якомусь тоншому рівні.
(дике ревіння вітру)
Банзай / Азатот
Навколо них розстелився хаос, рухливий динамічний хаос, що затікав через пори в центр мозку і перевертав усі уявлення про порядок. Банзай загорланив зі всієї сили, бо хаос розривав його на атоми, заперечував існування внутрішньої структури.
[ну, як, Банзаю? Подобається? Зараз стане іще краще!]
(Пгн'гул мгу'улнаф Йог-Сотот! Вар'гар Йог-Сотот й'аи'нг'нгах! Х'і-л'геб!!! Вах'г-г'нлах Йог-Сотот геб'л-и'х! Ая нга'а гтха'ат огтхд'аі'ф 'нгахн'г-аі'й)
Диявольське носове наспівування древніх заклинань-літаній чавило його. Ці звуки дивним чином володіли Силою, Юрко відчував, що вони викликають реальні зміни довкола нього.
Зненацька відбулося ЩОСЬ – немов пробій діелектрика. Азатот витягнувся трубою, як хобот, але витягнутись трубою – це лише метафора, бо насправді витягувався він не у трьохвимірному просторі, а десь крізь реальність, попід реальністю, сполучаючи мостом Око Хаосу і новий, невідомий йому світ.
Юрко відчув, як щось
(Корій)
схопило його у тісні кліщі й поволокло вглиб труби. Від колосальної енергії, що бушувала у покрученому вимірі, він ледь не позбавлявся глузду. Енергія затікала у свідомість і прагнула розірвати його на шмаття.
(ну де ж ви, друзі? ШО МЕНІ, НА БІСА, РОБИТИ?)
('кталфв Йог-Сотот гій'я'гі! Гій'ягі! Гій'ягі!!! )
Він кулею був вистрелений у чужий світ далекої погаслої зірки, де мешкав в екзилі Великий Хробак Йог- Сотот.
Банзай / болота Гтха'ата
[Ти на болотах Гтха'ата, Банзаю! Тішся, бо ти побачиш мого пана!]
Банзай далі й далі кричав, бо жах, що сковав усе його ка, був найчистішою, найрафінованішою емоцією, що будь-коли переповнювала так само сильно, як тепер. Те хворе, неправильне та прогниле місце, ці болота Гтха'ата були вимочені у квінтесенції страху, і Банзай, позбавлений тіла, будучи чистою свідомістю, відчував це у десятки тисяч разів сильніше. Але, крім того, він сходив з розуму від паніки, він не мав уявлення, що повинен робити, як повинен витримати цей процес, Бій між Відкриваючими й Закриваючими, коли супроти нього такий збожеволілий чаклун. Він летів над безконечними просторами боліт, затягуваний Силою Корія,
(стань чародієм, стань ним, і ти зможеш чинити йому опір)
летів під багряним небом, небом, на якому не було видно ані зірок, ані Сонця, ані жодного іншого небесного тіла, лише вбивча червінь, що кольором нагадувала свіжоздерту шкіру. Внизу тьмяніли лихі болота, де ворушився мул, а повітря в цьому світі прорізав низький гуркіт, а водночас – і високий писк, наче соло на електрогітарі.
(н'ган на'а хфро' гн'гаа)
Титанічний поштовх миттю випхав його з червоних небес у паруюче місиво рухомого багна. Банзай зненацька відчув знайоме роздвоєння: нагадав собі, що якось уже лежав так, тонув у цьому мулі, але чоловік у військовій формі миротворчих сил врятував його.
Тепер не було ніякого чоловіка. Свідомість кричала в паніці, у безвиході, хочеш чинити Корієві опір, стань чародієм, повір у це все, але для Юрка це був не більше ніж панічний крик розуму.
(встань)
Він наказав піднятися собі, і щось відірвало його від липучого болота. Він висів у повітрі, оповитий міазмами, він чув запах тварини, великого звіра, що вийшов на полювання. Корій десь сновигав навколо, а Банзай наказав собі
(я можу літати за власним бажанням, куда хачу, туда й лєчу)
летіти.
[де ти? Вийди, Корію!]
[розплющ очі, кретине! Ти можеш мене бачити!]
Юрко напружив свідомість (це виявилося дуже важко – звуки розсіювали увагу, вони несли тривогу й жах), уявив собі, що має в голові м'яз, який здатен напружуватись. І справді, перед його очима постав у мерехтливому польоті Корій, ніби випущений з підземелля демон.
Звук наростав, і болото, здавалося, пульсує.
10.
Дарця / сновидіння
[Дарцю, ти повинна відчинити Двері у свідомості. Ти їх бачиш, напружся достатньо – і ти їх відкриєш]
[хто ти, чому я маю тобі вірити?]
[я друг, повір на слово, ми вже зустрічалися, тисячі років тому]
[як мені потрапити до коледжу? Я мушу допомогти Банзаєві]
[це сновидіння, а ти вмієш підкоряти сновидіння. Підкори його]
Дарця напружила свідомість, збираючи у кулак усю свою силу волі; вона уявила так чітко, як могла, вхідні двері до "Шкури Оленя".
[а тепер іди туди]
Образ перед заплющеними очима чіткішав, набирав кольорів і гостроти зображення. Дарця розплющила очі, і перед її носом була точнісінько та ж картина, що й перед внутрішнім зором.
(Двері, далі Двері в голові)
– БанзА-А-А-А-Ай!!! БанзА-А-А-А-Ай!!! – заверещала вона, вбігаючи в коледж.
11.
Банзай / болота Гтха'ата
Банзай відчув, як перескочив на вищий щабель сприйняття, у гіперпростір, підреальність боліт Гтха'ата. Він відчував, що тоне без відповідей у голові, паніка здавила йому горло.
Корій вдарив його, від чого сприйняття знову повернулася на звичний рівень. Вони обоє кружляли в повітрі, підбираючись один до одного, Корій – з перемогою в душі, Банзай – весь у паніці.
Корій ще раз ударив його, від чого Банзай випав у непроникну темряву на кілька секунд.
Болото під ними задрижало і випустило зі свого черева Потвору.
Отямившись від удару, Банзай відчув, що його накриває хвилею незбагенного ляку. Корій своїми безупинними атаками (кожен удар звучав у свідомості, як постріл грому, дуже болісно й виснажуюче) не давав можливості напружити погляд і роздивитися бодай щось. Але враз старий зник.
Юрко озирнувся. Ним безбожно теліпало від безпричинного переляку, а повітря набирало нечуваної наелектризованості. Потужні розряди проскакували між небом і болотом, блакитні та німі. Повітря темніло. Не небо від заходу сонця (його тут не було), а саме повітря, стаючи важчим, густішим, напруженішим.
Банзай глянув назад і дико заревів від жаху.
Із болота вилазив сам Йог-Сотот, Ткач Тіней, Великий Причинний Хробак, що біду накликає. Він не міг добре бачити потвору, тому що форма вислизала від сприйняття, людська свідомість, що постійно інтерпретувала кожну річ, перетворюючи на щось зрозуміліше та доступніше, уперше зіткнулася з проблемою, і відразу ж дала збій. Він відчував, що насправді бачить лише вершину чогось КОЛОСАЛЬНОГО, що, можливо, займає цілу зорю, а може, у мільярди разів більше, – можливо, сама є цілою реальністю водночас.
Мозок оскаженів від страху, тому що бачив велетенського блідого хробака, нескінченного у часі й просторі, живу, кошмарну вічність, блідо-прозору, покриту щетинками потвору-хробака, представника окремої раси, цивілізації, раси настільки чужої людині й чомусь живому взагалі, наскільки це можливо.
Банзай відчував СВІДОМІСТЬ, РОЗУМ тієї істоти, набагато вищої, древньої, яка сама по собі була богом, вічністю і началом Зла. Він кричав, кричав, КРИЧАВ, незважаючи ні на що, тому що один вигляд цього пожирача вимірів підсував розум на небезпечну відстань до прірви безумства.
(щоробитищоробитиНУ ЩО Я МАЮ РОБИТИ МЕНІ НАСТАВ КІНЕЦЬ Я НЕ СПРАВИВСЯ НЕ ЗРОЗУМІВ ЩО МАЮ РОБИТИ НУ ПОРЯТУЙТЕ МЕНЕ!!!)
