– Зупини на мить усі думки. Прислухайся до свого серця. Воно знає вихід. Чесний і достойний вихід.
Герман дивиться на Аліка, а потім опускає голову в долоні. Чути, як він тяжко стогне.
Тріщить вогонь. Зорі розсипалися над нашими головами. Я почуваю себе ніяково. Щоб подолати це, кидаю в погаслий вогонь пару дрібніших гілок, аби було більше світла. Потім додаю товстіших, і довкола багаття стає тепліше. Це заняття захоплює мене, тепер вогонь сильний і яскравий. Раптом Герман, ніби розбуджений полум'яним світлом, повільно піднімає голову, обводить нас темним, бездонним поглядом. У його очах такий блиск, ніби він бачить все це вперше. Герман так само повільно встає, затим поспіхом починає скидати з себе свої «гади». Скидає і шкарпетки…
– Герман, можна поцікавитись, що ти робиш?
…і байкерську шкірянку з ланцюжками, і футболку…
– Я знайшов…
Скидає штани.
– Я знайшов… – відповідає він мені, намагаючись зберегти рівновагу на одній нозі, поки скидає з себе труси. – Знайшов для себе вихід.
Тепер він повністю голий. Герман підкладає у вогонь іще пару гілок, і полум'я спалахує новим жарким життям. Кілька секунд, сперши руки в боки, Герман дивиться на багаття, а потім знову дивиться на мене своїм загадковим темним поглядом.
– Я знаю, що треба зробити, аби спокутувати вину, – і з цими словами він кидає у вогонь купу свого одягу, від чого ми на хвилину опиняємося майже у повній темряві. Але вогонь якимось дивом береться перетравлювати таку непросту їжу. При цім викидає клуби в'язкого диму.
Алік весь цей час мовчить, він сперся на свій дрючок підборіддям і дивиться, як полум'я поступово поїдає важкі нічні делікатеси. Герман, блимаючи прутнем, перегортає одежу у вогні довгою палицею.
– На, це тобі, – він кидає шкірянку в Аліка, й та, брязкаючи металевими кліпсами, падає на землю поруч.
Тільки я, здається, не розумію нічого.
– Ти можеш нормально пояснити,
Герман розвертається до мене.
– Я йду в гори. Сам. Голий і босий. Це буде тривати десять днів.
– Одинадцять буде краще, – не відриваючись від дрючка, не розтуляючи рота, не відводячи очей від вогню, кидає Алік. – Для шамана має значення число «одинадцять».
– Але навіщо?!!
– Вмирати. Якщо природа захоче, за цей час вона встигне забрати мене. І це буде моя пожертва. Якщо природа захоче мене відпустити, вона дасть мені їжу і воду. І тоді це теж буде розплатою за всі мої гріхи. Можливо, мене розтерзають друзі-вовки, до яких я зараз піду. Можливо, я здохну із холоду. Але я це зроблю. Аріведерчі, дорогі мої.
– Аріведерчі, брате-шамане, – каже Алік і піднімає руку на прощання. – Яку тобі станцювати пісню на прощання?
–
Герман дивиться на Аліка.
– Станцюймо на прощання щось веселе, іде? Наприклад, «Кукареллу».
– Афрік Сімон? Хо-хо, моя молодість!
– Так, Афрік Сімон, «Кукарелла».
–
– Починай, батьку, – каже Герман.
Я з відвислою щелепою спостерігаю, як Алік спинається на рівні ноги і раптом, приплескуючи й притоптуючи, починає видавати ротом дивні звуки.
На свій жах я ще й впізнаю цю дебільну пісеньку –
– Мулюнді ва мюланді, хафа-нана! Амана кукарелла, ша-ла-ла-ла!
На мене нападає істерика. Двоє дорослих чоловіків, пристрибуючи, притопуючи, танцюють довкруж вогнища, мов дикі.
– Стійте! Не робіть цього! Так же не можна!
Та вони танцюють з дедалі більшим завзяттям. Мені здається, якісь невидимі глядачі підтримують їх. Навіть більше, мене охоплює моторошне, божевільне враження, ніби ці двоє танцюють просто зараз на грандіозній сцені світу, і вселенський невидимий натовп із темряви підспівує їм та підбадьорює криками.
– Ва-кі рі-ді Ва-кі-рі-да-ю та – Пула, Пула, Но-вена-а Хей, вакі-ю да-ю та – Ду-руку Ха-фа-на-на! Ва-кі рі-ді Вакі-рі-да-ю та – Пу-ла, Пу-ла, Но-вена-а! Амана куркарелла-а-а ша-а-а…
ла-а-а… ла-а…
Я не встигаю помітити, як і куди щез Герман. Бачу тільки задиханого, спітнілого Аліка – він на краю пітьми й тиші вдивляється десь у бік потічка… Мені відняло мову. Я тяжко опустився. Голова йде обертом.
