Поступово, непомітно наші повсякденні стосунки ставали дедалі стриманіші й напруженіші. Ласкаві, ніжні слова, що їх я так просто говорив їй в дні її нещастя й хвороби, нині чомусь завмирали на моїх вустах. Раніше, коли страх утратити її завжди був невідступно зі мною, я щоразу цілував її на ніч і при зустрічі вранці. А тепер чомусь не стало цього поцілунку в нашому повсякденному житті. Наші руки знов тремтіли, стрічаючись. Коли Меріан не була коло нас, ми боялися підвести одне на одного очі. Коли опинялись наодинці, розмова уривалась. Від випадкового дотику до неї серце моє починало калатати, як калатало воно колись у Ліммеріджі, — я бачив, як на відповідь знов ніжно шарілися її щоки. От ніби вернулись ті чудові часи, коли ми, вчитель і учениця, блукали по камберлендських пагорбах. Часом вона надовго поринала в мовчанку й задуму, а коли Меріан питала її, про що вона думає, відповідала: ні про що. Якось я сам собі подивував, що забув про свою роботу, замріявся над маленьким акварельним її портретом, намальованим на тлі літньої хатини, де ми вперше зустрілись, — так само, як колись, мріючи над ним, я забував про свою роботу над гравюрами із зібрання містера Ферлі. Дарма, що все так змінилося відтоді, з нашою воскреслою любов'ю, здавалось, воскресли для нас і золоті дні нашого минулого. Ніби час на уламках наших колишніх надій відніс нас назад, до тих знайомих, рідних берегів!
Будь-якій іншій жінці я сказав би ті вирішні слова, які не смів, досі не смів сказати їй. Її цілковита безпомічність, самотність у житті й залежність від обережної ніжності, з якою я тільки й міг звертатися до неї, страх потривожити передчасно її сокровенні почуття, що їх своїм грубим інстинктом чоловіка я, може, не вмів розгадати, — всі ці міркування та інші, їм подібні, змушували мене невпевнено мовчати. І все ж я розумів, що необхідно цій нашій взаємній стриманості покласти край, що заради майбутнього наші стосунки повинні змінитись. Я розумів також, що першою чергою це залежить від мене.
Що більше я про це думав, то трудніше було мені зробити спробу змінити становище — поки незмінними лишалися умови, за яких ми перебули зиму. Якось, не знати чому, спало мені на думку, що я зможу заговорити аж тоді, коли спочатку зміняться обставини, коли раптово порушиться розмірена одноманітність нашого мирного існування. Може, тоді мені легше буде заговорити, а Лорі й Меріан не так ніяково буде мене вислухати?
Тож я одного ранку оголосив, що всі ми заслужили на невеличкий відпочинок і тому я пропоную помандрувати десь на нове місце. Трохи порадившись, ми вирішили побути два тижні на морському узбережжі.
Наступного дня ми виїхали з Фулема в тихе містечко на південному узбережжі. Сезон ще не почався, і ми були єдині приїжджі. Скелі, берег, море, щоденні прогулянки в милій самотинності цієї місцини були просто щастям для нас. Повітря було тепле й ласкаве, краєвид із пагорбами, лісами й морською далиною так гарно мінився в потоках квітневого проміння, в грі світла й тіней, а море невтомно хлюпотіло під нашими вікнами, немовби, як і земля, відчувало тепло й свіжість весни.
Перш ніж заговорити з Лорою, я, звісно, повинен був порадитися з Меріан. Як Меріан скаже, так і буде.
Третього дня по приїзду мені випала нагода лишитися наодинці з Меріан. Тільки ми глянули одне на одного, як вона своєю чулою душею вловила мою думку, перш ніж я встиг її висловити. Із своєю звичною прямотою і рішучістю вона зразу ж заговорила про це — заговорила перша.
— Ви думаєте про те, про що ми були згадали мимохідь того вечора, коли ви повернулися з Гемпшіру, — мовила вона. — Я вже давно гадаю, коли ж ви порушите свою обітницю мовчання. В нашій маленькій родині, Волтере, щось має змінитись. Ми вже не можемо жити далі так, як жили досі. Я це розумію так само добре, як і ви... і як Лора, дарма що вона все мовчить. Як дивно — мовби вернулися ті камберлендські дні! Ось ми з вами знов разом, і знов ми говоримо про ту, що обом нам найдорожча, — про Лору. От ніби ця кімната — літня хатина в Ліммеріджі, а ті хвилі б'ються об наш рідний берег!..
— У ті давні дні я керувався вашими порадами, — сказав я, — і тепер, Меріан, вірячи в них удесятеро дужче, я знов хочу покластися на вашу раду.
На відповідь вона мовчки стисла мені руку. Я зрозумів, що моя згадка про минуле глибоко зворушила її. Ми сиділи біля вікна, і, поки я говорив, а вона слухала, ми обоє дивились, як ясне сонце виграє на величавих морських просторах.
— Хоч би до чого призвела ця наша щира розмова, — сказав я, — чи радісно, чи печально закінчиться вона для мене — Лорині інтереси залишаться найбільшими інтересами мого життя. Коли ми поїдемо звідсіля, моє рішення вирвати з графа Фоско сповідь, якої мені не пощастило вирвати з його спільника, повернеться зі мною в Лондон так само напевне, як повернусь я сам. Ні ви, ні я не знаємо, як учинить ця людина, коли я зажену її в глухий кут. Судячи з його слів і дій, видно, що граф здатен завдати удар — через Лору — без будь-яких вагань, без найменших докорів сумління. В очах суспільства і закону наші теперішні стосунки не дають мені законного права захищати Лору — того права, що зміцнило б мене в боротьбі з графом. Це ставить мене у вельми невигідне становище. Для того щоб іти на двобій із графом у всеозброєнні, я повинен ставати до бою в ім'я моєї дружини. Поки що ви згодні зі мною, Меріан?
— З кожним вашим словом, — відповіла вона.
— Я не говоритиму про свої почуття, — провадив я далі, — не посилатимусь на свою любов — вона пройшла через усі випроби й нещастя. Нехай те, що я тільки-но вам сказав, буде єдиним виправданням тому, що я смію думати й говорити про неї як про мою майбутню дружину. Коли графове признання, до якого його треба змусити, є, на моє переконання, останньою можливістю всенародно визначити той факт, що Лора жива, тоді, з найменш себелюбної причини, визнаної нами обома, ми з Лорою повинні стати чоловіком і дружиною. Та, може, я помиляюсь? Може, ми могли б досягти нашої головної мети не тільки шляхом графового признання, а й якимись іншими шляхами, не такими непевними та небезпечними? Хоч я, скільки сушу голову, не знаходжу їх. А ви?
— Я теж не знаходжу інших шляхів, хоч багато й марно про це думала.
— Очевидно, — вів я далі, — ви теж ставили собі ті самі запитання, що й я ставив собі. Може, нам варто повернутися з нею в Ліммерідж тепер, коли вона стала така схожа на саму себе, й покластися на те, що її впізнають жителі села чи місцеві школярі? Чи, може, зробити експертизу її почерку? Припустімо, ми це зробимо. Припустімо, що її впізнають і визначать, що її почерк — це почерк Лори Ферлі. Чи ж дадуть нам ці два успішно доведені факти щось більше, ніж просто добру підставу звернутися до суду? Чи доведуть ці два факти містерові Ферлі, що Лора є Лора, коли їх заперечують свідчення її рідної тітки, медичний висновок про її смерть, факт похорону ще й надгробний напис? Ні! Нам хіба що вдасться заронити серйозний сумнів щодо істинності її смерті, а цей сумнів можна буде з'ясувати тільки шляхом законного розслідування. Припустімо, що у нас є матеріальні засоби (а у нас їх немає!), достатні, щоб узяти на себе судові витрати на всіх стадіях розслідування. Припустімо, нам пощастить розумними доказами розвіяти упередження містера Ферлі й спростувати брехливі свідчення графа, його дружини та всі інші фальшиві свідчення. Припустімо, що наші вороги не оголосять факту впізнання Лори недійсним (не відрізнили, мовляв, Анни Катерік від Лори), що вони не назвуть Лориного почерку хитрою підробкою, — всі ці припущення, більш чи менш, піддають сумніву очевидні речі, — але відкиньмо їх і спитаймо самі себе: до чого призведе перше ж запитання, яке з цього приводу поставлять самій Лорі? Які будуть наслідки? Ми надто добре знаємо, до чого це призведе. Ми знаємо, що вона нічогісінько не пам'ятає про те своє перебування в Лондоні. Чи її питатимуть віч-на-віч а чи ставитимуть їй запитання в суді публічно, вона все одно буде нездатна підтвердити правду своєї справи й захистити свої права. Якщо ви, Меріан, розумієте все це якось інакше, не так, як я, тоді завтра ж їдьмо в Ліммерідж і спробуймо!
— Я розумію все це так само, Волтере. Ваша правда. Навіть коли б ми могли заплатити за судовий процес і врешті-решт виграли справу, весь процес тягся б нескінченно довго. Вічна тривога після всього того, що ми пережили, безнастанно терзала б наші серця. Ви цілком слушно кажете. їхати в Ліммерідж — безнадійна справа. Хотіла б я також поділяти й вашу певність щодо того, що необхідно випробувати останню можливість — загнати графа в глухий кут. Чи це хоч щось дасть, чи потрібне це взагалі?
— Так, безперечно! Це ж і є реальна можливість визначити дату Лориного від'їзду з Блеквотер- Парку в Лондон. Не вертаючись більше до того, що я вже говорив вам про це, скажу тільки: я почуваю тверду впевненість — між датою Лориного від'їзду з Блеквотер-Парку й медичним свідоцтвом про смерть існує цілковита невідповідність. Ось де єдина слабинка у всій їхній змові! Якщо ми вдаримо по цьому слабкому місцю, змова розсиплеться на порох. А зброю для цього удару треба вирвати у графа. Якщо мені пощастить це зробити, наша з вами мета буде досягнута. Якщо ж я програю, ніхто не відшкодує Лорі її кривди, не поновить її у втрачених правах.
