– Та хоч би від таких, як Алік.
– Та що ти в того Аліка вчепився? – зриваюся я. – Старий Богу душу винний, а ти його ледь не сатаністом називаєш!
– Ну, з такими завжди краще жорсткішим бути. Тоді не нашкодять. Самі будуть боятися. Та тут навіть не в Алікові справа. Це хвороба – все те, що він говорить. Хвороба. Не він винний, а хвороба. Але він цю свою хворобу розносить, тому я мушу берегти себе і захищати тих, хто мені дорогий.
– Гаразд, – кажу, – а оту людину, яку ти хотів захистити, ти захистив?
Йостек стискає губи і заперечливо махає головою.
– Ні, не встиг. Тому я тут.
Над горами громадяться темні хмари. Я думав після прогулянки ще раз піти скупнутися, але холодний вітер відраджує від запланованого.
Алік сидить біля вогню і про щось зосереджено розповідає дівчатам. Я підходжу. Йостек, без видимої охоти, підходить теж.
– Значить, мені потрібен бубон і металева банка із чимось сипким. З піском, з крупою може бути…
– Я вже принесла, – каже Віка і показує на растаманський бубон, що лежить біля намету.
– Добре. Дримбу я маю. Зараз ми визначимо, хто буде першим, – Алік тримає в руках чорний мішечок із грубої тканини. – Один із камінців помічений. Тягніть!
Лорна, Жанна, Віка витягують з торбинки по пласкому камінчику. Я теж беру собі один, але не бачу ніякої помітки, хіба що цю маленьку виїмку.
– Йостек, а ви? – питає Алік з-за плечей дівчат. Йостек біля вогню старанно вишаровує казанок і тільки
відмахується. Я бачу, потай він спостерігає за Аліковими діями.
– Ой, у мене, певно, помітка, – озивається Віка, тримаючи камінчик на долоні. – Білий хрестик вибитий, правильно?
– Дай подивлюся, – лізе своїми в'юнкими пальцями Лорна. – Зубастік, це руна якась, та? Я знаю, ця руна значить нещастя!
– Ні, це просто хрестик, – пояснює Алік. – Що ж, Віка, ти не передумала?
Віка сідає на землю і
– Ну, я готова. Напевно. Тобто напевно, точно готова.
– Напевно чи точно?
– Напевно, та. Я не знаю… Та.
Віка трохи стривожена, вона роззирається навкруги і вдивляється напружено в постаті людей унизу.
Алік розсаджує нас на невитоптаній траві неподалік від наметів і примовляє:
– Ви будете спостерігати за тим, що відбувається. Ви – не просто глядачі. Ви невід'ємна частина містерії. З вами теж буде відбуватися подорож. І з Йостековою душею теж, – каже Алік тихо, ніби по секрету. – Його душа зараз теж тут, хоч він і не показує виду. – Алік підморгує. – Герман, принеси якісь дві миски. І пляшку з водою візьмеш? Дівчата, дайте мені закурити.
Коли я повертаюся, Алік сидить по-турецьки з незапаленою «Примою» без фільтра. Навпроти нього Віка. Теж із цигаркою. Сідаю біля дівчат. Віка знервована, погойдується взад-уперед, тре пальці, тре шию під нашийником. Кидає погляди на мене, але щось пригадує собі й відводить очі. Алік закурює сигарету. Він розслаблений.
– Як тебе звати повністю?
– Хантирбиєва Вікторія Миколаївна.
– А церковне ім'я маєш?
– Віра.
– Віра – гарне ім'я. Віра допомагає людині жити. Ти не любиш, коли тебе називають Вірою?
– Нє-а, воно мені не подобається.
– Чому?
– Коли я мала дев'ять років, я захворіла на запалення. Тоді я жила у бабусі в Криму. Вона боялася, що я помру. Я дуже довго лежала в гарячці, і мене охрестили. І назвали Вірою… А чо' ти питаєш, чи я християнка?
– Я мушу
– Ну… – Віка поправляє пасмо волосся, чорного як смола. Дивиться вбік, потім на мене. Я підбадьорливо киваю. – Ну… я нє. Бабка православна… мамка православна… вобше вся сім'я православна. А я нє. Ми з Вітасом, – Віка поправила нашийник, що мовби став тіснішим, – ми з Вітасом займалися магією. Я боюся, що Бог мені не простив цього. Тому я не вірю в Нього.
– Віка, розкажи пару слів про Вітаса, – каже Алік і бере до рук бляшанку з кавою. У нешвидкому темпі він ритмічно потрушує неповну бляшанку, і сухий, сипкий звук стає фоном бесіди.
– Ну, я вже все розказувала вам. – Віка озирається. – Може, давай вже сеанс проводь?… Шо ти все питаєш?
– Я допомагаю тобі й собі зібратися з думками. Вважай, що ми вже почали. Скажи, Віка, ти в Криму жила біля моря?
– Та.
– Ти пам'ятаєш, як ти лежала на сонячному пляжі? Дивилася на хвилі?
– Ну… та.
– Віка… Мені важливо, щоб ти згадала одну річ. Коли ти лежиш на пляжі, гріє сонце, шумлять хвилі, точно як зараз, чи ти пам'ятаєш, як блищить сонце на воді?
– Та…
– Ти пам'ятаєш блиск сонця на морі. Ти пам'ятаєш запах моря?
– Та…
– Віка, ми зараз на пустельному пляжі. І море шумить так само, як тоді, у дитинстві. І сонце гріє руки, обличчя, зігріває ціле тіло, як тоді, у дитинстві. І хвилі, одна за одною, накочуються і шумлять… накочуються… і шумлять… ти чуєш цей шум хвиль, Віка?
– Та…
– Ти не сама на цьому пляжі. З тобою завжди буде мій голос. Він буде додавати тобі впевненості й сили, що б не діялось.
– Що б не діялось…
– Що б не діялось, Віка, мій голос буде додавати тобі впевненості й сили. Подивися навколо. Цей безлюдний берег… цей шум хвиль… вони стають дедалі чіткішими. Віка, перед тобою стоїть дзеркало душі. Поглянь у нього.
– Я не можу. Мої очі закочуються. Вони не хочуть дивитися в нього.
– Розплющ очі. Поглянь у дзеркало.
– Я бачу туман…
– Дивися глибше.
– Я бачу… собаку. Бездомного собаку, якого всі гонять від себе. О Боже, він потворний. Він гниє. Живцем гниє.
– Він живий?
– Та. Він задихається. Його очі скаламутніли.
– Що ти відчуваєш, коли дивишся на нього?
– Страх… жаль… відразу… удушшя… Його нашийник душить мене.
– Ти пам'ятаєш, хто тобі надів цього нашийника?
– Вітас. Він десь поруч. Він прив'язував мене до батареї, як собаку… Цей собака – це я.
– Це було насправді чи це порівняння? З нашийником і батареєю?
– Насправді.
– Віка! Наберися мужності й подивись у дзеркало душі знову. Ти бачиш там Вітаса?
