— Ви боїтеся зазнати невдачі, Волтере?
— Я не маю твердої впевненості в успіху, Меріан, і саме тому я так відверто розмовляю з вами. Серцем відчуваю, розумом розумію: надзвичайно мало надій вибороти для Лори краще майбутнє. Я знаю, що багатство своє вона втратила, знаю, що остання надія повернути Лорі її місце в світі залежить від милості її найгіршого ворога, — від людини, у якої ми досі не знайшли вразливих місць і, може, не знайдемо ніколи. І ось тепер, коли Лора все втратила й навряд чи поверне собі колишнє своє місце в житті, тепер, коли вона не має певності у завтрашньому дні, — вбогий учитель малювання нарешті сміє відкрити їй своє серце. В ті дні, коли вона була багата й вельможна, я був тільки вчителем, котрий спрямовував її руку. А нині, коли вона бідна й нещаслива, я прошу її руки, Меріан, прошу її стати моєю дружиною!
Я замовк. Очі Меріан із теплим співчуттям дивилися на мене. Серце моє переповнилось, губи тремтіли. Та я не хотів, щоб вона мене жаліла. Я підвівся, щоб вийти. Вона теж підвелась, лагідно поклала руку мені на плече й затримала мене.
— Волтере! — мовила вона. — Колись я була розлучила вас обох, гадаючи, що так буде краще і для неї, і для вас. Почекайте тут, мій брате! Почекайте, мій найдорожчий, найкращий друже, — Лора прийде й скаже вам про те, що я зробила!
Вперше від того дня, коли ми з нею попрощалися в Ліммеріджі, вона доторкнулась вустами до мого чола. На щоку мені впала її сльоза. Вона рвучко одвернулась, показала мені на стілець і вийшла.
Я сів біля вікна. Цієї хвилини вирішувалось моє життя. Я майже не дихав, не міг ні про що думати, ні на чому зосередитись, тільки до болю гостро сприймав усе довкола. Сонце чомусь стало таке яскраве, аж сліпило мене, білі чайки, що кружляли далеко над морем, нібито черкали мені крилами обличчя, а м'яке хлюпотіння хвиль біля берега відлунювало громовими ударами в моїх вухах.
Відчинилися двері. Лора, одна, ввійшла до кімнати. Отак вона була увійшла до їдальні в Ліммеріджі того ранку, як ми розлучились. Тоді вона йшла повільно, нерішуче, зупиняючись час від часу. Тепер вона спішила до мене на крилах щастя, обличчя її сяяло. Її любі руки самі обняли мене, ніжні вуста самі доторкнулися до моїх.
— Мій любий! — прошепотіла вона. — Тепер ми можемо сказати одне одному про наше кохання?
Її голівка довірливо прихилилась до моїх грудей.
— Ох, я така щаслива нарешті! — мовила вона просто.
Через десять днів ми стали ще щасливіші. Ми повінчалися.
IV
Спокійна течія моєї оповіді несе мене все далі й наближається до кінця.
На світанку нашого подружнього життя — через два тижні — ми повернулися в Лондон, і на нас злягла тінь мого майбутнього двобою з графом.
Меріан і я старанно приховували від Лори, чому ми так поспішаємо вернутись. Необхідно було не дати графові вислизнути з наших рук. Був початок травня, а його договір про найм будинку на Форест-Роуд кінчався в червні. Коли б він поновив договір (а я мав підстави гадати, що він так і зробить), я був би певен, що він нікуди не дінеться від мене. Та коли б через якусь випадковість він раптом надумав виїхати з Англії, тоді мені треба було поспішати, щоб якнайкраще озброїтись перед нашою з ним зустріччю.
Я був переповнений щастям. Бували хвилини, коли моя рішучість слабла і я бажав тільки одного: тішитися досягненням свого найзаповітнішого бажання — Лорина любов була моя! Вперше я став слабодухо думати про велику небезпеку, про зрадливість долі, про наше тихе нове життя і про те, якому страшному ризику я піддаю наше з такими труднощами здобуте щастя. Так, я чесно признаюся в цьому. На короткий час любов завела мене далеко від мети, якій я був несхитно вірний в дні горя й випробувань. Лора, сама того не підозрюючи, зманила мене вбік із кам'янистої стежки — вона ж несвідомо вивела мене на правильний шлях.
Іноді уві сні її мучили спогади жахливого минулого, про які вдень вона нічого не пам'ятала. Однієї ночі (всього через два тижні після нашого одруження), коли я не спав і дивився на неї сплячу, я побачив дві сльози, що викотилися з-під її заплющених повік, почув її тихий, уривчастий шепіт і збагнув, що їй сниться та фатальна поїздка із Блеквотер-Парку в Лондон. Те несвідоме благання про допомогу, таке зворушливе й страшне в святості її сну, мов огнем обпекло мені серце. Моя рішучість ураз повернулася до мене, вдесятеро дужча, а наступного дня ми поїхали назад, у Лондон.
Необхідно було, по-перше, знати, що за людина граф Фоско. Поки що справжня його біографія була для мене непроникною таємницею.
Я почав збирати водно всі ті уривчасті відомості, що були в моєму розпорядженні. Важливий сам собою звіт містера Ферлі (Меріан дістала його, керуючись тими вказівками, які я дав їй взимку) нічим не допоміг мені в цій особливій справі. Читаючи його, я іноді подумки вертався до розповіді місіс Клементс про серію ошуканств, якими Анну Катерік заманили в Лондон, зробивши її знаряддям злочинної змови. Здійснюючи свій задум, граф і тут діяв дуже обережно, нічим себе не скомпрометувавши, — і тут він був недосяжний для мене.
Потім я зайнявся щоденником Меріан, тими її записами, що їх вона вела в Блеквотер-Парку. На моє прохання вона ще раз прочитала мені сторінки, де йшлося про її колишнє зацікавлення графом, а також про ті стосовні до нього подробиці, які їй вдалося зібрати.
В уривку, на який я посилаюсь, ідеться про його зовнішній вигляд і вдачу. Меріан пише, що граф «ось уже стільки літ не перетинав кордону своєї вітчизни», що він «цікавився, чи далеко звідси до найближчого міста й чи не знаємо ми, чи не живе там, часом, хтось із родовитих італійців». А ще «він листується з багатьма людьми на континенті, адже на адресованих йому конвертах — найрозмаїтіші марки, й він одержав листа з великою, схожою на державну, печаттю». Вона пояснювала його тривале перебування поза межами батьківщини тим, що він політичний емігрант. Але Меріан сама не знає, як пов'язати це з його широким закордонним листуванням і тим листом із державною печаттю. Адже політичні вигнанці не дістають офіційних повідомлень від своїх урядів.
Відомості, взяті з її щоденника, разом із декотрими моїми припущеннями підказали мені висновок, якого я мав би дійти вже давно. Я сказав собі те саме, що Лора колись сказала Меріан у Блеквотер-Парку й що мадам Фоско була підслухала під дверима: граф був... шпигун.
У Лори це слово вирвалось ненароком, у хвилину гніву. Я назвав його так цілком свідомо, завдяки логічним міркуванням дійшовши висновку, що його покликання в житті — шпигунство. У світлі цього ставало цілком зрозумілим його тривале перебування в Англії після того, як він досяг мети свого злочину.
Того року, про який я пишу нині, в Кришталевому палаці Гайд-Парку відбувалася Всесвітня виставка. Чужоземців прибуло, як ніколи, багато, і вони все ще плавом пливли. Поміж них, безперечно, були сотні людей, за якими їхні уряди, невтомні у своїй недовірі, й тут стежили з допомогою своїх таємних агентів, посланих на англійські береги. Я жодної хвилини не сумнівався, що людина з таким кругозором, здібностями й суспільним становищем, як граф Фоско, не є пересічний чужоземний шпигун. Я підозрював, що він очолює цілу шпигунську мережу й уповноважений урядом, якому служить, керувати таємними агентами в нашій країні. Серед них, безсумнівно, були не тільки чоловіки, а й жінки, і я припускав, що місіс Рюбель, яку граф так вдало розшукав на місце доглядальниці в Блеквотер-Парку, була однією з них.
Якщо моє припущення було правильне, могло виявитися, що становище графа Фоско таки вразливіше, ніж я досі сподівався. До кого ж мені звернутися, щоб довідатися більше про минуле цієї людини та про неї саму?
Допомогти мені в цій притузі міг тільки його співвітчизник, і добре було б, якби я міг цілком покластися на того порадника. Перший, про кого я подумав у зв'язку з цим, був єдиний мій знайомець серед італійців — мій дивакуватий маленький приятель професор Песка.
Професор так довго не з'являвся на цих сторінках, що читачі мої вже, мабуть, його й забули.
Відповідно до правил цієї повісті, люди, причетні до неї, з'являються тільки тоді, коли їх захоплює течія подій. Вони приходять на ці сторінки і сходять з них не за моєю примхою, а за правом їхнього безпосереднього зв'язку з обставинами, про які ведеться мова. Ось чому не тільки професор Песка, а й мої
