V
«Вона втекла з божевільні!..»
Я не можу з певністю сказати, що це жахливе відкриття було для мене цілковитою несподіванкою. Деякі дивні запитання, що їх ставила мені жінка в білому після моєї вимушеної згоди ні в чому їй не перешкоджати, наводили на думку, що вона або неврівноважена, або недавно перенесла тяжке потрясіння. Але думка про цілковиту втрату розуму, що звичайно виникає у нас на згадку про божевільню, не приходила мені до голови й не в'язалася з її поведінкою. Ні в її мові, ні в діях я не добачив нічого божевільного, й навіть те, що незнайомець сказав полісменові, не похитнуло мого враження.
Що ж я зробив? Чи допоміг утекти жертві злочинно несправедливого ув'язнення, а чи випустив на волю лондонських просторів нещасне, хворе створіння, хоча моїм обов'язком, як і будь-чиїм обов'язком, було вчинити милосердя — повернути її до лікарні? Серце мені стислося, коли я поставив собі це запитання, і ще дужче заболіло, коли сам собі відповів з докором: пізно, вже ж нічого не змінити.
Коли я нарешті добувся до своєї кімнати, годі було й думати про сон. За кілька годин мав вирушити в дорогу до Камберленду. Сів за стіл, спробував спочатку малювати, потім — читати, але не бачив ні олівця, ні книжки: перед очима стояла жінка в білому. Чи не потрапила сердешна знову в біду? Ця думка мучила мене найдужче, хоч як я гнав її від себе. Напливали й інші думки, не такі тяжкі. Де зупинила вона кеб? Що з нею нині? Чи змогли ті переслідувачі наздогнати й затримати її? Чи, може, вона цілком здатна володіти своїми діями і наші дороги, такі далекі, мають ще раз зустрітися в таємничому майбутті?
З полегшенням зустрів я годину від'їзду, коли вже міг замкнути двері кімнати й сказати «прощавайте!» всьому лондонському: і метушні, й учням, і друзям, — і рушив назустріч новим інтересам, новому життю. Навіть вокзальна метушня, завжди така стомлива, цього разу була мені мила й приємна.
В приписці до листа вказувалось, що я повинен доїхати до Карлайля, а там пересісти на поїзд, що йде до морського узбережжя. На біду, між Ланкастером і Карлайлем вийшов з ладу наш паровоз і я спізнився на пересадку. Довелося кілька годин чекати. Коли наступний поїзд довіз мене нарешті до станції, звідки найближче до Ліммеріджа, було вже за десяту вечора. Поночі я насилу роздивився бричку, яку люб'язно прислав по мене містер Ферлі.
Кучер був помітно стурбований моїм спізненням, але зберігав притаманну англійським слугам похмуру мовчанку. Дуже повільно поїхали ми в темряву. Дорога була погана, і кучерові було вельми нелегко знаходити її в густій пітьмі. Аж години за півтори я почув звіддалік шум морського прибою, і колеса зашурхотіли по жорстві під'їзної доріжки. Ми проїхали одні ворота, потім другі й зупинилися перед будинком.
Мене зустрів поважний ліврейний слуга, що вже встиг скинути свою парадну одіж. Він повідомив мене, що господарі лягли спати, і провів до великої та розкішної їдальні, де в кінці довжелезного пустельного стола з червоного дерева дожидала мене самотня вечеря.
Я був надто стомлений, щоб їсти й пити багато, а ще ж і поважний слуга прислужував мені так, неначе перед ним сиділо ціле товариство, а не один-єдиний я.
За чверть години я встав з-за столу, і слуга провів мене нагору, до чепурної кімнати.
— Сніданок о дев'ятій годині, сер, — мовив він урочисто і, переконавшись, що все в моїй кімнаті як слід, тихенько пішов собі.
«Що ж насниться мені сьогодні? — думав я, гасячи свічку. — Жінка в білому чи незнайомі мешканці цього камберлендського дому?»
Так дивно було засинати в оселі, де я ще нікого не знав!
VI
Коли вранці я прокинувся і розчинив віконниці, переді мною під яскравим серпневим сонцем заіскрилося море, завидніли далекі шотландські береги, облямовуючи обрій голубим серпанком.
Цей чудовий краєвид був такою несподіваною переміною після цегляно-кам'яних пейзажів Лондона, що я вмить ніби поринув у нове життя, в зовсім нові думки. Невиразне відчуття раптової цілковитої відірваності від минулого і неясності майбутнього заполонило мене. Події, що відбулися зі мною кілька днів тому, зблякли в пам'яті, так ніби після них збігли місяці за місяцями. Ось дивак Песка виголошує, як він добув для мене чудове місце; прощальний мій вечір з матір'ю і сестрою; навіть та моя загадкова пригода по дорозі з Гемпстеда в Лондон — усе це подаленіло, немовби сталося в якійсь іншій епосі мого існування. І хоч жінка в білому була ще в моїх думках, образ її потьмянів, немовби одступаючи далі й далі од мене.
За кілька хвилин до дев'ятої я зійшов униз. Той самий поважний слуга натрапив на мене, заблуканого серед коридорів долішнього поверху, і милостиво показав дорогу до їдальні.
Коли він одчинив двері, я одним поглядом охопив продовгасту, з багатьма вікнами кімнату й вишукано сервірований стіл посередині. Біля найдальшого вікна, спиною до мене, стояла жінка. Мене вразила рідкісна краса її постаті й невимушена грація пози. Висока, але не занадто, в міру повна, з гордою голівкою на округлих плечах, а гнучку й тонку талію будь-хто з чоловіків назвав би довершеною адже була вона в належному місці і її не спотворили корсети. Вона не чула, як я увійшов, і я дозволив собі розкіш помилуватися нею кілька хвилин, а вже тоді присунув до себе найближчого стільця — найневинніший спосіб привернути до себе увагу. Вона враз обернулася. Рушила до середини кімнати, і я, спостерігши легкість, уроджену граційність її рухів, затрепетав, бажаючи швидше роздивитися її обличчя. Ось вона відійшла од вікна, і я сказав собі «Вона чорнява». Ступила кілька кроків і я сказав подумки: «Вона молода». А підійшла ближче — і я в душі вигукнув (із подивом, якого не висловити словами): «Таж вона негарна!»
Годі було знайти яскравіше спростування давній премудрості: «Природа не помиляється». Її обличчя обманювало всі сподівання побачити на такому прекрасному тілі гідний його вінець — прекрасні риси. Вона була дуже смаглява, з темним пушком, майже вусами, над горішньою губою. Мала великий, енергійний, чоловічий рот, витрішкуваті, проникливі карі очі й густі чорні мов смола коси, що нависали над низьким чолом. Вона ще не мовила й слова, а її вираз — розумний, жвавий, відкритий — вже засвідчив, як їй бракує тієї жіночної лагідності, що без неї врода навіть найгарнішої жінки в світі буде недовершена. Бачити таке обличчя на чудових плечах, достойних скульптора, бути зачарованим грацією її рухів і відчувати водночас майже відразу до чоловічих рис цього лиця, що вивершувало бездоганно збудоване тіло, — це було мов химерний, недоладний сон, повний безглуздих непримиренних суперечностей.
— Містер Гартрайт? — запитливо мовила леді. Усмішка осяяла її обличчя, й воно зразу стало м'яким і жіночним. — Учора ми втратили всяку надію побачити вас і обляглися о звичній порі. Прийміть мої перепрошення за таку нашу нечемність і дозвольте відрекомендуватись, я одна з ваших учениць. Потиснім одне одному руки. Раніше чи пізніше нам доведеться зробити це, то чом не зараз?
Це своє незвичайне привітання вона виголосила ясним, дзвінким, приємним голосом. Вона простягла мені руку — величеньку, але гарних обрисів, просто, без найменшої манірності, з невимушеною впевненістю світської жінки. Ми сіли до столу, як давні друзі, що попередньо домовилися про зустріч і оце стрілися в Ліммеріджі побалакати про колишні часи.
— Сподіваюся, ви приїхали сюди в доброму настрої і з намірами не тільки навчати нас, а й самому розважитися, — провадила вона. — Для початку ви мусите змиритися з тим, що сьогодні тільки я одна складу вам товариство для сніданку. Сестра моя лишилась у себе в кімнаті. Їй трішки болить голова, тож вона бавить цю переважно жіночу слабість, а її стара гувернантка місіс Везі поїть її цілющим чаєм. Мій дядечко, містер Ферлі, ніколи не їсть разом з нами ? він вічно хворий і сидить самітником у своіх покоях. Більше в домі нікого немає. Гостювали тут недавно дві молоді особи, але з відчаю вчора й поїхали, воно й не дивно: адже в нашій оселі, скільки вони тут були, зважаючи на неміч містера Ферлі, не знайшлося для них такої забавки, як фліртуюче, танцююче, балакуче створіння чоловічої статі, з цієї причини ми, четверо жінок, знай сварилися, надто за обідом. Та й як же не сваритися чотирьом жінкам, коли вони день до дня обідають укупі? Ми такі нетямущі, не вміємо розважити одна одну за столом. Бачите, містере Гартрайт, я невисокої думки про жінок... Вам чаю чи кави?.. Всі жінки невисокої думки про свою стать, але не всі признаються в цьому так щиро, як я. Лишенько, таж у вас спантеличений вигляд! Чому? Ви ніяк не надумаєте, що вам узяти
