Зліва була залізнична станція — справжнісінька, сказати б, автентична залізнична станція, така ж, як і в місті. Проста будова з високим входом, вибитим вікном і брудно блакитною колоною. Це радше нагадувало не зупинку, а циганський навіс від дощу. Таких от навісів між Мукачевим і Львовом — по сотні на кілометр.
Напис на будівлі (звідки взялися букви у лісі?) говорив:
СТАНЦИЯ
БЕСКИДЫ
Її свідомість заціпеніла.
— А я казав, що то є ШОСЬ?! — здалека долинув голос вуйка.
Вона кивнула, вся ватяна: закривати рота чи трохи повтикати від здивування?
Вуйко Юлік молодецьким смиком вискочив на перон.
Сперся руками в боки, задер голову до неба і голосно втягнув повітря. З насолодою видихнув.
— Боже, але тут файно! — сказав він і пацнув себе по товстенькому стегну.
Терезка озирнулася довк ола. Руді стовбури сосен, потикані цурпалками сухих гілок, крони в небі стиглого винограду, шум потоку десь поруч і, забери його біс прямо тут і зараз, НАТУРАЛЬНА ЗАЛІЗНИЧНА СТАНЦІЯ!
Щось таке, що оглушує св оєю присутністю.
В кінці колії, де шлях замкнувся знаком тупика, стирчав незрозумілого призначення важіль. Терезка підійшла ближче і придивилася. Важіль впирався в іржавий кожух чорного механізму. Терезка потягла важіль на себе, потім штурхнула вперед. «Під дощем метал росте швидше, ніж у приміщенні, — подумала вона. — Так і важелі — вростають у механізм».
— А! Це колію переводити колись таке було, — озвався вуйко з платформи. — Лізь до мене, тута ше стільки цікавого…
Терезка потягнула важіль сильніше, і той піддався туго, але по справжньому функціонально. На секунду в ній кольнувся ляк, як би не пустити під укіс якийсь потяг.
Обережно відійшла від механізму, але в руках залишилось переконання, що десь щось вона справді змінила — і то змінила кардинально. Вчинила невеличкий зсуф. Десь у паралельному вимірі від цієї секунди лінії напруження завібрували іншими координатами.
Повільно пройшлася вздовж платформи, смакуючи теплом нагрітого бетону. Поклала руку на асфальтовану поверхню.
Гаряча, шерехата, суха.
Прекрасно.
Аби вилізти нагору, довелося задерти ногу. Вуйко зупинився на самому краєчку бетонного прямокутника.
Запхав руки в кишені, зажмурився й підставив обличчя білому сонцю. Терезка випрямилася на повний зріст, скинула зі спини наплічник і вигнула спину, рахуючи, скільки разів хрусне. Ледь чутно у її голові перевели колію: легкий поштовх, ніби час почав трохи пізнити. Можливо, його стало більше тут і зараз.
Вдих.
Станція «Бескиды» нагадувала колиску найблажен нішого спокою, який тільки доводилося відчувати. А ще воно було місцем незрозумілої конденсації дежав’ю. Якщо й бувають полюси вжебаченого, то це — переконливо один із них.
Температура перетнула платформу й заглянула у тінь навісу. «Де я це вже могла бачити?»
Видих.
На стіні, відразу навпроти віконця каси, красувалася стильна мозаїка, викладена з кольорового скла, як то було модно в часи розквіту бароко — у радянському трактуванні.
Доповнювало барочний настрій світло. Станція Бескиди в цей хмарний день своїм освітленням нагадувала собор у зливу.
Вдих.
