захід палав блідо-жовтою загравою, і сонце сідало, оточене легким серпанком. Неначе обіцялося на дощ — може, піде, як споночіє.
— Куди ж нам піти? — спитала я.
— До озера, Меріан, якщо ти не проти, — відповіла вона.
— Ти, здається, сама незчулась, як полюбила те похмуре озеро, хтозна й за що.
— Ні, не озеро, а весь краєвид довкола нього. Пісок, та верес, та ялини — оце й усе, що в цьому великому маєтку нагадує мені Ліммерідж. Але якщо ти волієш не йти на озеро, ходімо десь-інде.
— Тут, у Блеквотер-Парку, я не маю улюблених місць для прогулянок, моя люба. Мені тут усе однакове. Тож ходімо до озера — може, там, на відкритому просторі, буде більше прохолоди, ніж тут.
Ми мовчки перейшли сутінковий парк. Вечорова задуха гнітила нас обох, і ми пораділи, коли вийшли до альтанки, що можемо сісти й перепочити всередині.
Білястий туман низько навис над озером. Щільна коричнева смуга дерев на протилежному березі здавалася карликовим лісом, що завис у небі. Піщаний берег, що полого спускався вниз, таємниче губився в ближчих до нас пасмах туману. Панувала моторошна тиша. Хоч би листочок шелеснув, хоч би пташка заспівала в лісі чи качка яка закрякала на плесах невидимого озера. Навіть жаби не кумкали цього вечора.
— Тут так пустельно й похмуро, — мовила Лора. — Зате ми тут по-справжньому самі, як ніде- інде.
Говорила вона тихо й дивилася задумано на довколишню пущу, на пісок і туман. Я бачила, що Лора надто заглиблена у свої думки, щоб пускати в душу похмурі враження зокола, а мене вони гнітили дедалі дужче.
— Я обіцяла розповісти тобі всю правду, Меріан, про моє заміжнє життя, щоб ти більше не мучилася здогадами про нього, — почала вона. — Це ж я таїлася від тебе, люба моя, вперше і, повір, востаннє в житті. Ти знаєш, що я мовчала заради тебе і, може, трішки й заради самої себе. Як тяжко жінці признатися, що чоловік, якому вона віддала ціле своє життя, найменше з усіх людей цінує цей дарунок. Була б ти сама замужем, Меріан, та ще коли б той твій заміж був щасливий, ти б мене тоді зрозуміла ще краще. Ти б мене зрозуміла так, як ні одна жінка на світі не зрозуміє, хоч би яка добра та віддана вона була...
Що я могла їй на це відповісти? Я могла тільки взяти її за руку і вкласти у свій погляд всю любов, яку почувала до неї.
— Як часто, — провадила вона далі, — я чула, як ти сміялася над тим, що ти завжди називала своєю вбогістю! Як часто ти насмішкувато вітала мене з моїм багатством! Ох, Меріан, більш ніколи не смійся над цим. Дякуй долі за свою вбогість, бо ж та вбогість робить тебе господинею свого власного життя, бо вона рятує тебе від такої недолі, що випала мені!
Яке сумне зізнання з вуст молодої дружини, сумне у всій своїй спокійній тихомовній правдивості! Досить було мені прожити лише кілька днів разом із ними всіма у Блеквотер-Парку, щоб зрозуміти — як зрозумів би це будь-хто, — заради чого одружився з нею її чоловік.
— Я не буду засмучувати тебе розповідями про те, як швидко почалися мої розчарування та випроби, — казала вона, — я не хочу, щоб ти навіть знала, які вони були. Нехай все це залишиться тільки в моїй пам'яті. Якщо я розповім тобі, як він поставився до моєї першої й останньої спроби порозумітися з ним, ти збагнеш, як він поводився зі мною весь цей час, збагнеш так, ніби я все-все тобі докладно розказала. Якось у Римі поїхали ми до гробниці Цецілії Метелли. Небеса були погідні й чудові, давні руїни були такі прекрасні, й думка, що це ж чоловікова любов воздвигла таку гробницю, щоб увічнити пам'ять про кохану дружину, пробудила в мені більше ніжності до мого чоловіка, ніж я почувала досі. «Чи побудували б ви такого пам'ятника для мене, Персівалю? — спитала я. — До того, як ми побралися, ви запевняли мене, що палко мене любите, але відтоді...» Я не змогла договорити. Він навіть не дивився на мене, Меріан! Я опустила вуаль, щоб він не побачив сліз у моїх очах. Я подумала, що він і не почув моїх слів, але він таки почув їх. Він сказав: «Їдьмо звідсіля», — і засміявся сам до себе, підсаджуючи мене в сідло. Потім сам скочив на коня і знов засміявся, коли ми від'їжджали. «Якщо вже я споруджу вам пам'ятника, — сказав він, — то це буде зроблено на ваші власні гроші. Цікаво, чи була ця Цецілія Метелла багата й чи на її гроші побудовано гробницю?» Я не відповіла, бо не могла, плачучи під вуаллю. «Ах, ви, білявки, вічно дмете губки! — сказав він. — Чого ви хочете? Компліментів і милих речей? Ну то що ж! Я в доброму гуморі сьогодні. Вважайте, що я вже наговорив вам купу компліментів і милих речей!» Коли чоловіки говорять нам грубощі, вони й не знають, як надовго ми це запам'ятовуємо та як нам від цього боляче. Якби я поплакала довше, мені б стало легше, але його відверта зневага висушила мої сльози й зжорсточила мені серце. Відтак, Меріан, я перестала гнати геть думки про Волтера Гартрайта. Я тішилася спогадами про ті щасливі дні, коли ми, не признаючись, палко любили одне одного, й мені ставало легше на душі. В чому іще могла я шукати втіхи? Були б ми з тобою разом, може, ти допомагала б мені знаходити кращу розраду. Я знаю, що погано чинила, але скажи, хіба мене не підштовхували до такого?
Мені довелося сховати від неї своє обличчя.
— Не питай мене! — сказала я. — Чи ж я вистраждала стільки, як ти? Хіба я маю право засуджувати тебе?
— Я стала думати про нього, — заговорила вона знов, стишивши голос і присунувшись ближче до мене. — Я думала про нього, коли Персіваль залишав мене саму вечорами, а сам їхав з друзями в оперу. Я мріяла, що, коли б Бог благословив мене бідністю, я стала б Волтеровою дружиною. Я уявляла собі, як я сиджу вдома у своїй чистій дешевій сукні й дожидаю його з роботи, де він заробляє нам на хліб; уявляла, як я люблю його і все роблю вдома для нього й за це люблю його ще дужче. Я бачила, мовби уяв, як він приходить додому стомлений, а я знімаю з нього пальто й капелюха, і подаю йому обід, Меріан, і йому подобається, що я навчилася заради нього варити їсти й господарювати. О, як я сподіваюся, що він не такий самотній і нещасний, як я! Що він не думає весь час про мене, як я про нього!
Коли вона промовляла ці сумні слова, вся колишня ніжність забриніла в її голосі і вся дівоча краса знов замріла на її обличчі. Очі її з такою любов'ю дивилися на похмурий, пустельний, лиховісний виднокіл, начебто бачили рідні камберлендські пагорби за імлистою, грізною далиною.
— Не говори більше про Волтера! — попросила я, коли оговталася трохи. — Ох, Лоро, не муч нині нас обох спогадами про нього!
Вона ніби прокинулась і подивилася на мене з ніжністю.
— Аби не засмучувати тебе, — відповіла вона, — я ладна більш ніколи не вимовляти його імені.
— Я ж прошу тебе заради твого блага, — умовляла я — заради тебе самої. Коли б твій чоловік почув...
— Він би не здивувався.
Вона вимовила ці дивні слова із стомленим супокоєм та байдужістю. Миттєва переміна, що сталася в ній, вразила мене не менше, ніж сама відповідь.
— Він би не здивувався! — повторила я. — Лоро! Чи ти тямиш, що кажеш? Ти лякаєш мене!
— Це правда, — сказала вона. — Саме про це я хотіла розповісти тобі, коли ми розмовляли з тобою в твоїй кімнаті. Коли тоді, в Ліммеріджі я відкрила йому своє серце, я тільки одне приховала від нього, і ти, Меріан, сама сказала, що то не гріх. Я приховала від нього ім'я — і він з'ясував його.
Я слухала її, але не могла говорити. Її останні слова згасили останню іскру надії на її щастя, яка ще жевріла в мені.
— Це трапилося в Римі, — розповідала вона все з тим самим стомленим супокоєм та байдужістю. — Ми були на вечірці, де були запрошені самі англійці, — у подружжя Марклендів, приятелів сера Персіваля. Господиня славилась як чудова художниця, і хтось із гостей упросив її показати всім свої малюнки. Ми всі захоплювалися ними, і щось я таке сказала, що привернула до себе її увагу. «Правда, ви теж малюєте?» — спитала вона. «Колись я трохи малювала, — відповіла я, — але більше цим не займаюся». — «Якщо ви колись малювали, — сказала вона, — одного чудового дня ви, може, знов візьметеся за це заняття, тож дозвольте порекомендувати вам учителя». Я промовчала — ти розумієш, чому, Меріан, — і спробувала перевести розмову на іншу тему. Але місіс Маркленд вела своєї. «У мене були різні вчителі, — говорила вона далі, — але найкращий з усіх, найздібніший та найуважніший був такий собі містер Гартрайт. Якщо коли- небудь ви знов захопитеся малюванням, спробуйте взяти його за вчителя. Він скромний, дуже вихований молодик — я певна, він вам сподобається». Подумай тільки, вона говорила ці слова в присутності великого товариства, при чужих людях, запрошених на прийом на честь молодят! Я щосили намагалася зберегти
