Лора! Безумна, геніальна Орлеанська Діва. От хто врятує тебе від безчестя! Від слави відомого автора невідомо яких творів…
Життя завжди на боці переможців. Воно допомагає своїм улюбленцям, створює умови, розкладає пастки для супротивників. Ти тільки скористалася ситуацією. Вміло. От і все. Лора все одно була приречена. Власним характером. Від народження. І ти, навпаки, по-своєму врятувала її…
Це тобі просто від перевтоми здається, що ТА телефонна розмова між вами стала початком її кінця. Що за мана?! І, взагалі, о, Олександро, звідки ці комплекси вини?!
А розмова — як розмова. Йшла звичайна балачка про провінційний рівень сучасної української літератури і мистецтва взагалі. Перемивалися кісточки класикам і побратимам, в основному, по перу. Хоча діставалось і тим, що «по пензлю» і «по сцені». Та найбільше, звісно, посестрам. Нормальна розмова. Ти печально пошкодувала, що не знайдеться, на жаль, серед писучого плем’я, не кажучи вже про служителів «суміжних» муз, бодай однієї людини, безкомпромісної і розумної, яка б методом порівняння із досягненнями світової літератури і культури вказала по-дружньому декому із нарваних наших маститих на їхній хуторянський примітивізм… Заради спільної справи. Інакше наше красне письменство, наше прекрасне мистецтво ніколи не вилізе з тупика бездарності, заангажованості і примітивізму!
— Знайдеться, — раптом сказала Лора на тім боці телефонного шнура. — Я напишу. Маєш рацію: хтось же повинен сказати правду! Тим паче, що мені це графоманство ідейне в горлі стоїть! На всіх рівнях — одна сіра кон’юнктура! Ці ходульні образи молодих сучасників — будівників комунізму! Що не твір — протокол як не партійних, то профспілкових зборів! Що не вірш, то — «партія веде!», «ми за мир!», «трактор в полі дир-дир-дир!» Три головні теми! Зваріювати можна! Це крах нашої національної духовності!
Як всі маніакальні натури, Лора була небезпечно обов’язкова. Варто було лиш іскру кинути в цю скирту правдолюбної соломи і…
Пожежа вибухнула!
Для української літератури та мистецтва вона не стала кінцем світу. Але для Лори… то був початок кінця… На жаль.
Отак взяти і одного Божого ранку прокинутися на вершині слави. Не скороминущої, не одноденної, не дутої слави третьорядного віршомаза, п’ятисортного драматурга — а заслуженої СЛАВИ ТАЛАНОВИТОГО РОМАНІСТА!
Тепер, якби навіть тебе саму зітерли з лиця землі, не страшно! Тепер ти можеш зі смаком, із спокійною гідністю повторити вслід за кучерявим російським африканцем: «Я пам'ятник собі звела нерукотворний…».
Що ж до «народної тропи», то дідько з нею: заросте — не заросте… Головне, що на скрижалях рідної духовності золотими буквами викарбуване твоє ім'я: Олександра Рибенко-Ясінська! О. Рибенко-Ясінська. О! Рибенко-Ясінська! Не те що якісь там тичини-патичини, ахи-махи, орленки-біденки…
…Простягаєш руку до нічного столика, навпомацки береш свій небесно-голубий у чорно-кривавих блискавках роман… О неповторне відчуття тихого, впевненого щастя! Ти ледве стрималась, аби не погнатись, як навіжена, у видавництво, за сигнальними примірниками. Хотіла було послати водія, та вчасно схаменулася: мала робити з тата вар’ята, вдавати «народницю», просту, як правда, українську радянську письменницю, яких… десятки. Бо хіба це твоя вина, що чоловік посідає високий пост? Чи гріх непростимий? Кожен має право на власне життя… Господи, що за безглузде суспільство?! А може б, комусь взагалі забаглося, щоб ти закопала свій талант, бо в тебе є якийсь там чоловік, а в літгарем приймають лише причинних старих дів та замацаних удовиць-розвідниць? А люблять, як казав Анатолій Дімаров, лиш звихнутих і мертвих.
Виголосивши цей імпровізований спіч, приправлений густо перцем ненормативної лексики, почухрала пішодрала за «сигналом». Нема де правди діти — хвилювалася. Як-не-як, перший серйозний твір, якому віддала, так, чимало віддала — і сил, і здоров’я, і часу. Можна сказати, вистраждала, вимучила його… Ні, вимучила — недобре! Не звучить. Відгонить недолугим партаченням. Графоманством… А! Щось зімпровізуєш! Та, власне, хто вони такі, щоб ти перед ними розігрувала сцени?! Самі, очевидячки, монологи завчають до твого приходу. Приклеюють на пики усмішки, щоб сподобатися, аби чоловікові не пожалілася.
«Ви знаєте, хто її чоловік?! Ви знаєте — її чоловік… шшш-сссс…». У-у, сссссмерди! Лиш сморід од вас! Але — нічого! Ти заміниш платівку на цих грамофонах, і рідний чоловічок ще почує собі услід: «Ви знаєте, хто його дружина?! Ах, так це ж чоловік Рибенко-Ясінської!».
У тебе був чудовий настрій. Тебе вітали — від найменшого у видавництві — до головного. Найбільш причетних до народження роману обдарувала автографами.
«Ах, вітаємо! Ах, прекрасно! Ах, нарешті! Явище! Феноменально! Потрясаюче!» — захлиналися посполиті на всі лади.
От бачиш, все обійшлось, а ти боялася, дурненька! Перше бойове хрещення відбулося без конфузів і казусів, як каже ще одна творча Хаврона, чи то пак колишня однокурсниця і «дочь гєнєральская» Зоя Хавроненко. Тепер — «вперьод і вгору!»
Із видавництва верталася… о, ні — летіла, мов на крилах. Швидше, швидше! Вскочити у рідну нірку і… мацати, перегортати, гладити це блакитне диво, дивитись — не надивитись на фото автора: Марія Стюарт! Хо-хо, літкурочки виздихають від заздрості! Яка царственість в задумливому погляді глибоких чорних очей! У повороті гладенько зачесаної а la Наталі Гончарова голівки на високій шиї! О, твій божественний образ, розтиражований у тисячах екземплярів! Скільки істеричок старих, скільки романтичних мужчин, екзальтованих дівиць кинуться ошаліло купувати роман, щоб вишикуватись у нескінченну чергу за автографом!
Радісне, ба, непізнанно щасливе збудження охопило тебе. Сльози блаженства і тріумфу текли по блідих щоках. Вперше в житті гостро запраглося відступити від принципів і поділитися сокровенним… Але — з ким? Де та душа людська, що отак би щиро пораділа твоїм успіхам? Станіслав? Уявила його кислу, вічно зосереджену «на внутрішньополітичних та ідеологічних питаннях» фізіономію… «Вітаю, сонечко!» — оце все, що витисне із себе і, як мокрою ганчіркою накриє… Ну й натхненник творчої інтелігенції! Тіньовий ідеолог Олімпу! Їх що, спеціально добирають на ці посади — таких… щоб від одного погляду крильця ламались і скисав нектар фантазії?!
На мить відчула безбарвний Станіславів погляд, і аж дрижаки пройняли: фу! А власне, що це з тобою? Що за буйство уяви? Чи не звихнулась на радощах, що почала думати, як… ох, титани-маріонетки у вертепі Парнасу?.. Ну що поробиш — стриманий прагматичний Станіслав не підходить до подібної оказії. І не треба. Лиши його в спокої, пригодиться для більш серйозних справ…
Може, поділитися щастям з Хавроною? Вона в письменники не преться, прилаштувалася собі в жіночому журналі, статейки про знаменитих сучасниць пописує… Та ба! Хівря хоч на лаври творчі не завидує, зате заздрить по-чорному на сімейне благополуччя, надто, що Станіслав при самому цареві- батюшці службу несе.
Але ж, Олександро! Як ти могла забути: Лора! Добра, безкорислива Лора, подруженька твоя вірна! Жде-чекає з нетерпінням твого дзвінка. Їй теж не терпиться почути, що думають про роман люди! Їй, природно, хочеться знати всі подробиці тріумфу, ще б пак… ще б пак… Адже стільки сил вона поклала на цей тріумф! Та де! Виносила його в серці своїм!
І ти, наївна, набираєш її номер і кричиш, як навіжена:
— Лоро! Перемога! Всі — обпісялись! Штабелями лежать: шедевр! А яке оформлення: по голубому —
