– Так не можна ж! Ви дорослі люди! – кидаю я Алікові в розпачі й (звідки це в мені?) ненависті.
Алік втомлено сідає на свою ковбичку і хусточкою втирає з чола піт. Він дивиться на мене зі співчуттям, зажурено. Мені лячно.
– Світ великий і таємничий, Йостеку Одного дня ви це зрозумієте.
Він відхиляється трохи назад, підіймає з трави Германову шкірянку. Розтріпує її, та дзеленчить.
– Непогана, – каже він і накидає куртку собі на плечі, ніби все так і має бути. Ніби нічого не сталося. Сива щетина на його круглій підпухлій морді блищить. Розбита губа з чорною засохлою кров'ю, товсті окуляри на резинці, задумане обличчя, ціпок, на який опирається Алік, і байкерська куртка на плечах – знаю, воно безглуздо, але зараз все це здається мені якимись таємничими атрибутами справжнього шамана. Та я вчасно нагадую собі, що ця драматургія потрібна, виключно аби забити мені баки.
Зненацька, зовсім із протилежного боку хтось гукає нас. Із темряви виходить Віка. Вона обкурена й налякана.
– Ходіть дівчат заберіть. У них там серйозні проблеми. Ми похапцем збігаємо до табору панків.
Там усі з білими обличчями. Такими білими, аж світяться у темряві. Повна мовчанка. Вони збилися докупи, ці молоді дружні панки, збилися докупи, звільнивши простір для гри тіней. У самому центрі вільного місця сидить непорушна, ніби камінь в степу, Лорна із нерухомим обличчям. її очі прикриті, вона дивиться на кінчик носа. її лице холодне й красиве, у ній ввижається щось більше. Біля її нщ скрутившись клубком, лежить тіло і плаче. Я з жахом упізнаю в нім Жанну. Моє серце стискається з жалю й перестраху.
– Що тут відбувається?
Жанна лежить у пилюці й обіймає руками Лорнині коліна. Захлинається сльозами. Видає страшний рев і знову заходиться скімленням. Плач її просто роздирає душу. Крізь схлипування Жанна видушує:
– Ви-и-иба-а-ач… Ви-и-иба-а-ач… ну ви-и-иба-а-ач ме-ні-і-і… Я-а-аа більше так не бу-у-уду… Я більше так не-е-е бу-у-ду-у-у… Не треба-а-а, чуєш? Ну ви-и-иба-а-ач мені-і-і… вибач… вибач… вибач… Ну вибач мені-і-і-і…
Лорна не подає ознак активної свідомості. її погляд зосереджений на кінчику носа.
Могильна тиша і грудні ридання. Я тільки усвідомлюю, що мене овіває нічний вітерець, і все. Голова пуста.
Хлопчаки не ворушаться. Мене теж ніби спаралізувало. Невже Лорна знову вдалася до своїх божевільних ескапад? О Господи! Тільки не це!
Віка першою кидається до Жанни і починає її підіймати з землі. Вона щось лопоче:
– Дорогенька, серденько, заспокойся, перестань, ну не плач, сонечко, ну.
Але Жанна втискається щокою в землю, лице її мокре від сліз, на ньому пил. Куртка перемазана соплями й попелом. Віка силою відриває Жанну від землі, і кожен може бачити, як по сірих від бруду щоках котяться важкі сльозини. Мені страшно. Воно знову гіочалося. Жанна стогне: «Вибач, вибач, вибач!», а Лорна нічого не зауважує. Я підходжу до неї, пробую підняти під пахви з землі. Але Лорна теж упирається, вдає/ніби приросла до місця. Мені бракує сил, і на допомогу приходить Алік. Дивом ми піднімаємо її й без зайвих слів виносимо за межі освітленого кола, трохи попереду Віка вже веде за руку Жанну. Жанна заходиться в істериці й вигукує:
– Ну, будь ласка, я більше не буду, ну чому, чому, чому… Лорна перестає притискати ноги до живота і стає на землю.
– Я сама, – каже вона і висмикує від нас руки. Гонорово йде на кілька кроків попереду. Ми з Аліком волочимося слідом. Зненацька Лорна кидається бігти в бік лісу – так несподівано, я зовсім не очікував, Лорна біжить до лісу, і мені виривається:
– Треба спіймати її!
Біжимо за нею, бігти доводиться вгору, але раз, два, три – і я навстрибки доганяю Лорну, хапаю її за каптур куртки. Лорна з розвороту чиркає мене по лицю пазурами, я з криком відсмикую руку, хапаюся за щоку, та вже поспіває Алік і валить Лорну на землю. Він придавлює їй руки колінами до землі, Лорна звивається і намагається копнути його в яйця.
– Ноги тримай! – викрикує Алік, але я не можу їх вловити, натомість дістаю удар у живіт. Нарешті хапаю обидві ступні, Лорна сильна, як чорт, вона дриґає ногами так різко, що я остерігаюся, як би не заробити удару собі по зубах. Алік спритно хапає Лорну під руки.
– Несемо її!
Підіймаємо, чортиця пручається і видирається.
– Пустіть! – кричить. – Пустіть, їбанати! Пустіть! Мені треба в ліс! На курган! Мене кличуть на каміння! Ви чуєте! Перестань мене мацати, пиздюк, блядь, ВЖЕ мене пустив, ти чуєш?
Очі мені заливає піт, руки слизькі, я відчуваю, що на втримування Лорни йдуть всі мої сили, наче я взявся за щось нелюдське. Знову! Знову воно почалося! Це все Алікові фокуси. Добавилися! Крок за кроком несемо її вгору, коли аж Лорна каже:
– Поставте мене. Я сама піду.
Чомусь не можу ослухатися, відпускаю її ноги. Алік теж ослаблює хват, але одну її руку тримає. Я беру Лорну за другу руку, і ми ведемо її, як небезпечного злочинця. Лорна мовчки перебирає ногами, потім висмикує руки, і ми вже зовсім відпускаємо її. Вона самостійно долає останні метри й сідає біля вогню. Сидячи на колоді, нас чекала Віка.
Кілька хвилин ми нерухомо стоїмо з Аліком над яскравим багаттям. Дим віє просто в лице, виступають сльози. Двісті метрів ми подолали хвилин за двадцять. Я відчуваю себе геть вимотаним. Тіло пашить нездоровим жаром, м'язи гудуть від перенапруження, на щоці печуть подряпини. Мацаю пальцями. Відчуваю гарячі рубці й здерту шкіру. Алік постійно рухає плечем, ніби масує потягнутий м'яз. Кривить лице.
Нарешті оціпеніння спадає. Я дістаю свою ультралайтову цигарку, відкушую фільтр і спльовую його у вогонь. Глибоко затягуюся димом.
Лорна без слів іде в намет. Біля вогню залишаються четверо.
Я не помітив, де ділася Жанна. Алік пояснює, що дав їй випити барбовалу і поклав спати в намет Германа. На його думку, Жанні сьогодні варто побути подалі від декого. Я цілком погоджуюся.
Віка готова спати з Жанною. Проскакує думка розпитати, що ж усе-таки трапилося між ними у панків, але навіть не уявляю, як це сказати. Знесилений до краю… Хочу спати. Дивлюся в бік свого намету й вигукую:
– …Блін, вона ше мені зараз палатку спалить!
У наметі жевріє живе світло. Видно, Лорна запалила свічку.
– Гаразд, – кажу. – На добраніч.
Мені без ентузіазму бажають того ж. Я поспішаю до намету.
Залажу у внутрішню камеру і напорююсь, як на багнет, на Лорнин погляд. Вона забилася в куток, обклала себе нашими спальниками і лупає звідтіль зовсім дикими очима. Ну і як тепер мені спати? На голій землі? Егоїстка, блін.
Пробую вмовити її:
– Не наглій, Лорна, дай мені спальник.
Мовчить.
– Давай уже вкладатися, ніч надворі.
Відповіді нема.
– Ти чуєш мене?
Лорна дивиться десь у простір, водить очима, пильнуючи щось невидиме.
– Зараз нам усім буде піздєц.
Мене знову проймає боязкість – Лорна слів на вітер не кидає. Проте я насмішкувато заперечую:
– Шо ти гониш? Який ше піздєц?
– Демони, – каже Лорна і закушує губи. її очі бігають, ніби вивчають мене. Вона налякана, можна сказати,
