обстава та освітлення.
Я був би надто перебірливий, коли б не похвалив цю чудову кімнату і все, що в ній. З великого вікна відкривався той самий прекрасний краєвид, яким я милувався вранці із спальні. Обстава була сама довершеність, сама розкіш і краса. Стіл посеред кімнати цвів книгами у веселих обкладинках; елегантне письмове приладдя, гарний букет квітів. Другий стіл, біля вікна, був закладений всіляким приладдям, необхідним для малювання та окантування акварелей містера Ферлі; до столу був прикріплений невеличкий мольберт, який я міг чи скласти, чи розкласти, відповідно до потреби. Стіни були обтягнуті пістрявим кретоном, підлога встелена індійськими жовто-червоними матами. Це була найчепурніша і найзатишніша віталенька, яку я будь-коли бачив, і я щиро висловив своє велике захоплення.
Але поважний слуга мав надто добрий вишкіл, щоб у відповідь на мої захоплені вигуки показати бодай найменшу ознаку втіхи. Із крижаною чемністю він вклонився і мовчки розчинив переді мною двері в коридор.
Ми звернули за ріг, спустилися на кілька сходинок, пройшли невеликий круглий хол і зупинилися перед дверима, оббитими темною повстю. Слуга відчинив двері, провів мене до інших, відчинив і ті, безшелесно розтулив дві важкі портьєри з блідо-зеленого шовку, тихо мовив: «Містер Гартрайт», — і залишив мене самого.
Я опинився у великій, розкішній кімнаті з чудовою ліпною стелею. На підлозі лежав такий пухнастий, м'який килим, що мої ноги тонули в ньому. Одну стіну зовсім затуляла довга книжкова шафа з якогось вельми рідкісного дерева, вся інкрустована. Вона була шість футів заввишки, й на ній через рівні проміжки були розставлені мармурові бюсти. Біля протилежної стіни стояли два старовинні комоди, а вгорі, між ними, висіла картина під склом — «Мадонна з немовлям»; на позолоченій табличці, прикріпленій до рами, було вирізьблене Рафаелеве ім'я. По праву й ліву руч від мене стояли шифоньєри й невеликі столики — буль, маркетрі, заставлені дрезденською порцеляною, виробами із слонокості, рідкісними вазами й розмаїтими дивовижними дрібничками, і все це мерехтіло золотом, сріблом, самоцвітами. В глибині кімнати, протилежні від дверей вікна були завішені тим самим блідо-зеленим шовком. Тож світло сочилося чарівливо-м'яке, притемнене і таємниче, рівномірно просіваючись на всі речі в кімнаті; воно мов відтіняло глибоку тишу, атмосферу цілковитого усамітнення, яка тут панувала, й огортало непроникним спокоєм господаря дому, що напівсидів-напівлежав у великому м'якому кріслі, всією позою виказуючи байдужість і втому. До одного бильця крісла була прикріплена підставка для книг, до другого — маленький столик.
Якщо за зовнішнім виглядом людини, котрій за сорок і котра тільки-но закінчила ранковий туалет, можна судити про її вік (у чому я вельми сумніваюсь), то містерові Ферлі було десь за п'ятдесят чи під шістдесят. Він мав голене, витончене й стомлене обличчя, бліде, аж прозоре, але без зморщок; великий гачкуватий ніс, витрішкуваті, невиразні, блякло-голубі очі з червонястими повіками, поріділі пухкі чубинки того піщаного відтінку, який так довго приховує сивину. На ньому був чорний сурдут із якоїсь тонкої матерії, камізелька й панталони сяяли бездоганною білиною. Світлі шовкові панчохи облягали його невеличкі, мов у жінки, ніжки, взуті в пантофлі з лакової шкіри «під бронзу». Два персні такої неоціненної вартості, що навіть мій недосвідчений погляд це запримітив, прикрашали його білі, тонесенькі пальчики. І весь він виглядав надто тендітним, млосно-дратівливим і надвитонченим, що неприємно вражає в чоловікові, та й жінці ніяк не личить. Моя ранкова зустріч і розмова з міс Голкомб зарані прихилила мене до всіх мешканців дому, але після першого ж погляду на містера Ферлі мої симпатії до нього де й ділися.
Підійшовши ближче, я побачив, що він не зовсім байдикує, як мені видалося спочатку. Біля нього на великому круглому столі, серед всіляких рідкісних та прегарних речей, стояла маленька шафка чорного дерева, оздоблена сріблом. У її шухлядках, оббитих темно-червоним оксамитом, лежали старовинні монети різної величини та форми. Одна шухлядка з монетами стояла на прикріпленому до його крісла столику, тут таки лежали замшеві полірувальні подушечки, пензлики й слоїчок з рідиною. Всі вони чекали черги, щоб, кожне по-своєму, видалити щонайменший бруд, який тільки міг виявитися на монетах. Тендітні білі пальчики крутили недбало щось схоже, як на мій профанський погляд, на брудну олов'яну медаль із зазубленими краями. Я зупинився на шанобливій відстані від його крісла і вклонився.
— Радий, що маю вас у Ліммеріджі, містере Гартрайт, — мовив він вередливим, каркаючим голосом, у якому вельми неприємно поєднувалась сонлива млість із незграйними верескливими нотками. — Прошу вас, сідайте. Тільки, будьте ласкаві, не совайте вашого крісла. Мої нещасні нерви в такому стані, що будь-який сторонній рух завдає мені невимовних мук. Чи бачили ви вашу студію? Як вона вам?
— Я щойно бачив її, містере Ферлі, й запевняю вас...
Він урвав мене на півслові, по-страдницьки заплющивши очі й піднісши благально білу руку. Я вражено замовк. Вередливий голос зволив прокаркати:
— Прошу, даруйте мені, але чи не могли б ви спробувати говорити тихіш? Мої нещасні нерви в такому стані, що я неймовірно страждаю від кожного голосного звуку. Ви вже вибачте сердешному каліці. Кажу вам просто те, що моє прикре нездоров'я змушує мене говорити кожному, хто до мене приходить. Так- так. То вам справді подобається ваша кімната?
— Я навіть бажати не смів би чогось гарнішого й затишнішого, — відповів я, стишуючи голос і починаючи розуміти, що нерви містера Ферлі та його примхи — одне й те саме.
— То я радий. Ви переконаєтеся, містере Гартрайт, що в цьому домі художники тішаться належною шаною. Тут би не зазнаєте звичайного варварського ставлення англійців до митця, до його місця в суспільстві. Замолоду я стільки років пробув за кордоном, що скинув із себе грубу оболонку цих острів'янських передсудів. Хотілося б мені сказати те саме й про дрібне дворянство — осоружне слово, та я мушу його вжити, — атож, про дрібне дворянство, моїх сусідів. Вони невиправні варвари в питаннях мистецтва, містере Гартрайт. Запевняю вас, ці люди повитріщали б очі, коли б побачили, як Карл П'ятий[1] подає пензлі Тіціанові. Будьте ласкаві, поставте ось цю тацю з монетами в оту шафку й подайте мені іншу. Мої нещасні нерви в такому стані, що будь-яке зусилля коштує мені невимовних страждань... Так, оцю. Дякую.
Як ілюстрація до щойно проголошеної ним вільнодумної теорії соціальної рівності цей холоднокровний наказ містера Ферлі мене вельми розвеселив. Я поставив тацю в шафку і якнайчемніше подав йому іншу. Він зараз же почав перебирати монети, чистити їх маленькими пензликами, і весь час, поки розмовляв зі мною, бавився, млосно милувався ними.
— Тисячу разів дякую і тисячу разів перепрошую. Ви любите старовинні монети? Так? Дуже радий, що наші з вами смаки збігаються ще в одному, окрім мистецтва. Ну, а щодо умов нашої грошової угоди — як, вони вас задовольняють?
— Цілком, містере Ферлі.
— Дуже радий. Що ще?.. Ага, згадав. Стосово моїх турбот про ваш добробут, які ви милостиво згодилися прийняти за те, що дозволяєте мені користуватись вашими досягненнями в малярстві. Мій камердинер зайде до вас наприкінці тижня довідатись, чи нема у вас яких побажань. І — що ще? Чудасія, правда? Мені ще стільки всякого треба було вам сказати, а я, здається, все забув. Вам не тяжко смикнути за шнурок? У тому кутку. Отак. Дякую.
Я подзвонив, і з'явився інший слуга, якого я ще не бачив: чужинець із мовби приклеєною усмішкою та прилизаним волоссям. Лакей від голови до п'ят.
— Луї, — звернувся до слуги містер Ферлі, сонливо чистячи нігті одним із своїх малесеньких пензликів для монет, — сьогодні вранці я записав дещо на моїх табличках. Знайдіть таблички. Тисяча перепрошень, містере Гартрайт. Боюсь, що я вам набрид.
Я тільки хотів відповісти, як він стомлено заплющив очі, а що він і справді таки набрид мені, то я мовчки задивився на Рафаелеву мадонну.
Тим часом лакей вийшов з кімнати й повернувся з книжечкою в оправі із слонокості. Містер Ферлі з легким зітханням пробудився, однією рукою розгорнув книжечку, а другою підніс догори малесенького пензлика — знак лакеєві чекати подальших розпоряджень.
— Так. Саме так! — мовив містер Ферлі, порадившись із табличками. — Луї, подайте он ту теку. — І показав на теки, що лежали на поличках червоного дерева біля вікна. — Ні, не ту. Не з зеленою спинкою! В ній гравюри Рембрандта, містере Гартрайт. Ви любите гравюри? Справді? Я такий радий, що наші смаки і в цьому збіглися... Тека з червоною спинкою, Луї. Не впустіть її!.. Ви не можете собі уявити, містере Гартрайт, яких я зазнав би мук, коли б Луї впустив ту теку. А вона не впаде зі стільця? Ви гадаєте, що вона не впаде, містере Гартрайт? Справді? Я такий радий. Зробіть мені таку ласку, погляньте на ці малюнки, якщо ви й
