Йостек біліє, тільки шия вкривається червоними плямами. Алік розгублено водить риб'ячими очками і плямкає губками.
– Заперечувати – це ваше право… – кволо подає він голос. Йостек гмикає.
– …але все одно, радив би спершу спробувати самому, а вже тоді судити…
– Народ, – кажу я, – зам'яли. Гнилий базар. Шо кому не хавається, в того і проблеми. Хтось іде купатися на водоспад? Скупнемся, а там буде видно.
Але дівчата сидять, загіпнотизовані осідаючим жаром суперечки.
«Навіть уявлення не маю, ким тут хто є насправді…»
Віка, стара моя знайома Віка, відгукується йти зі мною. Лорна теж хоче на водоспад. Йостек киває:
«Навіть уявлення не маю, ким тут хто є насправді…»
Лорна дивиться на Йостека (той підкреслено не бачить нікого, протирає окуляри) з насмішкуватою цікавістю. У неї вперше помічається хороший настрій. Вона підживлюється суперечками.
«…а кого із себе корчить».
Алік бурмоче, що піде в ліс, назбирає дрівець. Намагається дивитися повз тебе або в керунку дерев. Мовляв, справді, такий, знаєте, ліс цікавий, давно вже мріяв піти туди по хмиз. Після такої догани з боку Йостека мені й самому було б незатишно.
Лорна кличе Жанну йти з нами. Жанна ламається, як цілка. Саме так і не інакше: ламається, як цілка, я в тому ділі розбираюсь.
Врешті мені обридає дивитися на церемонію упрошування, я просто піддаюся імпульсу й збігаю донизу. За спиною Віка гукає зачекати її, але ноги несуть мене на якийсь фігвам, оббігаю його, перескакую через рівчак і, віддихуючись, озираюся. Збігає Віка. Бадьорим кроком скачуть Лорна, Йостек і Жанна.
Яке все-таки чудове місце – Шипіт.
На п'ятині землі, над урвищем – одна з найдавніших стоянок. Тут, між старими буками, зупиняються першопрохідці Шипота. Місцеві старожили відрізняються від залітних (як ото ми) птиць тим, що ставлять своє вогнище солідно та надовго. У них вважається хорошим тоном, коли багаття не гасне ні вдень, ні вночі, ані в найгіршу зливу. Бо куди йдуть свідомі хіпі, коли дощ заливає приватні багаттячка? Звичайно, до патріархів, набиратися розуму.
Також тут тулять свої типі симпатики червоношкірих. Сидять, вишивають бісером. Над всім цим ділом в'ється дим. Так мирно – замилуєшся. Не те, що мої кореші-чорнушники.
Схили урвища всипані ясним сухолистом. Спускаємося східцями до крикливої публіки внизу. Якісь голі дупи, шпана пузата. Побачили чужих – і кінець хіпуванню: ховаються за камені, закриваються рушниками. Смішно, шановні.
Я незворушно скидаю штани, майтки і першим заходжу у воду.
Віка з Лорною і Йостек теж з честю проходять випробування холодом. Йостек навіть пірнає з головою. Тільки Жанна, не побажавши скинути бодай гольфа, тримає в руках їхні речі, щоб не повимазувалися на мокрому брудному камені. Вона намагається не дивитися, як теліпаються мої яйця, коли я на протилежному березі роблю гімнастику, щоби зігрітися. Бісівська сила підштовхує мене, і я намагаюся перекричати водоспад.
– Жанна! ЖАННА!
Вона киває підборіддям: «Що треба?»
– Залазь! – кричу. – Попробуй! Це ж КАЙФ!
Йостек і Віка, у захваті від холоду, теж кличуть до води. Але марно: Жанна показує рукою, що в неї болить горло. Небо захмарене. Йду поруч із Йостеком. Не втримуюся, щоб не спитати:
– Чуєш, братуха? Занафіга ти так на старого накинувся?
– Я йому не довіряю, – коротко відповідає він. – А ти?
– Ну… а я, в принципі, так. Довіряю.
– По-моєму, – каже Йостек, – він просто не вміє відбирати зерна від полови. Не можна ж так безоглядно вірити у все підряд, як він розказував. Треба бодай мінімальний здоровий скепсис мати! Я з такими типами знайомий. Коли людина перестає відрізняти, де справжнє життя, а де її фантазії, тоді й починаються всі ці сеанси, екстрасенси. З'являються всякі таємні співдружності меча та орала. – Йостек гмикає. – Не люблю я таких. З таким діагнозом.
Приходимо на стоянку. Знічев'я вирішую махнути в ліс.
– Ти куди? – питає мене Йостек.
Я показую йому рукою вигин гори, схожий на жіноче стегно. Йостек визивається йти зі мною. У мене язик не повертається заперечити, хоч я й потребую зараз самотності. А Йостек хоче не так поговорити, як потріпатися. Починаю шкодувати, що не відмовив йому. Такий як почне лялякати, потім фіг зупиниш.
– Слухай, чувак, – він звертається до мене «чувак», тому що я назвав його «братком», тепер хоче не підвести довіру, здаватися «своїм». Інтелігенція, бляха. – Слухай, чувак, тут такі люди зібралися, психи натуральні, тобі не здається? Не знаю, ти мені нормальним видаєшся, ну і ще Віка. Віці я чомусь довіряю.
– А вона тобі щось розказувала? – питаюся.
– Та… Про свого бойфренда. Того, що в космос зібрався. А ще, як вона у поїзді в параші вени собі перерізала.
– У поїзді?
– А ти не знав? Вона від цього психа втекла, сіла на поїзд додому. І в поїзді з нею стався припадок. їй здавалося, ніби той Вітас теж сів на поїзд і йде по вагонах за нею. Замкнулася в туалеті й перерізала вену. Але її знайшли. – Йостек запнувся. – Вона тобі цього не розказувала?
Я заперечливо мотаю головою, але показую розповідати далі.
– Ну, я не знаю, я чомусь їй вірю, – каже він. – Не схожа вона на фантазерку. Вона розповіла, що втратила свідомість, а душа її повисла над тілом. І вона бачила, як хтось випадково зазирнув у туалет і застав її там, непритомну, в кров'ярі. Віка каже, що це був її ангел-хоронитель. Ця людина була копією її самої.
– Ангел хоронитель у вигляді її самої?
– Так, її ангел-хоронитель.
Я пробую втриматися від посмішки. Чому, на бога, Йостек не довіряє Алікові, зате вірить недолугим байкам дівчиська, яке ледве читає по складах?
– М-м-м. Це серйозно, – кажу я, думаючи про своє.
– Звичайно,
– Ти правий, – бурмочу я. – Повинні помагати одне одному… – від згадки про Лорну чомусь бачу доволі дику картинку, сам не знаю, відкіль воно взялося. Бачу, як Жанна і Лорна лежать голі в наметі кольору жовтка і гладять одна одну в різних місцях. У них пальці ковзкі від запашних секрецій.
Ще трохи підіймаємося вгору, поки Йостек не пропонує перепочити.
– Оцей випадок із Вікою та її другом, – каже він, – це ж типовий приклад зомбування. Ти не зауважив, як Віка вдивляється у людей, які до нас наближаються? Я її спитав, чому вона так мружиться. А вона відповіла, що хоче здалеку побачити, якщо до неї буде наближатися цей її маніяк, Вітас. Уяви, вона навіть тут боїться його. Уявляєш, який це гіпноз?
Киваю головою. Йостек говорить про ці речі толково: схоже, непогано розбирається в темі.
– А ти шо, – питаю, – зомбуванням займаєшся?
– Та ні, просто цікавився свого часу. Потрібно було одну людину захистити від іншої. Розумієш, така ситуація в мене склалася. Або бери підіймай магічні трактати, чіпляй на стіну обереги, амулети. Або підходь до цього зі скепсисом, по-науковому. Ну, я й вирішив підійти зі скепсисом. Мені, Герма-не, жити легше тоді, коли розумію, що робиться. Я фізик за освітою. Фізика дає мені силу і розуміння. Вона захищає мене.
– Від чого?
