Петро П’яточкін – тільки одна з можливостей, котра була реалізована. Того парубка із “Відкритого кафе”, котрим я теж був, звали зовсім інакше. Але я до самого моменту переходу не усвідомлював, що до мене звертаються чужим іменем. Я був іншою людиною, з іншою біографією, з іншим ім’ям.
Запитується, хто ж тоді я зараз? Не знаю. Я той, хто може деколи робити вибір. І то, навіть не впевнений, чи вибір справді належить мені. Я не знаю, хто я такий. Може, просто промінь, який запалює ті чи інші варіанти життів? Мабуть, що так – всього лише дотепна гра світла й тіні.
Деколи я думав: а що, як не було жодного кафе? Що, коли то дійсно важка форма розщеплення особистості? Надто незвично, штучно звучать ці імена: Гоца Драла, Юра Гагарін… Може, я їх вигадав? Імена, місця немов насміхалися наді мною, дзеркалячись одне від одного. Старша за мене дівчина, схожа на сестру, і чоловік, якого я обожнював, схожий на мого брата. Юра Гагарін у кафе і портрет космонавта Гагаріна у дідовій кімнаті. Юрович, дідів товариш Юрко… Я не вловлював зв’язків, але я передчував їх. Ніби всі речі та події тамтого життя в неявному вигляді присутні прямо
“Менші” спогади по відношенню до мене видаються вигадками, постатями зі снів. По відношенню до вищих пам’ятей я теж – тільки «гра світла й тіні». Тримаючи на контролі цю відносність, я мав шанс жити, а помираючи – не шкодувати.
Це і робить людину вільною, але часом від цього на серці не легше.
Поки баба доживала дні, подорожі в пам’ять не припинялися.
Із далеких далів я повертався на теплі місця у Хоботне, вклинювався у людський потік часу і продовжував жити, мов ні в чім не бувало, вважаючи себе Петром П’яточкіним, хоч, напевне, це й не так. Поки я живий – я вільний, і мені однаково, як мене звати і звідки я родом. Хемінгуей казав, що людину можна знищити, але здолати її неможливо. Я можу не мати форми, імені, але поки я живий, я є. Цього досить.
Часто, особливо на перших порах, коли я повертався «зі світів» на Землю, в Хоботне, у мене виникала так звана «псевдопам’ять». Це були свого роду фантазії, на які я натикався, коли пробував навести лад у хронології подій. Адже те, що зрозуміле для тіла, незбагненне для розуму. Розуму спокійніше було вірити у вигадку, ніж прийняти несамовиту правду.
Фантазії пояснювали мені, як події (в яких я
Вірити у вигадки легше – це ні до чого не зобов’язує. Докопування до дійсності завжди накладає відповідальність за викопане. Що більше накопав, то більша відповідальність. Якщо претендуєш бути – прийми за те відповідальність.
А стосовно псевдо-пам’яті, то там зразу видно, де діло білими нитками шито.
Розум взагалі слабо вірив у мої переміщення, мовляв, сновидіння, візії абощо. Але тілу, котре зазнавало всіх «приваб» телепортухи на власній шкурі, наплювало на розум. Воно робило свою справу, і залишало розум перед купою протиріч та нестиковок. Наприклад, треба розуму пояснити, як я опинився відразу після «сну» про світ скель вночі серед хоботинського лісу. І він розумує: «Ну, хлопець впав у забуття і уві сні, старанно одягнувши за звичкою польову одежину, забрів ген сюди».
«Чому ж тоді, – питаю в мудрагеля, – у хлопця свіжонапастовані черевики?»
«Ну, хлопець на руках ішов… Лунатик, все-таки…»
І так далі. Розуму важко змиритися з тим, що повсякденний спосіб зчитування пам’яті – не єдиний можливий. У зчитуванні можуть трапитись розриви. На інших швидкостях з’являються нові об’єкти, нові зв’язки.
Я бачив – от-от, і притяжіння пам’яті Планети буде не сильнішим за притяжіння інших полігонів пам’яті. Кажучи образно, я виписувався із рідного місця проживання.
У кабінеті професора Галушки серед інших матеріалів з космонавтики, натрапив на цікаву книжку, посібник із астрономії. Довідався масу хвилюючих речей. Наприклад, для того, щоби супутник на орбіті вийшов з поля притягання Землі, йому потрібно розвинути другу космічну швидкість. А це, за підрахунками вчених, немало – 11 з хуєм кілометрів на секунду.
ІНФА ДЛЯ ДОПИТЛИВИХ: третя космічна – це швидкість, яка дозволяє тілу подолати притягання Сонячної системи. Четверта космічна – швидкість, за якої тіло здатне подолати притягання нашої галактики. До слова, наша галактика називається Молочним шляхом.
Я мусив добре постаратися, щоби набрати потрібну швидкість. Припустімо, першу космічну я вже набрав. Тобто, маю достатьо швидкості, щоби кружляти на Земній орбіті, відвідувати прилягаючі пам’яті, інколи навіть вдається сягати планетарної пам’яті ближніх планет – Місяця, Марса зі супутниками, Венери.
Фізикам відомо, що кожен додатковий кілограм корисної ваги, яку потрібно запустити у космос, обходиться у додаткові тонни палива. Відповідно, в ракетобудуванні можливі такі варіанти:
а) взяти більше палива;
б) зменшити масу, яку я збираюся вивести у відкритий космос разом зі собою.
в) поставити двигуни з вищим ККД.
Наймудріше, звичайно, поєднати перше і друге з третім.
Моє паливо – енергія пам’яті. Це схоже на термоядерний синтез. Спогад – молекула. Потрібно спершу розщепити спогад до атомів (пригадати все в найменших деталях), а потім оживити його (злити в одне, синтезувати, цілісно усвідомити). При цьому виділяється об’єм вільної енергії.
ВИСНОВОК: методично накопичувати енергію, запам’ятовуючи різні дрібниці.
Цілу зиму, коли з хати неможливо було вийти гуляти через снігові замети, я клав перед собою якусь буденну річ і намагався запам’ятати її настільки ідеально, наскільки міг. І навіть краще – якщо мій намір відірватися від земної орбіти справді серйозний, я мусів навчитися стрибати вище голови.
Інша справа, що енергію, яку я накопичував, я так само легко міг розтринькати. На дрібниці – трохи там, трохи тут. Стекло, як вода крізь решето.
ВИСНОВОК (2): цілодобова пильність, тільки так і не інакше.
Шляхом аналізу витрат я виділив основні пробоїни, крізь котрі витікало «паливо». Зашпаклював їх і 25 годин на добу пильнував, чи нічого звідти не капає. Поки «резервуар» наповнювався, я займався викиданням за борт непотрібних речей, виведення на орбіту яких не давало жодних переваг.
Під непотрібними речами я маю на увазі шматки чужої пам’яті. Адже, коли ми спілкуємося між собою, у нас обидвох залишається про наше спілкування спогад. При чому в мене – твій, а в тебе – мій. Якби було навпаки, то ти би пам’ятав себе, а я – себе, розумієш?
ЗАВДАННЯ: забрати в інших свої спогади, повернувши їм їхні. Тоді стане видно, хто ми є насправді, “згадаємо” себе.
На словах просто, а на ділі – прірва роботи. Адже мова йде про всіх-всіх людей, з котрими я коли-небуть мав справу. Нагадаю, за підрахунками Гоци Драли, в середньої людини до середини життя назбирується приблизно тисяча знайомих, але основна маса чужої пам’яті належить не більше, ніж сотні.
Уже в перші тижні такого очищення важко було не помітити, наскільки побільшало місця в борткаюті. Відчув, як із грудей звалився камінь, а я проробив щойно чоловік із двадцять.
