Вельможна панi, яку не сплутаєш iз простолюдинкою, знаходить час, щоб задивитися в небо, де крайня хмаринка нагадує їй дитинство i запрошує в гостi до мами, котра вмiє звiльняти вiд втоми бути дорослою. - Доню, коли я гладжу тебе по головi, менi вчувається музика. - Може, це камертон звучить у кишенi? - Нi, це волосся вiд мого дотику. - Ця музика будить мене щоранку. - Чия вона, доню? - Не знаю, мамо. Може, ваша… Задумавшись, вельможна панi пестить солом’яну гриву гiтари, гiтара вигинається пiд долонею i пошепки розповiдає свiй вчорашнiй сон, в якому бачила себе пензлем, що освiдчувався в коханнi усiм барвам, а любив лише одну - вiдверто чорну, та не похмуру. Птахи мiряють голосом вельможної панi глибину неба, але жоден птах не може здiйнятися так високо, як сягає голос. Голосовi вельможної панi молилися язичники, а у пiзнiшi часи князi чеканили з нього найщирiшi монети, нинi її голос зцiляє i гоїть… З далекого дерева спадає листок, на якому проступають лiтери недописаного листа до старшого брата, з котрим зустрiлася в минулому столiттi. Справжнє її iм’я знає лише Мiсяць, в перекладi на мову брата воно звучить дуже приблизно i дуже точно: ТА, ЩО ПРИНОСИТЬ РАДIСТЬ.
У пiвоберта до моря в товариствi задерикуватого зайця дiвчина цвiте сукнею на високому березi. Її серце б’ється зеленим кольором, а тиша лащиться до нiг i по-котячому муркоче, через що ревнивий вухатий друг невдоволено морщить носа. Крилатий, ледь напружений вигин її шиї i нервознiсть вуханя говорять про чекання. До неї хочеться сказати: здрастуй! Мурашки питаються у неї дозволу на будiвництво пiрамiди i пригадують тi часи, коли її профiлю поклонялися древнi єгиптяни. Два бедрики сперечаються за право першостi сiсти їй на руку. На правому плечi, у виямцi бiля ключицi тримається гнiздо, з якого трiйко пташенят благально дивляться на зайця, щоб наловив зелених мух. Її лице освiтлене зсередини, з косметики на ньому лиш квiтковий пил. Це незнайомi їй ромашки приходили за три версти вiтатись. В її долонi вiд мрiї про вiтрило i невеличкої сльози вродилася i визрiла перлина - малесеньке велике Чудо, iм’я йому Початок. I заєць лапою вказав на горизонт…
Помiж двох бабусь, котрi так само популярнi в народi, як i його пiснi, сидить на низькому ослонi i з золотої лози плете щось сферичне, здається, купол до нового храму, в якому ще не запалював свiчок i не спiвав у хорi, лише молився. До нього iстина приходить пити воду i вже не раз лишалась ночувати, за що обоє осудженi i зневаженi сусiдами (для них вона розпусна дiвка, а вiн - ледащо). Сучасники у своїх мемуарах даватимуть про нього суперечливi свiдчення. Бiльшiсть (тi, що бачили його) зображатимуть чоловiка вельми компанiйського, котрий, вiдкорковуючи пляшку горiлки, смiшить товариство анекдотами та оригiнальними побрехеньками власного приготування. Меншiсть (тi, що знали його) опишуть самiтника, який стає собою лише у вузькому колi друзiв-спiльникiв, поряд з величезною купою прочитаних i вiдкинутих фiлософських та релiгiйних книг, з вiдкритою Бiблiєю в руцi… Усi його бiографи будуть лисими вiд натуги звести величину i незбагненнiсть таланту до власного розумiння. Вiн вже довiв собi, що свiт нiтрохи не складнiший вiд самотнього листочка на самотньому деревi посеред лiсу, йому вiдкрилася межа мiж примiтивним i простим, а норовиста i грiховна думка слухняна як лоза пiд пальцями. Вiн трiшечки вiдчув себе китайцем…
Бiлизна її робочого халата гармонує iз чистотою совiстi, а горизонти свiтобачення дозволяють зазирнути у день прийдешнiй, який для бiльшостi її колег i пацiєнтiв асоцiюється iз ребусом. Вона вибирає шляхи не спиняючись, навiть її провiдник - неспокiй - вiдстав, попереду неї лише
