полицi. Сьогоднi ти була блiда, а я був винуватий. Ти привела з собою ту себе, що звалася Наталя. I я не знав, котру з вас двох втiшати. Бо я нiчого вже не знав. На яблуцi намалювала око, яке тепер за мною стежить, i двi свiчки, одна з них нижча, але вища горить скорiше, окрiм цього, йшов дощ, i заховавсь заєць… Я з тобою. Якщо всi грiшники згорять в огнi, то нас з тобою змиє дощ. I ми вiзьмемося за руки.
31.10.93р.
«Усе на свiтi треба пережити»,- ледь печалиться панi Лiна чарiвним голосом не менш мудрої панi Зої. Все бiльше схиляюся до думки, що цi двi прекраснi жiнки мають рацiю. Шкода тiльки, що вона нiяк не виражається для мене в кольорi. Саме ця деталь i залишає мiсце для сумнiву. Сумнiв - найбiльший фiлософ. Проте для багатьох вiн лише ревнивий рогоносець. Я незнайомий з обома. Зрекаюся усiх думок, нехай живуть державним коштом або сидять пiд церквою, як ми збиралися з тобою… Бiль постукався у скроню… Переживаю… Якби ти знала, як кортить сказати: ВСЕ!…
1.11.93р.
Я помилявся. I, збагнувши це, передумав. Я не чiплятимусь за тебе. Якщо це потрiбно тiльки менi, то це нiчого не варте. Можеш прискiпатися до слова «потрiбно». I пофiлософствувати на цю тему. Вмiння видавати форму за змiст - перша ознака естета. Я ж до засобiв вираження невибагливий. Цього також не треба менi пробачати. Коли нема рiдних, то нiхто не змусить тебе ходити на їхнi похорони. Нехай кожному дається за його бажаннями. Вчора я тобi повiрив. Двiчi. Все те, з чим ти не згiдна, витреш рожевою гумкою. У центрi мiста йдуть бої. А на околицях пожежi. Палають щоки у невинних. А зрештою, невинних не iснує. Нема невинних, винуватi всi. Окрiм замореної цноти. Яка також на барикадах. Але не як боєць, а як знамено. Ти там, де i повинна бути. Ти з усiма й для всiх. А я - мураха, придушений стеблом трави. Ти знов рятуєш свiт. Я ж цього свiту зрiкся. Хоча й не протиставив себе йому. Закономiрно, що коли ми (я i свiт) покликали тебе одночасно, то мене ти не почула. Бо я ж навiть не частинка його. Я лише дрiбний мураха. А рятувати мурах - це так неромантично. Але ти є. I цього досить, щоб мураха дала раду стеблинi й собi. Цього бiльше, нiж досить. Ти зi мною завжди.
2.11.93р.
Слiпий сонях бреде понуро майданом Праведностi. За плечима то зойкне, то застогне тихо кобза. Маленький поводир тримається за руку, йому самотньо й страшно. Вiн коникiв лiпити вмiє з хлiба, такi вже гарнi, аж шкода потiм їсти. Той одноногий маляр обiцяв до себе взяти учнем, казав, навчить, як малювати Бога, за одну лиш пляшку самогону. Та де його вкрадеш?! Аби вже швидше дiд помер, бо шкода кинути самого. А сонях згадував торiшнiй сон, в якому сам собi приснився зрячим, але уже забув. Важкi i мокрi окрики ворон щораз влучали в тiм’я. Спитав малого лайдака: а чи змiнився свiт? Авжеж! Тепер у кожної корови по два хвости. Мабуть, не знаєте, що з понедiлка другий рiк, як сонце прямокутне? Якби ви бачили, як понад став увечерi лiтають жаби! А чули, що у небi насадили бiлий лiс?… I сонях усмiхнувсь. У небi бiлий лiс… Я знав про це, але не бачив. Веди мене до того лiсу… Вони повiльно пiднiмалися угору. За ними слiдом я з тобою. Ми…
3.11.93р.
Мов пiд лопаткою багнет, сяйнуло променем прозрiння. Сяйнуло холодно i вузько. Та не вiдбилося в очах. Нi хвилею, нi тiнню. Сяйнуло й згасло. Все забуваю в тебе з’ясувати, що гiрше: час прозрiння чи день народження? Погоджуюсь з тобою. Давай найглибший з океанiв перейдемо убрiд, хоча б в один лиш бiк, хоча б до половини. На пiвдорозi буде рай. У мене запитають перепустку. Ти пронесеш мене в пуделочку з-пiд крему. До першого куща. А пiсля третьої берези ти зайця називатимеш на прiзвище, але на «ти». Я ж вуханевi подарую окуляри i збiрку наших вiршiв, а вiн подякує тобi. I тiльки в середу, якщо наздоженемо черепаху, вiдкриємо безлюдний острiв i до полудня заселимо його людьми. Ти з ними сядеш пити каву. Ти усамiтнишся з митцями… А хочеш, розкажу тобi про себе? I чорний жук менi кивнув, хоча й на нього теж чекали справи. А потiм, потiм…Так i не згадаю, коли ж сяйнув менi багнет,
