більшим, ніж просто враженням. Він
Пригадуєте про “завжди буває перший раз”? Червоне– це те, що трапилося вперше. Нова фігура, яку вивів суперник. Мій внутрішній шахіст ніяк не міг вписати її в попередню розстановку сил. Це вимагало надто глибокої роботи по переосмисленню самої партії, в яку ми грали з цим великим таємничим світом. Але, чорт забирай, раз я вже граю всерйоз, то повинен придивлятися до дій суперника.
Коли перший шок минув, я втямив, як сильно червоненадихнуло мене. Щось у мені наче прорвалося, і я врешті дозволив собі повірити, що досвід червоного не був сном чи маревом. Адже сон – це коли лягаєш у ліжко… розслабляєшся… а не бум-бах-тарарах – наелектризоване чужинське перезбудження, яке рве межі. Кожна клітинка мого тіла запам’ятала потойбічне, аж ніяк не блаженне перебування в чужорідному середовищі.
Був і шок, був і стрес. Але щось у мені відділилося й вийшло на волю. Можливо, мій підсвідомий ґросмейстер побачив, як можна по-новому тлумачити правила гри? З’явилося химерне, поглинаюче відчуття – середнє між хмільною радістю й холодним жахом. Ніби почали справджуватись найпотаємніші мої підозри про те, чим є пам’ять, чим є простір, час… чим є я.
Я втратив спокій. Здавалося, ще ривок – і я дойду до певної принципової межі, за якою найсокровенніше світу сього стане явним.
Всіма способами нагнітав довкола себе цей стан
Та всі мої стріли пролітали повз ціль, і ріки залишалися ріками, а доли – долами. Почувався здутим і порожнім, і напрочуд звичайним.
Всяке було.
Піддавався хвилинним настроям. Впадав у відчай. Брався за розум, напружував волю і знову, знову, знову намагався добитися хоч якогось результату. Довести самому собі, що я це можу, вмію. А як не вмію, то навчуся.
Поки моя воля була повністю націлена на прориві крізь простір, прямо у мене під носом діялися речі прості, але непояснимі. Звернути увагу на них допоміг випадок.
Все трапилось у дуже повсякденній обстановці. Я чекав, коли на дворі перестане дощити, щоби піти прополоти по мокрому трускавки. Біля мене стояла склянка, наповнена соком. Сам я сидів на кухні за столом, біля вікна, і читав книжку про Ю.О.Гагаріна “Жизнь – прекрасное мгновенье”. На відстані трьох кроків від місця, де я сидів, стояла трилітрова банка з яблучним соком. Не знаю, чому не переставив її на стіл, адже кожного разу, випивши сік зі склянки, доводилось підніматися, робити три кроки до банки зі склянкою в руці, наповнювати склянку і повертатися до книжки за стіл.
Я допив сік, і склянка стояла порожньою. Не відриваючись від читання, потягнувся за склянкою,
Єдине «але»: я добре пам’ятав, що сік уже допив, і що збирався вчергове піднятися та наповнити склянку.
Така от проста перед-історія того, що сколихнуло мене сильніше, ніж проникнення у червоне.
Сам не знаю чому, цілий день я повертався до цього мікроскопічного по суті конфузу, який на моєму місці кожен давно би забув. Я би теж з радістю забув, якби був на місці кожного, але я був тим, ким був, і пам’ять забороняла робити те, що на моєму місці зробив би кожен.
Пам’ять із силою зіштовхувала два спогади. Перший – порожня склянка. Третій – повна склянка. Від зіштовхування між спогадами викрешувалась іскра. А де ж середній епізод, в якому я підіймаю дупу з табуретки, підходжу до банки з соком і наповнюю склянку?
Вночі недостаючий елемент мені приснився, й уві сні я так зрадів цьому, що прокинувся.
Наранок впевненість у тому, що сон, який мені приснився – це справжній, утрачений і віднайдений спогад, тільки зміцніла. Виходило, з невідомої причини епізод-ІІ не потрапив у сферу свідомого.
«Давайте обмізкуємо, – сказав я собі за сніданком. – що ж це виходить? Що спогади не потрапляють за призначенням, а десь по дорозі губляться?» Уява зразу вималювала картину заводу, де по конвеєрній стрічці в цех №1 поступає сировина – враження від дійсності, як вона собі є. У цеху №1 сировина проходить обробку і поступає у цех №2, де за конвеєром сиджу я. І тут я виявляю, що «Юпітеру не доливають», чи як там кажуть – виявляю, що до мене чомусь дійшла тільки третина порції. А де ж решта, йоб вашу мать? – справедливо обуримось ми.
Це, так би мовити, наукова версія.
А ось погляд преси, бульварна версія. Із надійних джерел, котрі побажали залишитися невідомими, стало відомо, що зі свідомості повинен був випасти весь цикл спогадів – перший, другий і третій. Але від моєї уваги встиг сховатися тільки найважливіший, тоді як перший і останній були помічені та спіймані. Припустімо, якісь наглядові системи психіки розслабилися і дозволили вилізти першому і третьому уривкам на поверхню, сподіваючись, що я не зверну на них увагу.
Попахувало параноїдом, мовляв, психіка приховує від мене інформацію і т.д.
«Народ має право знати!» – наказав я пам’яті строгим тоном й пішов у туалет. Переїв зелених яблук.
Розум не хотів залишати спокусливу тему і повертався до неї, кожного разу, мов злодій, виносячи з темряви поцуплене, щоби вже при світлі роздивитися – вартісне щось украв чи пусту біжутерію.
«Якщо існує одна подія, яку ти зовсім забув, – нашіптував мені цей юродивець, – то де ґарантії, що немає інших речей, про котрі ти не пам’ятаєш?»
Я відповідав, що на таке в наш час гарантій ніхто не дає.
«Якщо ти пригадав один ланцюжок подій, – під’юджував голос далі, – то чому не пригадаєш інших?»
Я на це відповідав, що подумаю.
Жарти жартами, але під кінець дня мені справді стало здаватися, наче я «пригадую» певні «події». Це вже тягнуло на клініку, і називалося «фальшивою пам’яттю», тому я трохи злякався. Хоча спогади самі по собі були невинні й жодної суспільної небезпеки не чаїли. Ну, здавалося (підкреслюю,
Підтвердити це чи спростувати я не міг. Як доказ неможливості такої «прогулянки» пам’ять наводила мені всю «офіційну», так би мовити, послідовність дій минулого дня. Прогулянку просто не було куди увіпхати – цілий день я наводив порядки на горищі. Робив це до пізнього вечора, а ввечері палив за хатою викинуте
