Більше ми не говорили. До самого світанку я просидів на балконі, ні над чим особливо не думаючи, тільки мовчки спостерігаючи, як добігає кінця дивна ніч у тужливому жовтні. Гагарін пішов спати, а потім пішов спати й я.
Я знову працював на пару з Гагаріном. Ми мовчали, але в ієрогліфах, які ми творили упродовж дня, читалося те, що й раніше: «Будь спокійний, нічого не бійся. Будь обережний, слідкуй за собою».
Жовтень, ніч із середи на четвер. Місце дії – кафе «Відкрите», більш відоме у народі як «хата-читальня», або ж «Книжка».
Коли вона зайшла того вечора у кафе, я відразу пригадав нашу першу зустріч.
Її нудьгуючий вигляд біля стелажів із книжками негайно викликав у мені хвилювання. Особливо, коли дівчина присіла біля полиці з художніми альбомами. Я побачив, як із-за пояса її бриджів вилізла тонка смужка трусиків, які власне й побудили в мені такі емоції. Раптом я збагнув, що, раз вона мені впала в око, то я можу без перешкод підійти до неї і продати їй книжку. Чому би ні?
Дівчина глянула на мене. І теж начебто упізнала. «Ага, так-так, бачила вас на відкритті».
Пригадав, як Люся, наш менеджер з персоналу, інструктувала книжкових продавців щодо спілкування з клієнтами. Ці чарівні слова потрібно говорити кожному клієнтові. Фраза (виділено
– Добрий вечір! Що вас цікавить?
– Добрий вечір, – відповіла дівчина, немов приймаючи гру у ввічливість, хоч і розуміла, як це смішно у нашому віці. – Ви такий ввічливий. Мене цікавлять художні альбоми. Зокрема, Темістокль Вірста.
Ах, як по-дурному себе цими днями почували наші продавці! Скільки людей довірилося їм, замовляючи раритети зі самої Москви, а звідти – з Москви – приходила відповідь: «д е н е г н е т тчк в с е м с о с а т ь».
– Ще не було поставки, – відповів їй. – Думаю, за два тижні щось наклюнеться.
Дівчина кивнула, ніби розуміючи двозначність стосунків із Москвою. Вона не наполягала на тому, щоби я оформив її побажання офіційно, у зошиті замовлень.
– А давайте, я вас сфотографую, – несподівано запропонувала вона і в мені щось обірвалося. Я по- дурному знизав плечима. – Але не тут, – продовжила вона. – Давайте на вулиці. вінок
Куди тільки ділася моя відстороненість! Не смію зізнатися – після всіх тих самостверджень про кінець дозрівання та остаточну сформованість як особистості, я раптом відчув себе десятилітнім хлопчиськом. Котрий на людях баламут, а наодинці з дівчинкою – тихий і сором’язливий.
Я знову, дурник отакий, знизав плечима, і клоунськи посміхаючись, на негнучких «протезах» почовгав на вулицю. А дівчина з фотоапаратом рушила за мною. Юра відмітив наш вихід поглядом з-за стійки.
Ми вийшли на повітря, у проїзд Крива Липа. Дівчина запропонувала спершу перекурити. За цей час вона, мовляв, зорієнтується, як мене краще зізнимкувати. Дівчина запропонувала мені цигарку зі своєї пачки. Це були сині «Вінстон», мої улюблені. Я страшно захотів бути чимось корисним для такої приємної особи. А тут, як на зло, залишив свою запальничку за стійкою, так що дівчина мені ще й припалила.
У Мідних Буках я, перший хлопець на селі, при спілкуванні з протилежною статтю користувався методом консервного ножа – діяв із силою, нагло та нахрапом. А тут мене делікатненько так вивели, як слухняне ягня. Воно й не дивно, що, поки ми курили, мною аж трусило від нервів.
– Боже, ви змерзли, – сказала вона, і взялася руками зігрівати мені ліву долоню (курив я правою). Невже це діється зі мною? ЩО ЦЕ ВСЕ ОЗНАЧАЄ?
ЧОМУ ВОНА ДО МЕНЕ ЧІПЛЯЄТЬСЯ?
Я щось промукав і продовжував курити.
Коли від цигарки залишилася половина, вона сказала з повагою:
– Ви такий мовчазний… Мене звати Гоца. Гоца Драла. Це таке дивне лемківське ім’я, прошу не розпитувати, бо я пообіцяла собі не розповідати про нього більше жодній душі. Задовбало, розумієте? – посміхнулася тепло вона. – А як звати вас?
– Петро, – буркнув я. Гоца простягнула руку, щоби я потис її.
Ну, я потис.
– А ви фотографуєте..? – бовкнув, аби не мовчати.
Дівчина підозріло засміялася. Вона, мабуть, наскрізь мене бачила, от і потішалася, як могла.
– Я фотографую для розваги. Частіше фотографують мене. А взагалі, я художниця.
– О! Така молода, а вже художниця? – теж спробував щось підкинути я, теж не без поваги. Ніби й комплімент, але знову попав, мов рукою в гівно. Невезуха нині. – Було б цікаво подивитися… на малюнки… – я не мав певності, чи це у світі Справжніх Художників називається саме так, тому для певності повторив: – На картини.
Гоца притамувала посмішку. Очима стежила за публікою біля закладу з ігровими автоматами навпроти.
– Можу показати. Правда, вони великі. Для цього треба піти до мене.
Мені почулося, що вона має на увазі: «ПРЯМО ЗАРАЗ», і параноя посилилась. А раптом це пастка?
– А давайте, я вас сфотографую в цьому будинку, – Гоца показала на проламані двері справа від кафе. Це був безгосподарський бомжатник, пустуюче триповерхове приміщення. Наніч туди часто заповзали якісь обдовбані придурки, а вдень навідувалася міліція.
Гоца вже моцувалася з дверима. Я допоміг їй – ногою, для ефекту – і ми ввійшли. Не міг же я показувати, що мені страшно?
По сходах піднялися на другий поверх. Гоца фільмувала мене фотокамерою з-за спини. Вона пояснила, що саме зараз захоплюється інфра-зйомкою, і їй ці кадри потрібні для відео-інсталяції. Час від часу вона цикала ще й фотоспалахом, від чого довкола освітлювалися стіни, списані ґраффіті. Врешті ми опинилися на сходовій клітці третього поверху, перед зачиненими дверима, які вже ніяк не піддавалися. З вулиці відблискувало слабке світло, однак воно тутешній темряві нічим зарадити не могло. Я тільки чув, як шурхоче її, Гоцина, не по-осінньому розхристана куртка-вітрівка, і як вона дихає. Гоца поправила шалю під вітрівкою, і ми завмерли нерухомо. Мовчки. Поруч.
– Вам не страшно? – раптом спитала вона, коли наші руки мимоволі торкнулися у темряві й негайно розлетілись.
– Нє.
– Ви такий хоробрий.
Гоца полізла до кишені за цигарками, і ми знову запалили.
В голові кружляла божевільна фраза: «Можна Вас поцілувати?». Але від самої думки, що я наважуся це вимовити, все в мені стерпало. А просто кажучи, я стидався вийти на дурня. Вперше в житті.
– Давай на ти.
– Добре, давай на ти, – погодилася вона.
– А що ти малюєш?
Трохи помовчала.
– Ну, це треба показувати. Це нефігуратив.
– А як це?
– Дуже просто. Це коли важко щось упізнати. Абстрактний живопис. Я дуже люблю абстракціоністів. А ти трохи орієнтуєшся в мистецтві?
