виглядало дуже файно під час відкриття, на щодень виявилось не таким прибутковим. Народ збирався там справді яскравий, проте здебільшого незаможний.
Кафе на той час – мова йде про середину вересня – працювало не тільки і не стільки яко книгарня, але і як заклад громадського харчування. Похмурі асоціації до слів «громадське харчування», які малюють в уяві образ пізньорадянських столових, нашому кафе наразі не загрожував.
За непомірними для Львова цінами тут можна було скуштувати вишукані страви.
Омлет з курагою та горіхами (за моєї пам’яті не замовляли ні разу). Карпаччо з телятини (додавало меню помпезності, але замовити його не було можливості: Гриша забув купити слайсер, а потім на прилад не вистарчало грошей). Фінська зупа з лососем (шеф-кухара Михайла її навчив готувати вчитель-фін, дивовижна страва, але її куштувало всього чотири людини, включаючи мене та нашого шефа Грицька. Мабуть, не вистарчало грошей – а шкода, всього 1,2$ у перерахунку на вічнозелені). Курка по-королівськи, Михасева улюблена страва: філе курки, підсмажене клаптиками, у соусі, та з картоплею… як згадаю, серце крається. Крученики з чорносливом – теж потрясаюча річ. А ще були клубні сендвічі, салати (особливого визнання здобув з куркою та ананасами). Були ще всякі млинці з начинкою на десерт, їх теж часто замовляли. А найбільше зі солодкого користувався популярністю французький пляцок, його пекла Надя, бойова подруга Михайла і просто світла душа.
Я на той час – говоримо вже про вересень – був переведений із помічника завгоспа у помічники бармена. Завгоспом був двометрового зросту панк на прізвисько Спайдер, мастак на всі руки. Барменом був неговіркий чоловік у димчастих окулярах на прізвисько Гагарін. Він знав багатьох львівських ді-джеїв, часом і сам давав сети на запрошення. Один із ді-джеїв-побратимів – Їжак, a.k.a DJ
На одного директора в середньому припадало по півтора-два бармена. Якщо брати в динаміці – 1,3 барменолюдини на місяць. Коли я пішов у офіціанти, виявив, що у мені поховано талант калькулятора.
Ми обладнали два зали – сірий з фотографіями, де продавались книжки, та цегляний зі столиками – кухня-бар. У кожному була своя команда людей, своя каса. Відділ з книгами працював цілодобово, і завжди за комп’ютером сидів хтось із продавців-консультантів.
Вночі кухня працювала на меншій потужності, – винятками були бурхливі ночі вікенду: тоді ще в нас було море відвідувачів, і вільні руки завжди були доречні.
Ми з Гагаріном жили тут же, при кафе – у невідреставрованому підвалі. Поперемінно нам складав компанію офіціант Данило, син Космоса (тобто Косми, старого львівського гіппі). Данило був поет і художник, а також хімік і травник. Частенько до нас у підвал заходили переночувати Данилові товариші, без роду-без імені, такі ж загалом сини космосу, як і ми з Гагаріном.
Наші з Даном біоритми (і відповідно пристосований графік змін) знаходились у протифазі – коли син космосу залягав спати, я продирав очі і виходив на зміну. Жити в такій атмосфері було радісно і, як то кажеться, в жилу. Голилися ми по черзі в кафешному туалеті, а періодично котрась із Данилових колєжанок давала можливість прийняти душ у неї дома.
Кілька слів про Гагаріна. Він був досконало збудований, як у фізичному значенні, так у психічному. А це важило дуже багато, навіть якщо не помічалося – чистота шкіри, ясність очей, тонкі нюанси в одягу, жестикуляція – воно все було вичищено, витравлено від зайвого: зайвого поспіху, зайвої тривожності, зайвих суджень. Людина у власному часі. Гагарін свого часу готувався стати космонавтом, звідки й прийшло його поганяло. На нього глянути – і справді, з такого тіста космонавтів якраз ліплять. Йому відмовили – занадто високий.
До нашого знайомства я вважав себе пристойним пацаном – мускулястим, змужнілим, скромним та обдарованим. Але поруч із Юрком я виглядав сопливим хлопчиком у закаканих штанцях. Мої вади громадились неприглядними шанкрами, а він був гладким і цільним. Нічого зайвого. Жодних тріщин, вм’ятин чи швів від спайок. Цілий.
Він був першою людиною, котрій я розказав про пам’ять.
Зі всіх працівників у кафе саме він першим кидався у вічі. Точно як закордонна фіфа з фотіком на відкритті, він володів природнім магнетизмом. І цей магнетизм так чи інакше робив його яскравішим од решти. Як я вже казав, Гагарін був напрочуд мовчазним, і деякий час у нашому колективі його сприймали неоднозначно. Але неспішний, чіткий, у своїх димчастих окулярах він за шинквасом виглядав напрочуд стильно. Юра робив свою справу – хай і робив її мовчки. Що ж, тим краще для нас.
Я теж спершу не врубався у його прикол – його приколом було мовчати. Але згодом мені сподобалось. У присутності Гагаріна відпадала потреба напрягатися сприводу безлічі дрібних, але кровососних умовностей, якими пронизане спілкування з кожною малознайомою людиною.
Це направду було дивно. Попрацювавши всього два-три дні на пару з Гагаріном, між нами встановилося приємне порозуміння. Завдяки оминанню згаданих вже вимотуючих мікроконфліктів, ми безпосередньо вийшли на спілкування рівня
Мені, наприклад, подобалось виходити з ним на перекур у проїзд Крива Липа: за будь-якої погоди, у будь-яку пору доби, тому що в його присутності занудний дощ на світанку раптом здавався специфічно… доречним. По-своєму неповторним.
Добре було зранку пити з ним каву – теж мовчки, від чого кожен жест ставав знаком, кожна деталь ставала особливою. Я ніколи не чув від нього слів: “звичайно”, “само собою”, “очевидно” – щоразу, коли б мали прозвучати ці слова, він мовчав, ніби давав собі час побачити, не
Ми не розмовляли, тільки перезиралися – і здавалося, Гагарін саме це й говорить мені своєю позою, своїми рухами, глибоким спокійним диханням: «
Поки він працював поруч, я почувався захищеним.
Тому, повторю – недаремно Гагарін став першою людиною, котра довівалась про мою феноменальну пам’ять.
Діло було увечері, чи, краще сказати, вночі. Ніч стала моєю улюбленою порою. Після опівночі притік відвідувачів у кафе зменшувався до чотирьох-п’яти чоловік, що сиділи собі тихенько за столиками, потягували пиво і багато курили. Для «Відкритого» це стало фірмовим знаком – накурене приміщення, дим, за яким мало що видно. Чомусь добре запам’яталася музика, особливо дві речі. Стінґ «Little Alien» і 5’nizza: «Я солдат… Я не спал пять лет и у меня под глазами мешки, я сам не видел, но мне так сказали…».
Це те, що грало нон-стоп. Задавало напрямок. Те, чим пахли прокурені вересневі ночі серед сплячого міста.
Десь від першої до п’ятої була найкайфовіша пора зміни – мінімум клієнтури, офіціантки біля стійки мляво фліртують з останніми відвідувачами. Сергій, охоронець з обличчям інтеліґентного бладхаунда, читає томик Ф.Іскандера. З балкону над барною стійкою видно, як хтось із продавців у книжковому відділі куняє над зошитом замовлень, а монітор комп’ютера розрізає скрінсейвер «трубопровід», а програмка медіаплеєра, поставленого на «луп», знову і знову запускає: «Я солдат, и у меня нет бошки, мне отбили ее сапогами…»
Саме в такій атмосфері ми з Гагаріном сиділи на другому поверсі, спершись спинами на перила балкону,
