перетворила. Ото був переполох! А далі й попритихали, як миші…
О, Олександро, ти відчула: у цій переляканій тиші мусить прозвучати на повну силу твій голос. Твоє ім’я. Але як? Сісти за роман — все одно, що замурувати себе у притворі чернечому, позбавити всіх, таких довгожданих радощів життя! Та й навряд щось путнє вийде із цієї марудної затії. Інша справа — сценарії для фільмів або… Так! П’єси! Ти що, дурніша за тих, хто клепає їх лівою ногою, а тоді просить тебе «рекомендувати» театрам?!
Три дні ти, обклавшись книжками, вивчала рівень сучасної вітчизняної драматургії, переймала досвід, пізнаючи секрети перевтілення нудного тексту у жваве сценічне дійство. Нічого страшного, тим більше для тебе неможливого. Отож ще три дні знадобилося, щоб накидати майже шекспірівську трагедію на кшталт «Премії» якогось Гельмана чи Тельмана з Москви, яка недавно зробила фурор у театральному світі. Тільки в тебе не робітники від квартальної премії, а відомий професор відмовлявся від Державної на користь молодого колективу вчених, які щось там винайшли, а він той винахід собі присвоїв, але, на щастя, заговорила в ньому вчасно совість комуніста і змусила «согрішившого» публічно покаятись. Отака тема й ідея. А далі — пішло-поїхало. Буквально за місяць уся ця високоідейна «трахомудія», звичайно, творчо допрацьована режисером-постановником, уже йшла на сцені провідного столичного театру, збираючи організовані парткомами вищих навчальних закладів переаншлаги. А ти, о, Олександро, як то кажуть, на другий день після прем’єри спектаклю прокинулася знаменитою. Небавом п’єса разом зі славою покотилася по Україні — естафету перехопили периферійні театри.
Це вже потім різні недоброзичливці будуть патякати, начебто режисер з акторами, прочитавши п’єсу, начисто переписали її. Але хіба то гріх, коли актор на «читках» чи репетиціях трохи підправить репліку, щоб вона милозвучніше чи переконливіше звучала? Театр — це колективне мистецтво, дорогі мої заздрісники! Читайте Станіславського!
Звісно, твої самостійні успіхи в літературно-мистецькому середовищі приємно здивували Станіслава. Ще б пак! Тепер він не тільки мав чесного інформатора, з вуст якого дізнавався про всі події, настрої і т. д. і т. п. столичної творчої інтелігенції, а й дружину, якою міг гордитися. Ти ж обережно, ненав'язливо входила в роль радника з питань літератури та мистецтва, поволі формувала погляди «Гори» на невгамовну, непередбачено-вибухову творчу масу. А чоловікові, на якого покладалися ще й відповідальні обов’язки головного «ляльковода», підказувала, чию ниточку сіпнути, а чию затягнути петельочкою, щоб відчув порядок, а чию попустити, щоб дихнув свободою, а на додачу — премію, орден, ордер на квартиру в престижному районі столиці, а не в далекій Бурятії… А тоді — хоп! І натягнути налигач тугіше — служи, дорогесенький, вірою і правдою рідній партії і народові!
Творчі успіхи притлумили в твоїй шаленій крові пристрасті, відтіснили на задній план претензії до чоловіка. І тебе вже не дратувало те, що ваші сімейні вечори замість любощів, якщо можна так назвати те майже ритуальне виконання подружніх обов’язків, закінчувалися довірливими вечірніми дискусіями «про рівень ідеологічного забезпечення радянської інтелігенції» в країні, де «нєт сєкса». Істинно: міцна партійна сім’я — міцна держава. А коли без жартів, то ви із Станіславом справді знайшли спільну мову і порозуміння.
Тим часом на літературній біржі акції твої росли. Під твоїми італійськими черевичками хрустіли вірнопіддані хребти — гнучкі по молодості літ, зцементовані остеохондрозом зрілості, крихкі від старості…
Бачив би рідний народ розпростертими в пилюці своїх пророків, свою совість, цвіт, сіль… чи як ще там вони називають себе від імені народу, ці майстри пера і пензля, сцени і кіно?! Одна втіха, що тому, вигаданому в інтелігентських запічках, абстрактному народові, що насправді складається з п'яного сільського дядька, сварливої перекупки, злодійкуватого чиновника та іншої різної челяді, плювати на ваші ідеї, рими та метафори. Він без них і без вас жив, живе і проживе. А от ви без нього — ні чорта не варті. І вам до зарізу треба, щоб він був, хоч вигаданий, хоч у ваших недолугих творах!
Господи, не карай Страшним Судом, лиш відбери совість в інтелігенції, то й матимеш кінець світу! О, на сяючій вершині божественного Олімпу ти надивилася, як вони бігали один поперед одного, вистукуючи один на одного… Для тебе це був удар! Ще ж недавно ти, мов сільська школярка, марила столичною богемою, цим Парнасом-Монпарнасом: ах, той! ах, сей! І от ти тут, серед них, безсмертних… І що ти бачиш?! Простих смертних! І що ти чуєш?! Усе, лиш не високі поезії, не божественні піснеспіви! На жаль, єдиним художнім жанром що досяг апогею свого розквіту на наших теренах у 70–80-ті роки XX століття, був талановитий, віртуозний, розкішний донос…
Особливо махровим цвітом буяв він у словесній творчості. Ти знала, що «стукаючи» тобі, вони й на тебе «стукають» «куди треба». Бо для них ти — «бездарна, нахабна, властолюбна пройда, якій забажалося ще й літературної та мистецької слави!» Знала, що спочатку миють тобі кості у «тісному колі друзів- однодумців», тоді біжать наввипередки з доносами на колег до тебе, відтак мчать звітувати перед своїми «кураторами» з органів безпеки…
Надто статкували кількоро: безталанний режисер, ще бездарніший актор і талановитий «тріпач» — «душка» Краснобай, нахрапистий комсомольський поет, як він писав про себе, «гордий син Надзбруччя» — Янус Многоликий, соромливий, як мімоза, і тупий, як сибірський валянок, аспірант Лучезар Гундосий, який, потупивши ясні очки, перешіптував тобі «хто що сказав» з таким натхненням, мов читав присвячені тобі любовні вірші. У відповідь ти ніжно називала його Шептуном… До речі, це він тебе проінформував, що новий, кх-кх, друг Лори — його знайомий журналіст Полятицький, насправді, приставлений до неї стукач. Усім їм прізвиська придумала, звісно, Лора. І ще хотіла, щоб вони її любили-леліяли! Овва!
Отже, досить було усіх цих фактів, щоб елітарний горб перетворився у твоїх очах на свинську калабаню, яку не шкода й ліквідувати. Однак, ти не мала звички зловживати своїм службовим становищем. Ти була — вище. Принаймні, завжди намагалася бути — вище!
…Здається, був якийсь пленум чи що, і ти преспокійно підіймалася собі сходами в приміщенні Спілки письменників, злегка киваючи головою та прихильно усміхаючись на догідливі привітання колег. І раптом над самою твоєю головою прозвучав зневажливо злобний чоловічий голос:
— Хто мені скаже, шановні, що написала у своєму житті ця пихата молодичка? Чи, може, вона авторка усних полотен?
Стало неприродно тихо. Ти ледь не спіткнулася об цю глуху тишу. Але втрималась і, фіксуючи осліплим поглядом, як усі кидаються врозтіч, щоб не бути свідками, у-у, шшшшакали, пропливла гордочоло попри нахабу. Мов нічого не сталося, відсиділа в президії пленуму… Та все ж… нічого, нічого, крім тієї злобної, підлої фрази, не чула. А в грудях — колом застигла лють! Адже усвідомлювала своє двоїсте становище. Ще й як усвідомлювала! Та ж ці писаки над тобою потішаються, як над чванькуватою гускою, що уявила себе письменницею! І ти не можеш плюнути їм в очі, бо вони… праві! Так, саме так! Усім відоме твоє ім'я, але ніхто не читав твоїх книжок. У Спілку письменників прийняли за одну шмаркату «ширмочку» — дитячу книжечку розкладайку-розмальовку, і, щоб соромно не було, у рекомендації до «дитячої письменниці» дописали: літературознавець, сценарист. Як-то кажуть, сховалися за маловідомими масовому читачеві жанрами. Про п’єсу ходять брудні плітки… А тут ще й цей ляпас! Справді, ворогові не побажаєш…
Голівка твоя довго тряслась… Але нині ти навіть вдячна тому нахабному чорноземному генію, що мав одвагу, наволоч, поставити тебе на місце. Якби не той зухвалець, ти б досі була «авторкою міфічних полотен»…
А той пияк, на жаль, вже покійний, змусив тебе мислити і діяти! Тож — слава ворогам! Але й ти не залишилася в боргу: замість жаданої Шевченківської премії — всучила мало престижну дрібненьку, копійчану: на, подавись! І подавився: трах-бах! — інфаркт! Ач, який вразливий! Який ніжний і ранимий! А іншому в душу привселюдно плювати — можна?! Тим більше, беззахисній жінці, молодій письменниці! Ти що — його сфери впливу ділила? Посягала на його славу? Нівроку, строчив роман за романом, і друкували, гріш мав не щербатий, тоді як інші борці за справедливий розподіл соціальних благ по в’язницях і таборах гнили!.. А його влада навпаки — леліяла! Після кожного розлучення — нову квартиру давали… Та чорт з ними, знайшла чим перейматися!
Але… переймалася… Головно тим, що той покидьок сказав правду, гірку правду… І ти не могла йому відповісти ляпасом, а тому мусила гарячково шукати вихід із дурної ситуації. Спробувала писати. Та скоро
