Мовчання адресоване мені

До лiсу… В лiс… У хижакiв
знайти притулок, наче в друзiв,
i дати вихiд чорнiй тузi,
i вити вовком мiж вовкiв.
До лiсу… В лiс… Посеред ночi…
Лежу нi мертвий нi живий.
Нанизую зеленi очi
на жовтий струмiнь дощовий.
До лiсу… В лiс… Ледь-ледь добрiв…
Тут лиця з нiмбами й рогами…
Землi немає пiд ногами,
немає неба угорi.
До лiсу… В лiс… Тебе немає…
Не буде… Не було. Нема…
До лiсу з тiнню забiгаю,
iз лiсу тiнь бiжить сама.

Я побудую схрон,
аби сховатися у схронi,
i окрики ворон
лiчити буду, мов патрони.
У лiсi вирию печеру
пiд шелестом ялин.
Запарю чаю на вечерю
з трави полин.
I на лице моє роса
уранцi капатиме з стелi…
Я в цiй оселi буду сам,
я побудую цю оселю.
Пiсень спiватимуть пернатi,
зазеленiє мох…
Лише цвiркунчик буде знати,
що схрон збудований для двох.

Ти є. У мене. Тiльки ти.
В усьому свiтi бiльш нiкого.
Нас лише двоє перед Богом.
Прости менi. Прости менi. Прости!
У чорну падав я розпуку,
холодний волохатий вiдчай
все зазирав менi у вiчi.
Вiзьми, вiзьми мене за руку.