спиною дзвонить. Я такво озираюся — а то телефон дзвонить. Мені аж руки стерпли. Чую, задниця вся зіпріла… Десь, може, хвилину дзвонив. А потім так само перестав.
— Та йди…
— Бігме не брешу.
— То, може, ти собі, вуйку, трохи… ну, вмазав перед тим?
Ну, пивка там… Може, кислячка того з яблук, шо в тебе в пивниці?
— Та то дурниці, шо я там випив. І то ше коли я пив, ше як зранку! А як почув, шо та іржава будка дзвонить, то весь хміль відразу вивітрився.
Вуйко відіткав нарешті пляшку і зсьорбнув піну. У повній тиші він передав пиво Терезі. Та ковтнула й собі.
Пиво спінилось і потекло на руку.
— А чого ти слухавку не брав? — спитала нарешті вона, витираючи долоні об джинси.
Вуйко не доніс плящину до вуст на якийсь сантиметр.
Завмерши на секунду, він відставив пляшку вбік і уважно, з якоюсь осудливою недовірою глянув на її лице, наче всього хвилину назад мав про свою небогу набагато вищу думку.
— Хіба не ясно? Я Ж БОЯВСЯ!
7
Зійшовши з гір до міста, вони знову затарилися в магазині пивом. Не інакше як після сьомого пива вуйко увійшов у стан підвищеної сейсмічної чутливості. Усі нерівності простору він сприймав дуже гостро. Сказати б, уособлено. В цю діру врато було приїжджати хоча б заради цього п’яного марення і нав’язливих вибачань перед перекинутими пляшками чи зачепленим ногою табуретом. Її вуйцьо, коли п’янів, робився натуральним пупсиком. Єдине, що могло проламати цей стан душевної витон ченості, схожий на hymen хористки (трохи вправо, трохи вліво — і вуйцьо, спотикаючись і вибачаючись, біжить ригати з балкона), — так це вуйкова жона, цьоця Настя. Цьоця повинна була повернутися не раніше сьомої: вона їздила на роботу в райцентр Бобехів — до школи. Цьоця Настя, химера в оренбурзькій хустині, вміла так псувати забаву, як ніхто.
Різала по живому. Практично кожні її відвідини родини знаменувалися шлейфом затяжних скандалів і здавлених кухонних сліз.
Цьоця Настя була нестерпна. Дитя індустріальної хімії, злісна вигадка зоотехніків і похмільний жарт таксидермістів, істота з плескиґласу, клізма в сраку на Івана Купала, поліуретановий жах целки патріотки. Коротше, манда їбанута, по іншому й не скажеш.
— Ну шо, вуйку, будемо слухати музику? — поцікавилася Терезка, коли той вгніздився у зручному фотельчику навпроти відчиненого балкона. Теплий протяг надував фіранки білими вітрилами. Було дуже по недільному і надзвичайно післяобідньо, як у селі на празнику.
Те, що наступив час медитувати на музику, виражалося в певному рівні вуйкової розкріпаченості — попіл від цигарок він струшував прямо в улюблену мисочку цьоці Насті, ту, що з орнаментом. Час від часу вуйко либився, показував на мисочку і п’яненьким голосом промовляв:
— Боже, яке міщанство! Яке міщанство!.. — і струшував туди попіл.
Все. Вуйко був готовий ділитися своїм героїчним минулим.
Терезка включила «The Doors» (Break on through, вуйку), підсунула свій фотель до вуйкового так, щоб можна було зручно викласти ноги на поручні, й приготувалася слухати.
— Ну, розказуй, — скомандувала вона, і вуйко слухняно почав.
