росло дерево – поникле, зігниле сотні років тому, мертве. А якщо й ні – то існувало воно лиш своїм, незбагненним для живих життям. Дерево було без кори, покручене й голе.
У повітрі панувала дивна напруга – можливо, тиск вищий, тому і впливав так гнітюче на їхню свідомість. Але Семпльований не міг сперечатися зі своєю інтуїцією – вона панічно шепотіла, що саме місце випромінює жах. Або те, що мешкає тут, на цих безлюдних болотах. Семпл глянув на чорне місиво під ногами. Воно ворушилось, так, воно ворушилося, немов матрац, напханий глистами. Болото рухалося, так, наче також жило особливим, мертвим, неорганічним життям.
Від напруги хотілося кричати. Кричати, поки увесь ляк цього місця не зійде нанівець.
– Ну шо тепер, ШО ТЕПЕР? – панічно забелькотів Семпл.
У Павука зуб не попадав на зуб. Волосся ворушилося на голові, бо він шкірою чув – тут живе зло. Повітря ставало чимраз наелектризованішим, від чого на шкірі піднялися всі волоски. Павук глянув на свій дешевий китайський годинник.
– Сем, ану глянь! То труба!!!
Семпльований кинув оком на годинник, і мороз задер по спині колючою рукою. Цифри на рідкокристалічному табло змінились із
16:07 09
на
16:07 08,
а ще за кільканадцять секунд на
16:06 54.
У Семпльованого відвисла щелепа. На коротку хвилю він навіть забув, де знаходиться. Що ж це, до лиха, за місце, де земля проклята чорним багновиськом, а час біжить назад?
У повітрі з'явилося щось нове – дивний звук, наднизька вібрація, відчутна лобною кісткою і легким коливанням повітря у вушній раковині, від якої починають нити хворі зуби.
– Сем, шо робиться? Сем!
Сем зачаровано дивився у протилежний від Павука бік. У тумані під багряним небом щось вибиралося на світло. Густі маси болота почали розходитись, даючи місце потворному плоду цього проклятого місця. Звідти вибиралось щось не просто велетенське. Це Щось мало справді титанічні розміри.
Щось вилізло і, не довго роздумуючи, проковтнуло їх.
7.
Дарця
Лунко закрилися двері, від чого Дарця скрикнула з переляку. Її нерви були натягнутими, наче тонкі струни, і бракувало зовсім небагато, аби струни потріскали.
Постать повільно наблизилась до них, примовляючи:
– Ай-я-яй-я-яй! Шо ж ви тут загубили? Не знайшли кращого місця цілуватися, як по підвалах?
"Не бійся, – прошепотів Юрко їй на вушко. – Все буде гаразд. Нічого поганого не станеться".
Але Дарця виразніше, аніж будь-коли, відчувала ґвалтовне наближення катастрофи. Вона не мала жодного шансу не допустити її. Це було понад будь-чиї сили. Вона притислася до Банзая, втрачаючи рештки своєї і без того кепської відваги.
– Ну, ви бачите? – повним сарказму голосом Корій здалеку вказав на Дарцю, що все міцніше продовжувала обіймати Банзая, тому що не хотіла, ніяк, ніяк, ніяк не хотіла вірити у реальність усіх подій.
– Які сентименти! – продовжував Корій, наближаючись. Вона відчула, що Банзай також притулив її до себе міцніше, намагаючись захистити. – Які емоції! Дайте мені хустинку, шось щипає в очі!
(я не вірю в тебе, не вірю. Чому ти не зникнеш? Тебе не існує. Я сплю в Банзая вдома, разом із ним, на одному ліжку. Це найжахливіший сон у моєму житті)
– Чуєш, Банзаю?! Твоє ціпятко каже, що воно спить! Що мене немає!.. Дитино! Та я Є більше, аніж будь-хто на Землі! А тепер не заважай старшим дядькам вирішувати свої справи... Хочеш спати – то спи, ДИТИНО! – вигукнув в'їдливо Корій, і Дарця відчула, як зісковзує у темряву. Картина затіненого лиховісного Корія
8.
Дарця / сновидіння
нараз змінилася на зовсім іншу – засніжена вулиця Т. Тзари, будинок 47. Відразу за тим старим будинком – край міста, міст і ліс.
Дарця тієї ж миті зрозуміла, що її ошукали. І блискавично здогадалась, чим то все пахне.
– БанзА-А-А-А-Ай!!! – верескнула вона на все горло, так голосно, як лишень могла. – БанзА-А-А-А-Ай!!! Юрко!!! БанзА-А-А-А-Ай!!!
Дарця задерла лице до сірого вечорового неба, звідки сипалися сірі сніжинки.
– БанзА-А-А-А-Ай! БанзА-А-А-А-Ай!!!
Її обличчям потекли сльози. Вона знала, що трапиться щось подібне, відчувала.
Їй було зимно, адже мала на собі лише джинси і тонкий в'язаний светр на голе тіло. Вечорілося, мело снігом і дув гострий, наче лезо, холодний вітер, що розвівав волосся. Все виглядало абсолютно безвихідним і безнадійним.
Дарця, охопивши себе руками,
(Двері в голові)
пішла вуличкою догори. Вона мусила зорієнтуватися, як іти до коледжу. Варто було заплющити очі, як перед внутрішнім зором з'являлися двері, мало чим відмінні від тих, що були у підвалі. Двері, до чого тут вони?
Вона вийшла на край вулиці. Далі мав бути міст, але його не було. Далі взагалі нічого не було – місто просто обривалось на цій межі. Переставало існувати. За будинком 47, вул. Т. Тзари не було нічого, тільки темрява порожнечі. Навіть тканини реальності там, здається, не було.
Дарця кілька хвилин постояла, безсило вивчаючи морок. Подивилася собі під ноги – стояла вона якраз на самому краю, між містом і Нічим – під ногами можна було розгледіти лише темряву, що була, ніби всеобтікаюча смола. Дарця змахнула з лиця сльози, продовжуючи схлипувати грудними схлипами. Вона поводила рукою у тому Нічому – воно було, як повітря а не як в'язка рідина.
Вона знала ці лихі ландшафти, цю оманливу ґравітацію аж занадто добре. Той козел, звихнутий каплан, знову закинув її у своє сновидіння. На цей раз повністю, разом із фізичним тілом.
Схлипуючи і витираючи сльози, що далі й далі застилали очі,
(Двері в голові)
вона вирушила до Банзая. Вона занурилась у найгустіші, ще досі незвідані шари десперації, позбавлена надії, виходу, от-от – і здорового глузду.
(Двері, до чого тут іще ті кляті Двері, що сидять у моїй голові?)
У голові з кожною хвилиною чіткішав образ Дверей, які все ж таки відрізнялись від тих у підвалі. Але для Дарці це не мало жодного значення. Вона може пробути у сновидінні такого злого генія, як Корій, десятки вічностей. І нічим не зарадить.
Раптом у голові з'явився голос.
9.
Банзай
"Ну от, настала та хвилина, а я й досі не знаю, що мені робити! Підкажіть, гей, ви! Ну де ж ви?!!" – Банзай перебував у граничному стані паніки. Голос із трансценденції наказував чекати, чекати і бути уважним, бо він сам усе зрозуміє, але вже пізно чекати! Вже прийшла та година, Година для Маґії, справжньої Маґії, і всі ставки зроблено, а фігури на Полях Всевишнього давно готові зробити свої ходи, АЛЕ ВІН ВСЕ ЩЕ НЕ ЗНАЄ, ЯК МАЄ ПОБОРОТИ КОРІЯ!
Корій вигукнув своє сакральне прокляття, і Дарця зникла. Зникла, незважаючи на його обійми, він не вберіг, не вберіг, не вберіг її, хоча обіцяв...
– Ну що, Банзаю, – поцікавився Корій, наблизившись майже впритул до Юрка. – Ти готовий? Ти готовий побачити мого пана?
Не встиг він відкрити рота, як Корій блискавично, наче ракета, подолав останні два метри, заперечуючи всю ньютоно-картезіанську модель Всесвіту одним рухом. Він сильно штовхнув Банзая, але не фізично, а на
