торкнулась лiктя. А душi торкнувся вiдчай. Додолу впало яблуко. Бо ти шарпнув за гiлку. Нi, випало з руки. Ти що - поранений? Убитий. Навiщо ж ти торкався слова? Це слово прикотила музика. Принесла, мов рожеву кульку. Хiба звучить не лiпше? Але ж неправда. А правда що? Що вiтер нам купив морозиво. Що ти вином розводиш сутiнки. Що ти сьогоднi плакав… Брехня!… Яке яскраве слово! Його принесла музика. Коли вона торкнулась лiктя, я здригнувся. Це, очевидно, вiдчай. Нi, музика. А яблуко?… Це вiдчай. Тобi, мабуть, болить? Це слово. Гамоване чи мовлене? Нiяке. Ти знов утiк. Нi, заховався. То ти живий? Вже музика торкнулась мого лiктя.
22.11.93р.
Менi давно не грав орган i не стрiчалося маленьке диво, а так хотiлось мати пасiку з семи джмелiв, а вечорами читати Бiблiю аристократкам-осам. Менi не сняться журавлi, а тiльки свiйськi гуси, котрi не бачили водойми. Ходiм посидимо на лавцi, поставим бiля лавки грушу, нехай пожуриться, у що нас одягнути. А краще напиши менi листа на синьому паперi молоком, та обов’язково щоб при свiчцi, а я знайду його в кишенi, коли шукатиму цигарку. А втiм, я не палю, вважай, уже й не дихаю, моє останнє «добрий вечiр» розгребла мала сiренька пташка, бо велика тримала в дзьобi сiрника. З рiднi зостався тiльки комин, хоча i вiн помiтно охолонув, життя банальне, як мiшок картоплi, та не банальнiше вiд нас, коли ми роззявляєм рота. До речi, поцiлуй мене у сиву скроню, холодними устами, навiть якщо це зовсiм недоречно. Менi вчувається орган.
23.11.93р.
Не маю бiльше слiв. Терпiння лиш на денцi. Прошу: прости. Так в голод просять хлiба. I не отримують. Руда мураха знала Окуджаву. Старенькi черевички вмiщались на моїй долонi. Поверненi назад слова молитви. Алiлуя! Хоч соловей живий i справжнiй, та голос в нього з пластилiну. З слiдами грубих пальцiв. Який оригiнальний спiв! Втiкає спогад до села. Копає яму на подвiр’ї. З рогатої худоби - тiльки пiвень. Вiн грошi заробляв рiзьбою по водi. I досягнув значних вершин у цiм мистецтвi. Майно пробачення не просить. Ми знову разом. Ти з вiрою в одну з своїх iдей. А я з невiрою в твою звичайнiсть. Не маю бiльше слiв.
24.11.93р.
Рацiональнiсть зубної щiтки породжує сумнiви. Однак годi про полiтику. Компетенцiю вишиваної сорочки давно передано макiтрi, яка нинi й засвiдчує нацiональнiсть аборигенiв. День такий короткий, що обiдати доводиться в темрявi i на етажерцi, позаяк вона єдина з меблiв зберiгає горизонтальну площину i не цурається прямих кутiв. На покутi помiж сметаною i жовтим салом пошанована борщем ментальнiсть приймає зубочистку з гiлочки калини, неначе естафету. Розлите молоко i ностальгiя. Горнятко всиновлене силою тяжiння, яка змiстилася вперед i трохи влiво у пошуках води i компромiсу. Настiнний календар лякав сопiлку постом. Продовжувач традицiй привiв з собою архаїчне веретено, котре усiм вiдрекомендував як засiб самооборони козацької старшини. Дзвонар, аби не загубити глузду, i в хатi не знiмає шапки. Кругом полiтика. Пiду врубаю дров.
25.11.93р.
Над головою хворi зорi ледь чутно моляться i славлять темряву. Я зосередився, аби подумати про Африку i довгий Нiл, аж це з’явився п’яний альбiнос i став менi читати конституцiю. Йому приспiчило женитись. Знайомство зав’язалось випадково, коли вони разом приймали в кiшки пологи. Звичайно ж, наречена - педагог. Менi в очах вiд нього бiло. Я мрiю стати павуком, щоби повiситись на павутинi. Я жив би за iконою, або в учнiвському портфелi, господар якого загинув на вiйнi. У черевi товстої шафи завжди бурчить, не шафа, я радянське радiо. Проводжу альбiноса до дверей. Збираю мертвi зорi на снiгу. Беру до рук псалтир. А голови вчепилась конституцiя. Ну, хто мене до тебе прикував, як до галери?! Не маю сил гребти, але й не зважусь турком стати. До хати зазирнув сусiд: ти щось хотiв мене спитати? А йдiть ви всi до бiса!…
