Набережною, не є схожим на нас. На наш світ. Так мені розказував Курсант. Він прогулявся туди і назад. Льолік насправді дуже мало зумів пояснити мені, що там, на іншому боці тексту. Але він сказав, що все, що приходить до нас звідти, має в собі стільки причинної сили, що ми не в силах опиратися цьому. А тобою якраз і зацікавилися. З тамтої сторони, — Антон невизначено кивнув головою і нервово посміхнувся, потерши носа. — Тобі потрібно заглянути на Останню територію.
— Ах, так? — Терезка зробила круглі очка. — А навіщо, скажи?
— Хіба ти не зауважила змін? Зміни самого принципу, за яким колись у тобі могли відбуватися якісь зміни?
Терезка не розуміла, про що це він, але заради власної безпеки кивнула.
— Я так і знав! — вигукнув Антон. — Я зрозумів ше тоді, коли ти не хотіла віддавати мої записки. Ти й не могла пам’ятати, як я клав їх тобі до наплічника, бо то була зовсім не ти! Пам’ятаєш, як ти їздила між різних варіацій на тему?
Тепер я розумію: ти — це насправді для мене вже не ти, так само я вже не той я для тебе, якого ти зустріла. Ти так і не повернулася у свою початкову точку!
Терезка знизала плечима, і частина Антонового енту зіазму випарувалася.
— Чого ти так хочеш, щоби я пішла туда?
Кілька секунд простоявши з відкритим ротом, Антон сковтнув і тихо мовив:
— Мене цікавить істина. Та істина, яка лежить у «плазмі».
«Плазма» вже кілька разів показувала мені на Останню територію, але я, коли чесно, ні разу так і не зважився сходити туди, — сказав він і затягнувся папіросою. — Це, знаєш, нагадує момент, коли біля тебе раптом дзвонить телефон. Ти можеш підняти його, але тоді береш відпо відальність за все, що стається після того, як ти знімеш слухавку. А не знімеш — воно наче й спокійніше, але потім дуже вже муляє. Тобі ніколи не дізнатися, хто це був. І як би змінилося твоє життя від цього дзвіночка.
«О, а це звідки?» — сполошилася вона. Від прозріння, що зараз, саме зараз на станції «Бескиди» дзеленчить телефон, тіло самовільно смикнулось.
— Я хочу взнати, що лежить за Останньою територією.
Хочу дізнатися, чим є Набережна, сім вісімнадцять, зісере дини. Це таїна таїн львівських археманів, але я боюся туди йти. І я не можу перебороти себе. А тобі тицяють адресу Ос танньої території прямо в руки, і ти ще питаєш, чого я хочу, щоби ти туди сходила? Мені жахливо цікаво. І мені сором но, що я не підняв слухавки. Ну, ти розумієш, про шо я.
4
Антон сказав, що їм слід прогулятися парком. Вони піднялися на Високий Замок по ще свіжому в пам’яті маршруту. Терезка подумала, що зараз для повної компанії бракує хіба Буби. Хто зна, може, той зараз і вигулькне.
— До Набережної мені відомо два шляхи. Можна кілька днів підряд крапатися «плазмою», а потім лізти у місто. Але це відпадає. Ти не зуміла повернутися у свій світ, значить, ти потенційно можеш загубитися у місцях, вільних від словникового запасу. Як це ледь не сталося зі мною. Нам треба спіймати номада, — сказав Антон, докурюючи чергову цигарку. — Так проникнути у паралелізм навіть простіше.
Між іншим, номади — теж відкриття видців.
— А це ше хто такі? — спитала Температура і поправила лямку наплічника. Повз них пройшла компанія поляків пенсіонерів. Туристи.
Об’єкт № 1. НОМАД З раціональної точки зору номад незрозумілий. Він схожий на вир води, що засмоктує сам себе досередини завдяки тиску, створеному його усвідомленням ззовні.
Дехто стверджує, що видить номада як сферу з рухомим антицентром, котрий постійно тікає всередину себе.
