дверима.
– І шо?
– А нині приходжу, думав, начальнику ся минуло. А тут приходить Микола, начальників козачок, дає мені сорок гривень і каже, шо я вже з ними в розщоті. Ну, то я пішов собі.
– І шо тепер будете робити?
Тимко зняв кашкета, покрутив і знову натягнув, а потім махнув рукою легко і безтурботно, зовсім як моя баба. Мені аж самому стало весело.
– Ет! Де тільки не пропадав! А шо буду робити? А во – сяду нині на елєктричку і поїду в Одесу, до моря. Двайціть років хлоп моря не видів!
Ми зійшли вниз, у село. За кряжем, що ховав село, коли шукати його очима з дахів Тернополя, висів туман. Я попросив Тимка зачекати. А сам скочив до Шилипилихи, взяв пів-літра сметани до борщу.
Знову зачиналася мжичка, і ми поскоріше зайшли до хати.
– Стара, – з повагою зауважив Тимко, вивчаючи потріскану стелю на веранді.
– Та стара, – погодився я.
Майстер скинув ґумаки, повісив зашурґану куфайчину на вішалку і відразу ж пішов у хату.
Тимко був явно хлоп не промах. Невловимими маневрами він постійно відсувався від електричного щитка. Я ситуативно обставляв усе так, щоби майстер врешті взялися до діла, але сам не помітив, як Тимко вже опинився на кухні.
– Пане майстер, – позвав я. – То ви, може, подивіться перше до елєктрики, а потім вже і по сто собі крапнемо?
– Та я би запросто, – озвався він із кухні. – Але перше треба шось майстрові їсти дати, бо контрольку в руках не втримаю. О, бараболька свіженька…
На підлогу полетіло щось металеве і з лязкотом закалатало на всю хату.
–
Крізь дзенькіт долинув бабин голос:
– Петру-усю!.. Йой… Петру-у-усю!
Я кинувся до баби. Баба сиділа на підлозі в калюжі сцяків і плакала. За метр від неї стояв горщик, якого я, остолоп, забув підсунути ближче.
– Йо-о-ого-ой… – ревіла баба і розмазувала соплі по лицю. – Гогого-о-о-ой…
Я підняв її на руки і поніс у ванну. Баба вчепилася мене одною рукою за комнір блюзки, іншою лапала за потилицю. Я допоміг їй обвити мене за шию. В такий спосіб ми зайшли у лазничку (обережно у дверях, щоби не задіти її головою об раму). Я поставив бабу рачки у ванну і наказав так стояти і не плакати, поки я не принесу теплої води.
На кухні Тимко повзав по підлозі й миткою до начиння згрібав борщ у баняк.
– Пів-баняка буде, – заспокоїв Тимко, піднявши голову.
Я спробував зняти з плити над п’єцом виварку. У мене завжди стояла виварка з водою, з бабою таке не раз бувало. Баняк був гарячий, і я поглядом пробував знайти рушник, щоби взяти ним посудину за вуха. Вафельний кухонний рушник, весь бурячковий і цибуляний, лежав у мийці. Я поліз рукою на верхню поличку креденса за чистим рушником, як знову почув виття із ванної. Швидко поніс туди виварку із паруючою водою. Баба стояла рачки так, як я її залишив. Вона ревіла.
– Живіт! Живіт болить, вмираю!
Я нахилився, пропальпував живіт. Він був тугий і здутий.
– Болить? – питав я, тиснучи на печінку. Баба тільки ревіла.
Не знаходячи іншого виходу, я здавив їй живіт двома долонями. Натиснув сильніше, і з бабиного заднього проходу вилетів сухий кілок калу, схожий на шишку. За кілком послідувала деморалізуюча рулада.
Баба полегшено зітхнула і ще раз пукнула.
– Дохтіром, певне, будеш, – сказала вона. Принюхалась і наморщила носа. – Шо стоїш? Мий давай, зимно може, нє?
Я підмив бабу, переодягнув її у сухе і поклав у ліжко. Баба сказала, що їй мокро. Я знову вийняв її з люлі і поставив посеред кімнати рачки. В іншу форму баба вже не згиналася і не розгиналася. Дуже рідко коли вона ще могла сідати. Сьогодні був не той день.
Зі своєї спринтерської позиції баба давала чіткі команди, як я повинен стелити ліжко. Вона глянула через плече й закричала:
– Чорт! Господи, чорт у хаті! Петро, жени його!
Крізь привідчинені двері в кімнату просунулася скуйовджена голова Тимка. Він жваво оглянув інтер’єр (над ліжком великий фотообраз Ісуса в полі з апостолами, справа – родіола, по центру – стара баба в позиції бобика, розвернута до нього задом) і сказав:
– Начальник, їсти готово!
Баба повернула голову до мене:
– Спаси і сохрани! З чортом обідає!
Я пояснив бабі, що то майстер прийшов до елєктрики. Баба наче повірила і заспокоїлася. Я поклав її назад у ліжко і накрив периною, гарно підбивши під боки.
На кухні стояла тареля з картоплею. Вірніше, картопля зав’язла у сметані – напевне, у тих пів-літра, що я купив у Шелепилихи.
– Шось не так? – стурбовано спитав Тимко, сідаючи. – Я підлогу витер.
Підлога, слизька і мокра, була вкрита тонкою аплікацією з цибулі в корейському стилі. Я подумки плюнув на все і сів за стіл.
– Ну, то може вип’єм? – несміливо запропонував Тимко. Я поліз до сумки за пляшкою. Дивуюся вголос, чому майстер першим ділом не шукали за нею.
– Та де так можна! Я ж у гостях!
Я налив Тимкові сто п’ятдесят грам до келішка. Тим келішком баба витискала палянички для пирогів. Пляшку зразу ж закрив і сховав до креденсу.
– А ти не будеш?
– Нє. Мені за бабою пильнувати треба.
Тимко повів бровою і перехилив, як має бути. Втягнув носом повітря, йехнув, і раз-два почав наминати бульбу.
Я не був голодний, але трохи поїв.
Тимко вже чекав на чергові сто. Я категоричним тоном сказав, що решту ми собі ґольґнем, як подивимся до елєктрики. Тимко скис. Він почав колупати ложкою в сметані, як невдоволене дитя.
Нарешті він відсунув тарілку (не з’їв і половини порції), й рішуче став із-за столу.
– Так має бути.
– Шо? – не втямив я.
– Правильно кажеш, начальник. Перше робота, а тоді перекуска, – і твердим кроком направився на веранду, де лежав саквояж із інструментами. З перебільшеним поривом він розкрив його і довго длубався, поки не видобув якусь штукенцію, схожу на авторучку.
Я з цікавістю спостерігав за його діями. Тимко підійшов до щитка, устромив свій інструмент у якесь гніздо і негайно отримав удар струмом. Його теліпнуло разок і відкинуло на метр назад, так що аж гепнувся на спину, як лантух із цибулею. Ще й стукнувся головою об діл.
Вся ця пантоміма виглядала дуже кумедно, цілком у дусі такого чоловічка, і я вчергове розплився у посмішці. Я схилився над ним:
