1. Портрети
У почуттях переважає жовтий колiр, по лiвий бiк цвiтуть жоржини i в’ється щось колюче. В зiницях гасне день. До сина прикотила сонце й не зважиться дорослого погладити по головi. Виразнiсть болю не лягла у зморшки, а свiтиться над мiсячним чолом. З плечей додолу падає хустина. Тремтить рука, в якiй окрайчик хлiба, у другiй затиснула крик, а вiн пручається i б’є її крильми, як пiвень, котрому щойно голову втяли, i з шиї порскає довкола кров. Позаду повний вiз роботи. На скроню сiла вiдпочить бджола, i, наче мед, повiльно зiшкрiбає з лапок втому. А низько, заледве не торкаючись, над головою нiчний кружляє птах, дев’яте робить коло навпроти руху сонця. Уста шукають слова, а слово закотилось в бур’яни, де ще недавно неслась зозуляста курка, а нинi заховався чорний кiт. В пучечку зморщок на краєчку ока тоненький загубивсь промiнчик, неначе зачепилась волосина з синової голови. В кишенi задзвонив будильник. Навскiс через щоку до уст iде заблуклий усмiх.
Гуси iз заздрiстю та ворожiстю позирають на хлопчика, що стоїть посеред найбiльшої калюжi, а вiн дражнить гусака росiйською мовою, вiдповiдає на його сичання камiнцями з кишенi i, будучи дитиною достатньо вихованою, щоб пiдсвiдомо пам’ятати частину настанов дорослих, все ще вагається: роззуватися, чи не варто? Втiм, зараз малого найбiльше цiкавить питання: чому в калюжi вода зелена i яка вона на смак? Хлопчисько не проти того, щоб поекспериментувати, позаяк переконаний, що табличка множення, проповiдувана дiдусем, на його питання не вiдповiсть. До того ж, необхiдно залагодити суперечку зеленого жабеняти зi старим жуком, спричинену подiлом житлової площi у лiвiй кишенi, навiть перегородка iз сiрникової коробки не допомагає. Неподалiк виднiється школа, але вхiд до неї заступає велосипед i ще якiсь вiдеопiрати-нiндзi. Однiєю рукою хлопчик пускає кораблика, зробленого з листа вiд батька, а другою тримає надкушену червиву грушу, запитально дивлячись на хробака: ти сам тут живеш чи з родичами? Жiнка, що проходить мимо, на хлопчикове «добридень» вiдповiдає посмiшкою, яка чудово передає її думку: якби малого помити та додати йому лiт iз десять, то вiд дiвчат проходу не мав би. А кораблик непомiтно пливе з дитинства у синє море, вода в якому ще зеленiша, анiж в калюжi, i дуже рiзна на смак.
Синiй колiр її настрою домiнує над усiма iншими барвами. Ледь озирнувшись, дiвчина махає комусь невидимому рукою, зламами лiнiй i м’якою стрiмкiстю рухiв вона нагадує ластiвку. В її волоссi ночувало сонце i забуло пiсля себе поприбирати. Другою рукою дiвчина кличе дощ, що, задивившись на неї, перечепився за чиюсь парасолю i впав неподалiк. Три вiтри несуть за нею золоту хвилю розпущеного волосся, наче фату, виткану iз голосiв богомiльних квiтiв. Двома пелюстками падає додолу зомлiлий вiд кохання метлик, що прилiтав цiлувати її коси iз джунглiв Латинської Америки, а може, iз самого Турiйська. Сонях дивиться їй услiд i, аби втримати в полi зору, перебiгає з одного кiнця городу на другий. Мурашка у просвiтi мiж землею i занесеною у ходi ступнею молиться на Неї i, як блаженства, чекає тiєї митi, коли зможе поцiлувати пiдошву її маленького черевичка. Прозорi, ледве помiтнi для байдужого ока, усмiшки злiтають з уст i попарно та невеличкими зграйками кружляють довкола голови, утворюють барвистий нiмб - у кожної усмiшки свiй неповторний колiр. Двi з них пiдхопили попiд крила зомлiлого метелика. Квiти кланяються їй, а троянда подає золоту обручку корони. Назустрiч бiжить пес iз хворими очима i перебитою лапою. Чи потягнеться рука за хлiбом? Дiвчина вголос читає небо, i жодна луна не вмiє повторити за нею. Синьо…
