а ноги виклавши на сірий квадратний столик. Між нами стояла табуретка, теж сіра, на табуретці стояла переповнена попільничка. Ми палили цигарка за цигаркою.
Моя зміна мала тривати до сьомої ранку, а Гагарін звільнився ще об одинадцятій. Але він нікуди не йде – куди йти, коли всі наші речі, включно зі спальниками, лежать рівнем нижче, у підвалі? Місто, вулиця по вулиці, входило у сновидіння. Я теж від’їжджав у щось подібне на сон, – світ ставав затишним і локальним, немов усе, що не попадало в поле зору, переставало існувати і виринало з небуття тільки під моїм поглядом. Люди в кафе дивним чином співнастроїлись – це вчувалось у схожій тональності, в неспішному темпі розмов, у лаконізмі розслаблених жестів. Ми були єдиним організмом, одною затишною свідомістю. Гагарін теж проживав цю тему, а можливо, то він її задавав.
Керуючись спонтанністю моменту, я слово за словом почав розказувати Гагарінові про пам’ять. Ніби спостерігав за собою зі сторони. Розповів про її чіпкість, про її об’єми, про здатність яскраво пригадувати події. Розказав навіть про те, що я називав “неземними спогадами”. Мені було важко добрати слова про те, наскільки потужно помінялось моє світовідчуття за останній час. Але Гагарін кивав так доречно, мовби цілком розумів мої складнощі. Дивно, я думав, у мені назбиралося стільки всього, що потрібно виказати іншому… насправді ж ціла історія вмістилась у п’ятнадцять хвилин.
Весь цей час Гагарін сидів мовчки, тільки кивав головою. Не можу сказати, що я розраховував на бурхливе вираження емоцій з його боку, але бодай якийсь коментар мусів послідувати!
Ніби читаючи мої думки, Гагарін сказав:
– Тут нема про що говорити. Тут треба дивитися. Хочеш поглянути?
– Куди?
– У пам’ять. Ти ніколи не пробував сприймати її не як на перепону, а як на транспорт?
– Що ти цим хочеш сказати?
Він випрямився на табуретці й попросив мене зробити так само.
– Дихай животом. Дихай часто.
Я послідував його вказівкам. Юра став і підійшов до мене ззаду, пропхавши руки мені під пахви. Він трохи потрусив моїми плечами, даючи їм розслабитись. Я відчув, як від його рук у мене входить гіпнотичне тепло.
– На рахунок три набери повітря і затримуй дихання.
Не перестаючи глибоко сапати ротом, я ледь кивнув. Голова йшла обертом.
– Один… два… три… – його руки здавили мені грудну клітину.
Наступне, що я відчув, це вибух електричної темряви.
– Забув, як дихати? – каже якийсь чоловік. Я мов та риба на березі, груди паралізовані, горло здавлене, живіт твердий мов бетон. Моя спина вигинається від напруги дугою.
– Напружся ще, видави це з себе! Давай, назад дороги немає! – чоловік масує мені задубілі м’язи потилиці.
Мене вигинає ще сильніше, здається, зараз або м’язи відірвуться від кості, або кості розтрощаться в порох. РАЗ! ДВА! Гарячі хвилі прокочуються тілом, і в легені з хрипом влітає повітря. Я розм’якаю, наче стікаю весь на підлогу невагомою рідиною.
Як легко мені, господи, як легко, як жарко! Я ніби зітканий з полум’я.
Чоловік допомагає мені піднятися.
– Ну як? Згадав?
Ще не обдумавши зміст його запитання, махаю заперечно головою. І тут до мене доходить зміст запитання: “чи я згадав, хто я?”
– Пам’ятаєш, як мене звати?
Я абсолютно розслаблений.
– Пам’ятаю. Ти – Юра.
– А перед тим що було?
Я абсолютно розслаблений.
– Не пам’ятаю.
– Постарайся.
– Не пам’ятаю. О боже, я не пам’ятаю…
– Тихо-тихо, лежи, – Юра повертає мене на підлогу. – Пригадай, що було двадцять секунд назад.
Я думаю, але думок немає. Біля мене перевернута табуретка. Стіл. Світить кілька ламп з незвичними бляшаними абажурами. Вниз по сходах веде шлях до барної стійки.
І тут, алилуя, алилуя, я згадав!
– Я згадав. Ми сиділи з тобою за цим столом. Правильно?
Юра мовчить, дивиться на мене крізь свої затемнені бузкові окуляри. Він виглядав злегка розчарованим.
– Сиділи за столом і говорили. Я розказував тобі про пам’ять. А потім ти щось сказав… чи показав мені, і я впав з табуретки.
Юра усміхається, і розчарування щезає.
– Де ми зараз?
– У Львові. У “Відкритому кафе”.
– Який це рік?
– Дві тисячі третій.
– А яке в мене прізвище, хоч пам’ятаєш?
– Пам’ятаю. Гагарін.
Юра дав мені припалити цигарку. Від нікотинового диму я в моменті почувся краще. Тіло знову стало моїм тілом… а не… шматком пам’яті, чи щось у тому роді. Гагарін сказав, що зараз буде добре, якщо ми просто посидимо і покуримо. Це мало повернути мене у попередній стан.
На цьому завершилось коло у моїх спогадах про кафе. Гагарін не помилався – тепер я справді почувався самом собою але – легшим, вільнішим. Хоч і страшно втомленим. Глянув на годинник – щойно половина третьої. Очі злипаються.
– А це правда, – питаю, – що вас на курсах вчили, як можна висипатися за дві години?
Гагарін кивнув, так само дивлячись прямо перед собою.
– Тета-ритми, – мовив він. – Вони відповідають за глибокий сон без сновидінь. Якщо ти навчишся контролювати тета-ритми в мозку, зможеш спати блискавичним сном. Сили можна відновити навіть за сорок хвилин.
– А як можна контролювати тета-ритми?
Гагарін мовчав, посміхався.
– Коли ти будеш у сні без сновидінь і при цьому зможеш зберігати свідомість, це він і буде. Контроль тета-ритмів. Але це вимагає тренувань, знання спеціальних технік.
– Навчи мене, – сказав я легковажно.
– Навіщо тобі це?
– Я хочу відновлювати сили за сорок хвилин.
– А решту часу чим будеш займатися?
Я гмикнув. Ще якийсь час ми сиділи мовчки й палили. Гагарін багато палив, і я біля нього, за компанію, теж став смалити, як чоботяр.
– Існує дещо більше, ніж техніки, – заговорив Гагарін, ніби продовжуючи якусь думку. – Щось важливіше, ніж тета-ритми.
– Що саме? – я не зовсім тямив, куди він хилить.
– Єдине, заради чого потрібні тета-ритми. Якщо ти не знаєш, про що я говорю, тоді все решта – просто купа мотлоху.
На мить я почув себе скривдженим – звідки йому видно, знаю я чи не знаю, про що він говорить?
– Ну, а ти мене перевір, – сказав я.
Він підняв брову.
