моє сонечко, вперед і вгору! Мені потрібна достойна супутниця життя!
Так ви із Станіславом стали… діловими партнерами. То був вихід, ба, порятунок від сімейної кризи, яка назрівала і якої ні ти, ні Станіслав не бажали. Слава Богу, здорове чоловіче раціо, загартоване в номенклатурнім горнилі, взяло верх над хворобливими емоціями. І в твоїй спустошеній душі з’явилося щось схоже на повагу до чоловіка.
Кращої і тупішої теми для дисертації годі було придумати: «Філософська думка в період революційної ситуації в Росії 1905 року». Але вона була, як казав тесть, нейтральна, крім того щедро описана попередніми поколіннями пошукачів на вчений ступінь. До всього спецвідділи бібліотек переповнені дослідженнями заборонених, нікому не відомих вітчизняних і зарубіжних істориків. Лиш не лінуйся — читай і цитуй… Можна й без «лапок», як це роблять, не соромлячись, інші.
Хоч спокуса була велика, ти ще зовсім совість не стратила: художньо переповідала забутих попередників. А це на той час було таки вчинком, коли не громадянським подвигом: витягти на світ Божий хоч сяку-таку правду про переддень Великої Жовтневої Соціалістичної Революції, яка так безоглядно перевернула Російську імперію з ніг на голову!
Дисертація йшла легко, а захист взагалі видався фарсом, та однаково ти переживала, звичайно, дещо перебільшено, але щиро. Аякже! Іспит на вчений ступінь не щодня здають!
Станіслав теж не пас задніх. Впевнено і спокійно піднімався по хисткій кар’єрно-кар’єристичній драбині під самий Зевсів трон. Не боялася, що зірветься: «вгорі» безвідмовно діяло своєрідне гравітаційне поле, і треба було бути Прометеєм, щоб упасти на грішну землю. Станіслав не був Прометеєм. Радше — Гермесом, що зажив собі слави в боротьбі з титанами лиш йому відомими засобами… Тому компартійний Зевс республіканського масштабу і зробив його своїм «сірим кардиналом», майже головним ідеологом Олімпу. Ще б пак! Ніхто так спритно, як Гермес, не вмів висмикувати із прямолінійних «титанів» і «героїв» жили і намотувати їх на руку, як віжки…
Алегорія алегорією, але тепер у Станіслава в кулаці, як колись у татковім, зійшлися ниточки нервів усіх тих удавано незалежних маріонеток, які наївно вважали себе титанами мислі, творцями… І вони скоренько це відчули! А відчувши, про тебе згадали, о, Олександро, палко зацікавилися твоїми літературними спробами, почали кликати на свої збори, пленуми, підсувати в подруги дружин…
Але ти, на щастя, не пальцем роблена — не кинулась у їхні обійми липкі. А з воістину олімпійським спокоєм і насолодою спостерігала, як вони вистрибують на оголених натягнутих нервах, підлещуючи, колінкуючи перед тобою. Титани-маріонетки… Для них ти була «шиєю, що крутить головою Гермеса», і якою їм теж хотілося повертіти… на свою користь.
Біда кожного таланту в тому, що Бог поселяє його у грішному, захланному тілі, яке хоче їсти, пити і добре жити — в комфортабельних квартирах, при преміях, орденах і, звичайно, прихильності ОЛІМПУ.
На які хитрощі і навіть жертви вони, ці, ще вчора недосяжні для тебе літературно-мистецькі світила, не йшли, щоби втертися у твоє довір’я, зробити своїм поплічником, зв’язковим між світом плебеїв і власть придержащих! Словом, своєю людиною на Горі.
Ти довго зважувала і, нарешті, витримавши паузу, вимовила ім'я жертви: Лора! Королевою маєш бути — ТИ!
Хоча… все було не зовсім так… Ти не вимагала ані жертв, ані заклань кривавих. Тебе, взагалі, мало що тепер цікавило «внизу». Була «на Горі», на сяючій вершині, сліпучій і холодній. Мала все, про що колись мріяла містечкова попелюшка: розкішні прийоми, виїзди і те, чим навіть не марила, — владу!
Однак блага небавом перетворилися на нудну буденність. Одні і ті ж обличчя, обмежені чиновницькі «жоны — пушки заряжены». Цеківсько-партійні підкилимно-закулісні інтриги, ігри в «більшовицьку рулетку», стукацтво і доноси, які стали нормою, ідіотизм потрійних стандартів і двоїстої моралі за єдино непорушним правилом: «То, что позволєно Зевсу і його Олімпу, нізя бичью, тобіш простому народу».
О, то тільки тим, хто в підніжжі, вершина здається такою ідейно-ідеальною, непорочно-осяйною. А щоб їм, тим низовим рядовим комуністам так здавалося вічно, і був посаджений одесную від Зевса твій Станіслав.
Але влада! О, Олександро, не лукав! Ти впивалася нею, як алкоголік, потонувши в її хмільному солодкому чаду. Тішилась, як дитина, котрій раптом усе дозволили: роби, що хочеш і з ким хочеш! Карай, милуй! Наближуй і відштовхуй! Вирішуй долі! О-о! Божественне відчуття всеможності! Але: стоп! Отут — стоп. Бо є речі і явища, не підвладні жодній владі: талант! Талант митця. Ніяка влада не подарує тобі щастя творчості, не зродить у серці геніальний вірш чи мелодію… Хіба що якийсь журналіст-заробітчанин підпише твоїм ім’ям тупий опус, якщо ти колись очолиш заводську парторганізацію чи комсомольсько-молодіжну ланку кукурудзоводів.
Так одного прекрасного дня, величаючись на своїй сліпучій ілюзорній Горі, ти раптом зрозуміла, що насправді стоїш, мізерна, в підніжжі вершини істинної — неперебутніх людських цінностей, і дивишся, осліплена заздрістю, на Лору… І сльози, безсилі, пекучі сльози течуть по твоєму обличчі.
Після університету ваші дороги з Лорою розійшлися. І ви теж розійшлися у різні боки, як дві горді, царствені левиці, щоб набратися сил і знову стрітись у чесній боротьбі! Ви обидві лише чекали слушної нагоди. Так-так, обидві. Бо Лорі, ти відчувала, остогидло царювати в гордій самотності над спілчанським «бабинцем». Бо виходило, як у тої хвалькуватої старої пані, що виявилась єдиною жінкою на чоловічій забаві: «Я була королевою балу…».
Непорочна, втомлена всенародною любов’ю Лора! Вона стала жертвою, але — не твоєю. О, ні, не ти, а вони, вчорашні її друзі, вчителі, обожнювачі, кинуть її, як і багатьох їй подібних із племені Прометеїв, ненажерливому державному грифові і зроблять вигляд, що «їх там не було»!
Ти ж просто, по-жіночому терпляче ждала, коли відчиняться двері і… І Лора прийшла. Сиділа на твоїй білосніжній кухні і, захлинаючись гарячою бразильською кавою та високими фразами, лепетала:
— Розумієш, це шанс… там, угорі, наша людина… саме ти — національно свідома… серед обрусілих васалів, що зрадили народ… одна надія — на тебе… ти мусиш… повинна…
Ти ж, Олександро, слухала і думала: «А дідька лисого я вам винна-повинна. Знайшли ідіотку — під танки! Я вам, шановні титани мислі, не причинна вранішня зіронька Лора! Мною не присвітиш собі стежечку на Олімп! А от з вас, невгамовні національні генії, я ще поварю воду. Ще прийде моя пора».
А таки прийшла. Стріли, як рідну! Не знали, де посадити. Ти їм допомогла: вибрала скромно трон некоронованої королеви, першої літературної дами. Прими. Керівництво писучої братії було щасливе. Із сяючими фізіономіями відсунули, як непотріб, Лору, а на гарем літературний цитьнули, щоб під ноги істерички не лізли, не заважали дух національний «на Гору» двигати.
О, Олександро! Тепер ти панувала на всіх літературних зібраннях — неприступна, велична, вражаюче елегантна, як пава на сірому тлі курочок-писучок. І завжди поряд з тобою, як бідна родичка, сяк-так одягнена, абияк причесана, здичавіла від геніальності і непорочності Орлеанська Діва — Лора. Для контрасту. І для престижу: значить, ти чогось варта, коли біля тебе упадає сама Лариса Орленко.
А потім — менше пліток, коли привілеями королеви ділишся з іншою жінкою. І ворогів — удвоє менше. А це так важливо, коли тебе тільки-но почали включати в письменницькі делегації на різні літературно- мистецькі свята не лиш в Україні, а й в Союзі і за кордоном.
Іноді тобі кортіло чесно розповісти Станіславу про всю цю, тобою затіяну гру в підкидного із «служителями муз» і прислужниками влади. Та відчувала: то буде непоправною помилкою. Станіслав — не спільник у грі міченими картами. Має бути поза підозрами. Вдавати, нібито увесь цей парастас з Парнасом тільки твоя самодіяльність, інакше…
А що — інакше? Що в країні, керованій канонізованими за життя компартійними святими, муміфікованими напівживими вождями, яких тримає на цьому світі лише генеральна лінія рідної Комуністичної партії, може бути інакше?! Вовчики-братчики! Допоки світу, гора буде горою, а підніжжя — підніжжям, аби ви полускали від почуття несправедливості! Союз нерушимий був і пребуде у віках, а з ним і партія комуністична і найсправедливіший у світі радянський лад! І це ми всі побачили на власні очі: попустило трохи в шістдесяті, відлигою війнуло, а тут — гоп-стоп і всім, хто з дурної голови повірив у свободу слова, знов позатуляли роти, а декому й назавжди! Самого Гончара «в рознос пустили». І за що? Тільки за те, що роман негласно забороненим словом «Собор» назвав та покритикував низову владу, яка давню козацьку церкву на склад
